Дискурсивна конфліктологія окупованих територій

Несамовитість з якою правляча еліта, прошарок чи група або як би ми не називали цих людей, захищає можливість збагачуватися за рахунок українців та можливість й надалі проводити свою бездарну згубну для країни політики просто вражає уяву. Суб’єктивно? Можливо.

Чи має українська громада право на таку суб’єктивність? Має. І ось чому.

Сьогодні ми можемо спостерігати два дискурси, які йдуть паралельними курсами. В зоні бойових дій триває запекла м’ясорубка між українськими військами та росіянами й сепаратистами, Авдіївка опинилася в катастрофічній ситуації. Це десятки тисяч людей. Постійно надходять невтішні новини про втрати, політичний процес, який і так більше змахував на імітацію, вже навіть його учасниками не сприймають серйозно. Суспільство в напруженні, точніше його активна частина, владу цілком справедливо звинувачують в неготовності до таких ситуацій. Це перший дискурс.

Тим часом прем’єр-міністр Володимир Гройсман, виступаючи на телебаченні, несамовито захищає економічні зв’язки із окупованими ворогом територіями, а отже, що логічно, із самим ворогом. Мовляв, альтернативи вугіллю з ОРДЛО немає. Наштовхує на деякі паралелі. Ми вже чули, що так званому «мінському процесу» альтернативи нема. Ворог, як бачимо, успішно її знаходить і використовує. Виникає питання до посадової особи, яка три роки є владою в Україні. За три роки не було можливості знайти альтернативних постачальників вугілля? Поставки з ПАР були зірвані випадково? Вугілля видобувають тільки в Україні і в ПАР? Якщо інші види вугілля, які видобуваються в світі не підходять для наших ТЕС, то чи за три роки не було можливості переобладнати їх? Не було можливості спорудити LNG термінали, щоб завести в Україну енергоносії, які завести сюди раніше не було можливим? Це другий дискурс.

Але я не назвав би це повноцінним дискурсом. Нині маємо ситуацію, коли група осіб блокує поставки з та в ОРДЛО. Одні захищають активістів, навіть попри репутацію деяких із учасників блокади, дехто, навпаки, називає їх проплаченими клоунами, а вся ця ситуація була деким охрещена як війну за переділ потоків контрабанди. Я нічого не виключаю, але вважаю такий підхід некоректним і таким, який відволікає громадян України від реальної суті речей.

І в чому ж ця суть?

По-перше, треба розуміти суть взагалі будь-яких стосунків з окупантом. В березні 2015 року Верховна Рада ухвалила документ про визнання окупованими територій, які ми зараз кличемо «ОРДЛО». Проте, там так і не було зазначено хто ж окупант. Російська Федерація не була названа окупантом. Я тоді казав, що це нонсенс і такий документ не забезпечує навіть в Україні юридичної можливості просто називати речі своїми іменами. І наслідки бачимо сьогодні. А вони такі, що цим цейтнотом користується, увага, нинішня влада в Україні. Заступник міністра з питань окупованих територій Георгій Тука каже, що окупованими ці території називати «неправильно і небезпечно». Він вважає, що факт окупації не може бути доведено наявністю іноземних збройних формувань. Отакої, приїхали, як то кажуть! Але перейдімо від емоцій до фактів.

Виникає питання: якщо РФ не визнає присутності своїх збройних формувань (хоча фактів, які це доводять є вдосталь), то хто тоді має залагодити всі юридичні нюанси, в тому числі, на міжнародному рівні? Відповідь очевидна – Україна. От тільки Україна і для себе факт окупації якось не поспішає повноцінно юридично закріпити. А війну війною влада називає тільки тоді, коли починається дискусія про її некомпетентність, хибну мотивацію та необхідність ротації.

Ще одна загальна хиба полягає в тому, що питання ОРДЛО і Криму розділяються як щось взагалі не пов’язане. Це дає можливість для спекуляцій, які, в тому числі, мали місце і в скандальній статті Пінчука.

Ми маємо справу з нетиповою для попередніх історичних періодів агресією, проте влада пропонує нам послуговуватися типовою термінологією. Термінологією минулого. Бо їй так зручно.

По-друге, якщо ми вже говоримо про економічну блокаду окупованих територій, її доцільність і ефективність, то тут теж потрібно говорити про природу самих економічних стосунків. Не про блокування одного залізничного вузла, одного потоку чи питання якоїсь конкретної категорії матеріальних ресурсів, що рухаються через лінію розмежування. Тут українську громаду так само задурюють та ведуть манівцями.

Війна ведеться по всіх напрямках. Військовому, економічному, гуманітарному. Це одне ціле. Якщо якийсь суб’єкт економічної діяльності йде на співпрацю з ворогом задля отримання прибутків, тоді він нічим не відрізняється від того, хто бере до рук зброю, одягає форму ворога та стріляє в своїх. От тільки трагедія наша з Вами в тому, що головний колаборант в Україні, як виявилося, є нинішня влада.

Саме представники влади несамовито захищають можливість економічних стосунків з окупантами. В більшості тіньових та в інтересах збагачення вузького кола осіб.

Доводиться все більше переконуватися в тому, що війна з Кремлем для цієї влади не більше, ніж якась аномалія, яка заважає вести бізнес у звичному режимі.

Нам нав’язують дискурс, в якому головні питання – це доцільність блокади, обмеження обміну ресурсами тощо. Натомість в цілому про явище економічного колабораціонізму ніхто не говорить. І за зароблені на контрабанді та тіньових енергетичних схемах гроші, публікуються виправдувальні статті, демонструються такі ж сюжети. Влада говорить про те, що годує окупантів за наш з Вами кошт для того, щоб ми з Вами не мерзли взимку, хоча насправді, розраховується нашими ж грошима з захарченками й іншими плотницькими, заробляє потім тіньові гроші і за ці ж гроші буде купувати на виборах голоси, скуповувати медіа, фінансувати рейдерство та утримувати продажних кнопкодавів у парламенті.

По-третє, ми неодноразово чули таке прекрасне слово як «реінтеграція». Не буде жодної реінтеграції, якщо Україна не діє відповідно до тих викликів, які перед нею постали. Пацифізм не працює, коли в тебе стріляють. Він не зупинить машину війни, яка вже запущена. Він не допоможе повернути втрачені території, не поверне ресурси. Проте, нас продовжують накачувати анти імунним препаратом. Українська громада мусить нести тягар оборони країни та ще й витримувати це.

І чи потрібна нам «реінтеграція» на умовах ворога? Суспільство зараз опрацьовують і зондують. Спочатку нам пропонують відмовитися від поняття окупації. Потім розповідають про нерозривність економічних зв’язків. Шеф Георгія Туки міністр Вадим Черниш розповідає про відсутність спільності між Кримом і ОРДЛО. Наголошує, що Україна контролює підприємства на окупованій території. Тобто, заручників ми звільнити не можемо, зате успішно контролюємо «Метінвестхолдинг» та «Індустріальний союз Донбасу»? Ми контролюємо? Українська громада через владу, якій вона делегувала повноваження? Не смішіть.

Всі ці заяви не є випадковістю. Від них тхне. Тхне дуже сильно і знайомо.

Загострення військової ситуації очевидно не є випадковим. Воно має свою ціль. І не варто дивуватися, якщо після перетворення Авдіївки на суцільну вирву, в порядку денному швидко постане питання прийняття злочинних змін до Конституції на догоду Кремлю, виборів ґіві та захарченків у місцеві «органи влади», а може й український парламент і ще багато цікавого.

Українська громада зараз як ніколи має бути пильною і вимогливою до влади. Нам нав’язують хибний дискурс, вводять в стан ще більшої гіпертрофії. Змушують кидатися від крайнощів до крайнощів, а від них до безглуздя. Влада, яка не голова захищати національні інтереси, не може бути адекватним виразником волі громади.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=18973

Добавил: Дата: Фев 2 2017. Рубрика: Идеи и дискурс. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

Комментарии недоступны




Загрузка...






Карта сайта
Войти | Дизайн от Gabfire themes