Дискурс ненависті та конфлікт ідентичностей

Гібридна війна між Росією і Україною вперше оголила цифру, якій з тією чи іншою поправкою можна довіряти. Це – індекс екзистенціальної недовіри росіян до українців, що різко злетів за чотири роки і досяг умовного екватора. Інша «калькуляція» російсько-українського конфлікту – в інформаційному тумані, щоправда, законами війни виправданому, але боляче ріжучому в епоху електронної прозорості.

Чи представляє Україна для Росії екзистенціальну загрозу, як вважає половина росіян згідно з останнім опитуванням «Левада-Центру»?

Думається, в тій же мірі, як Литва і Латвія, що увійшли до п’ятірки головних недругів Росії, так би мовити, карликові держави, позначення яких ворогами геополітичного колоссу – Росії – не до лиця.

дискурс ненависті alter idea

Але тут не можна не враховувати вишкіру громадської думки, виміри якої не стільки неточні, скільки часом методологічно недолугі. Ось і смисловий стрижень зазначеного опитування – «вороги Росії» – де апроксимація поняття, а де – його вільне трактування, бо ворогів у класичному розумінні терміну в російської держави на даному історичному відрізку немає. Наприклад, ісламський терор як феномен, безсумнівна загроза цивілізації, в той час як ІДІЛ  – не більше, ніж його приватність, одне з його організуючих утворень, якому під ударами коаліції довго не протриматися. Тим самим, опитування авторитетного «Левада-Центру» зробило, хоч і ненавмисний, але все ж таки внесок до антиукраїнської істерії Кремля. Це свідчить, наскільки сьогодні є ефективними технології зомбування «ящиком».

Підсумую: розбещена корупцією Україна, яка колись ледь не демонтувала свій військовий потенціал і яка зараз із натугою відновлює свою державність, загрозу для суверенітету і добробуту ядерної Росії уособлювати не може. Крім того, досить спірне трактування анексії Криму як реакції на український Майдан, який сприймається в ролі провокатора антипутінського протесту в РФ. Насправді ж анексія – це рецидив територіального мародерства, закладеного в природі архаїчних суспільств, а відповідно, й імперський синдром. Інші ж трактування експансії важко піддається формулюванню, тому що план натиску Кремля на Україну верстався в гострому цейтноті, являючи собою скоріше викид підсвідомого, ніж раціонального.

Між тим загальна увага російських медіа до результатів опитування не випадкова, адже «побутовий» антиукраїнізм, поступово заповнює уми росіян. Це небезпечна тенденція, при розвитку якої так званий гібридний експансіонізм Кремля може різко посилитися завдяки глибинним запитам російської ідентичності. Тоді повноформатна міжетнічна війна – питання часу.

Важливо відзначити: проблема вже виявляє ознаки загострення – з тих пір, коли Київ взяв курс на продавлювання лінії демаркації, яка склалася на Сході України і мало-помалу змиває з себе тавро «хлопчика для биття». Нескладно припустити, що якщо ВСУ візьме під свій контроль так звані сірі зони, наступним етапом буде покрокове всмоктування ОРДЛО в тіло метрополії аж до російського кордону (що, на погляд автора, куди менше зло, ніж перманентний хаос і міжкланова різанина – основні соціальні маркери самозваних режимів).

Таким чином, повноформатна війна між двома «братніми» народами неминуча? Бо умивання рук Москвою за умови просуванні ЗСУ на схід не здається реалістичним, займай Кремль Путін або навіть умовний Навальний. Одна справа православна Сербія за тридев’ять земель, інша справа – більше мільйона росіян ДНР-ЛНР, ніби приречених на зачистку в процесі реінтеграції Донбасу. Та й Україна не Молдова, йти від лобового зіткнення Росія не стане.

Між тим однозначних відповідей немає, оскільки ескалація російсько-українського конфлікту за рахунок регулярної армії РФ – шанс зберегти ДНР-ЛНР — провокує замах на цілісність ЄС, який, на відміну від чотирнадцятого року, ще одну войнушку РФ не потерпить, про що Москві, зрозуміло, відомо.

Тут ми підходимо до головного питання тексту: якою мірою наростання «побутового» антиукраїнізму росіян представляє собою самостійний фактор? Чи здатний він в тій чи іншій мірі підживлювати, а то й радикально впливати на імперські амбіції Кремля, поки ще у гібридно-спорадичній формі?

Ну і ієрархічно найважливіший розділ теми, без розгляду якого пошук відповідей, швидше за все, буде ускладнений: дружба між росіянами та українцями, ніби спаяний СРСР, — міф чи реальність?

На погляд автора, і те, і інше. Безперечно лише одне: радянська імперія з її гігантськими соціально-економічними і кримінальними проектами неабияк перемішала два народи, чому сприяла їх приналежність до однієї мовної групи, але не релігійної традиції. Притому що українцями в РФ себе називають тільки 1.5% росіян, їх у Росії набагато більше, враховуючи нащадків змішаних російсько-українських сімей.

Між тим в основі основ цієї етнічної інтеракції – відносини між імперією (СРСР в особі свого центру – Росії) і квазідомініоном (Україна). Як Радянська Армія не мислилася без сержанта-українця, так і не меншою мірою – без російського офіцера. Аналогічним чином і у всіх значимих сферах соціальної активності. При цьому Москва безсоромно викачувала кращі українські кадри (як і багато інших), розріджуючи, якщо, не обезглавлюючи національну еліту. Але це природний, об’єктивно неминучий доцентровий процес, хоч і містить, по факту, дискримінаційний компонент.

Так імперський центр експансіоністського та мобілізаційного ядра безмірно зміцнив свій творчий потенціал. Як наслідок, взаємовідносини за формулою «сюзерен-васали», отримали додаткову властивість – інтелектуальне домінування першого над останніми, одночасно формуючи у національних окраїн комплекс неповноцінності.

Фігурально висловлюючись, в ході соціалістичного експерименту Україна, як республіка найбагатшого людського ресурсу, спромоглася болісно вмонтуватися до гігантського ринку приречених йти в наймички. Так що теза про віковічну дружбу російського і українського народів, на яку вони ніби генетично і територіально приречені, як видається, грішить схематизмом, в особливості, якщо переміститися на протилежний полюс – в ареал української ідентичності.

Про яку нібито вроджену любов до росіян може йти мова в Західній Україні, яка встигла ввібрати в себе європейський код, але добряче «прополота» радянськими депортаціями повоєнних років? Так, громадяни зверхньо дивилися на радянізованих українців (з центру і сходу країни), знаходячи їх цінності азіатчиною, а їх самих – плебсом, що спілкується суржиком! У громадян Східної України, які ввібрали з молоком матері віковий страх перед «бути побритим в солдати», ніякого синоніму до терміну «кацапи» в ходу не було. Ну а про геноцид 1932-33 рр., асоційований виключно з Москвою, і згадувати зайве.

Конфлікт російської та української ідентичностей посилив розвал СРСР, коли Росія завдяки нафтовому джокеру досить швидко (в історичному вимірі) встала на ноги, а колись економічно благополучна Україна зубожіла, «делегувавши» мільйони наймитів на жируючий від зарозумілості схід. Зокрема, на початку нульових, виявилося, що латентна тенденційність двох етносів складається в одному, російському таборі. Зрозуміти причину не виходило, поки нехитрий пазл не склався: імперський геном росіян синтезувався із синдромом чванливого самовдоволення нувориша і крамаря в першому поколінні, яким знадобилося «приєднувати» «недолугих молодших братів»  до загальної спільноти «чурок», нехай і генетично «правильних».

Як би там не було, гарячою війною ідентичностей аж до тринадцятого року і не пахло, поки не грянув аншлюс Криму, зіткнувши росіян і українців лоб в лоб.

Аншлюс плавно переріс у лугандонську епопею, багату на кровопускання і смисловий фальсифікат – «карателі», «хунта», «кіборги», тільники, папахи. Словом, повний набір атрибутики смутного часу. Внаслідок чого упередженість і забобони двох народів, трансформувалися в фобії та їх похідні. В українців досі панує думка, що не кожен росіянин – Путін і окупант. У росіян же, нібито тріумфаторів, – безрозсудна гордість за «велику» вітчизну, яка виставила себе, за фактом, страшенним мародером…

Тим самим зомбування росіян антиукраїнізмом, певною мірою, — волатильний феномен, можливо, в тих самих межах, як і трикратне падіння антитурецького рейтингу за останній рік.

На глибоке переконання автора, широкомасштабна війна з Україною не може стояти на порядку денному путінського режиму, бо без повної окупації території сусіда здобути в ній перемогу навряд чи можливо. Проблема навіть не в людських і матеріальних ресурсах, які потрібно було б в гігантських масштабах спалити, а, схоже, у прихованому нерозумінні Кремлем того, як поведе себе російська солдатня з одновірцями-українцями, не кажучи вже про одинадцять мільйонів етнічних росіян, які проживають в Україні. Те  ж саме стосується й ряду коментаторів, які вбачають у бесноватому антиукраїнізмі російського ТБ підміну внутрішньої проблематики зовнішньою загрозою. Сперечатися важко: не без цього. Але витоки явища, швидше за все, треба шукати в перенасиченості правлячої еліти фахівцями з ідеологічних диверсій зі світоглядом викладачів військових кафедр. Їх головний інструмент: психічна атака всіма фронтами та засобами. Ну а технологія: «щоб у брехню повірили, вона повинна бути жахливою».

Підводимо підсумки. Нехай сценарій повноформатної війни між Росією і Україною мало реалістичний, в обох країнах позначився тренд, який може значною мірою стимулювати велику бійню. Це – демонізація один одного, що межує з повною втратою критики. Якщо в Україні таку місію виконує національний дискурс, який не передбачає проекту державного будівництва, то в Росії на повну міць задіяні інформаційні війська в особі національного телебачення. Причому ситуація настільки запущена, що ніякі протиотрути здаються недоречними. Зокрема, український дискурс договорився до такої нісенітниці, що кожній росіянин, без винятку, інтервент. У Росії ж – братній народ без смислових лапок, тобто без глузування, вже давно не вимовляють.

Давати поради про стриманість, знаючи про священне право жертви на помсту, те ж саме, що втішати агонізуючого хворого загробним життям. При цьому очевидно, що війна економічно і технологічно країні непідйомна. Як і вкрай небезпечна недооцінка побутового антиукраїнізму, який витісняє антисемитизм у пересічних росіян.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=22119

Добавил: Дата: Июн 13 2017. Рубрика: Идеи и дискурс. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

3 комментария для “Дискурс ненависті та конфлікт ідентичностей”

  1. Олена

    Будь ласка, виправте текст. Він досить складний, а коли неузгоджене речення взагалі зміст втрачається. Залишается гра слів.

  2. Анализируются две дискурсивные стратегии национальной самоидентификации , существующие в настоящее время в России. Первая реализуется в официальном дискурсе, так называемом дискурсе власти . Вторая стратегия представлена в неофициальном дискурсе, так называемом дискурсе ненависти , дискурсе оппозиции.

Комментарии недоступны




Загрузка...








Карта сайта