Дмитро Ярош: «існує дуже песимістичний сценарій, який дає нашій державі запас міцності до кінця року. Після того — можемо отримати декілька квазідержав на території України»

У Яроша – гарна усмішка. Він про це знає і цим користається: під час нашої розмови  багато сміється. Хоча це й добре. Шарм усмішки згладжує ті сумні, а інколи страшні речі, про які говорить Ярош. Але я розумію – у випадку реалізації найгіршого із варіантів розвитку подій (про який Ярош також розповів) він буде битися. А з ним ще багато таких, як він. І від цієї думки я теж починаю усміхатися. Словом, інтерв’ю, як на мене, вийшло оптимістичним.

— Ви створюєте Національний Рух «Державна ініціатива Дмитра Яроша» – це така робоча назва вашої нової структури?

— Я противник того, аби в назві використовувати прізвища. На організаційному етапі – можна. Але на з’їзді, сподіваюсь, відбудеться перейменування.

— Чи це буде прототипом Народного Руху України – колись легендарного об’єднання?

— Якась подібність має бути, звичайно.

— Ви ж входили в тодішній Рух?

— Я його створював у Дніпродзержинську в 1988 році…

Розумієте, той Рух ставив собі за мету здобуття незалежності України. І ця мета була досягнута. А після перетворення тодішнього Руху в політичну партію ця організація була приречена, що там говорити. Хоча вони, «рухівці», теж виходять на контакт із нами.

 — Ваші сусіди, недалеко від вас сидять.

— Так, Василь Куйбіда (голова Народного Руху України – МИР) заходив, говорили…

Зараз ідеться про двоєдине завдання, яке ми ставимо перед собою. По-перше, зберегти державу.

Бо з такою політикою нинішньої влади, ми всі знаходимося під великою загрозою ліквідації держави.

По-друге, здійснити в державі ті революційні перетворення, які вимагав Майдан.

Для того наш Рух і створюється.

— Ви особисто знаєте як зберегти цю державу? Стратегія, план дій, дорожня карта – називайте це як хочете – у вас є?

— Розробляється. Для того їжджу по всій Україні. Вже об’їхали 12 областей. Те середовище, яке ми збираємо довкола себе — у всіх є різні бачення і стратегії. І ми їх збираємо. У нас до кінця травня – дедлайн.

— Встигаєте?

— Встигаємо. На наступному тижні, думаю, вже створимо Всеукраїнський комітет, якщо нічого не завадить, і робота вже буде йти більш активніше.

— Я не зовсім розумію структуру вашого майбутнього об’єднання…

— Це різні середовища, які готові до об’єднання. Наприклад, ГО «Дія», тобто, це структури, які вийшли з «Правого сектора» і долучилися до нас. Це рух «Вільні люди», куди входить частина самооборони Майдану, це Шишкін, Стецьків, це Спілка офіцерів України на чолі з генералом Скіпальським, це «рухівське» середовище, «майданівське», волонтерські і АТОшні структури. Ось це та соціальна база, як у нас вже є. І, відповідно, ми творимо центри в областях, які координують діяльність на місці.

Ми думаємо і про можливість створення політичної партії, але мені не хочеться створювати ще одну «найкращу партію». Я виходжу із того, що кількість партій, навпаки, потрібно зменшувати.

Хоча вже 5-6 партій виходили з нами на контакт.

— Можете їх назвати?

— Я не кажу про «перший ешелон», який представлений фракціями у парламенті. Але, тим не менше, це партії, які мають своїх представників у радах різних рівнів. Поки не буду казати хто саме, не хочу наврочити…

Ми шляхом «вливання» — згідно чинного законодавства – створимо одну партію. Бо цей бардак партійний вже всім набрид. Тобто, звісно, працюємо і в цьому напрямку, щоб мати партійний інструмент.

— Які умови вони, ці партії, вам висувають?

— Наразі про умови не йдеться… Ідеться про те, аби основа була патріотична і державницька.

Той, хто хоче просто отримати депутатський мандат чи якусь чиновницьку посаду — нехай звертаються до когось іншого, не до нас.

Зараз ідеться про порятунок держави.

Я маю можливість опрацьовувати певну аналітику, яка надається в СБУ, в РНБОУ.

І знаю, що існує дуже песимістичний сценарій, який дає нашій державі запас міцності до кінця року. Після того — можемо отримати декілька квазідержав на території України.

Ми вже два роки воюємо на Сході, а тут, в Києві, твориться казна-що… Я читаю про усі ці офшорні скандали…

Відповідно, і тут теж треба порядок наводити. І в мене все менше і менше надії на те, що це можна зробити в якийсь конституційний спосіб.

Тому ми працюємо і з армійським середовищем, і з силовиками. Бо розуміємо, якщо вибухне якась, умовно кажучи, Врадіївка, вона може здетонувати вседержавну ситуацію. І тільки армія, тільки силовики-патріоти можуть цю ситуацію втримати. Бо до політиків нема довіри. Чим більше їжджу по країні, тим більше в тому переконуюсь.

Тому ще один напрямок, яким займаємося дуже потужно – військово-патріотичне виховання. У нас по всій країні є відповідні бази, є групи інструкторів. На обласних рівнях задіюємо «Пласт».

А окрім того, ми ще й воюємо (сміється).

І на це йде дуже багато часу.

Отже, одне із завдань, які я вже зараз ставлю — це формування альтернативної піраміди влади. Із тих людей, які є лідерами громадської думки, яких ми можемо рекомендувати суспільству. Тобто, не якісь «ліві», які просто хочуть поборотися за мандати, а ті, хто активно працює – ті ж волонтери, ті ж АТОшики, люди, які довели, що здатні боротися за Україну, не вимагаючи нічого навзамін.

І ми вже зараз маємо знати – хто очолить область, район, місто. Я умовно говорю, але робота в тому напрямку також ведеться.

Дав би Бог, аби це відбулося в мирний, демократичний спосіб, але ми готові і до якихось потрясінь в державі. Тому не можна випускати ситуацію з-під контролю.

— Ви згадали Врадіївку (влітку 2013 року у селищі розпочався народний бунт, викликаний груповим зґвалтуванням мешканки цього села. За словами потерпілої, на неї напали і зґвалтували три чоловіки — серед них два міліціонери. Бунт у Врадіївці вважають початком народного зрушення в масштабах всієї країни, який став початком Майдану – МИР). Тобто, ви не відкидаєте можливості  повторення локальних протестів? Виходячи із того, що Врадіївка стала предтечею Революції Гідності – ви допускаєте третій Майдан?

— Абсолютно. Бо ті ідеали, за які стояв Майдан – справедливість, національне звільнення – не досягнуті. Корупція не подолана. Тобто те, що людям боліло – нічого ж не вирішено. Тому революція не закінчена. І якийсь вихід вона буде мати. В ідеалі, звісно, аби цей вихід був мирним і демократичним. Шляхом  реформ. Але ми бачимо, що два роки влада борсається безрезультатно.

Соціально-економічне зубожіння серед людей просто страшне. В регіонах люди вже вити хочуть.

— Разом із тим ви малюєте апокаліптичні прогнози про запас міцності України, який вичерпається до кінця року.

— Це не я малюю. Я би просив чіткіше артикулювати.

— Добре, ви наводите результати аналітичних розвідок, якими послуговуються в СБУ та РНБОУ, в яких це стверджується…

— Ну, це один із песимістичних сценаріїв. Є й оптимістичні.

 — Але я схильна довіряти все ж таки песимістичним сценаріям. Вірніше, реалістичним. Отже…

— Загрози дуже великі, так.

— В таких загрозливих для нашої державності умовах ви все рівно говорите про можливість нової революції, тобто – чергового потрясіння. Результатом якого можуть стати російські війська в столиці України…

— Безмовно. Тому я і не є прихильником революцій. Тому я і говорю про бажаний сценарій розвитку – мирний та демократичний. Потрібно шляхом виборів змінювати державу.

— Ви вірите, що вибори можуть зараз змінити країну на краще?

— Я вже не раз наголошував на тому, що віри в це у мене все менше і менше. Однак я переконаний, що змінити щось у державі можна шляхом мирних акцій.

Нинішня влада – «пластилінова», її ніхто із сьогоднішніх силовиків захищати не збирається.

Я це дуже добре знаю. Ні армія, ні СБУ, ні МВД не будуть зараз йти на барикади за сьогоднішню владу.

І вивівши на Печерські пагорби сто тисяч людей, можна прийняти і необхідні закони, і примусити владу працювати на благо країни.

Або змінити цю владу. Знову ж таки – у мирний спосіб.

— Згадаймо мирну акцію 31 серпня минулого року (внаслідок заворушень, які сталися 31.08.2015 біля Верховної Ради, під час розгляду парламентом змін до Конституції, тілесні ушкодження отримали 157 працівників правоохоронних органів, Національної гвардії та цивільних осіб. Четверо загинуло. Міністр Аваков заявив про терористичний акт із застосуванням бойової гранати – МИР). І в що та мирна акція перетворилася. Існують велетенські загрози, що сьогодні будь-яка мирна акція може перетворитися у криваву. З тим рівнем мілітаризації суспільства, з тією кількістю зброї, яка знаходиться на руках у людей.

— Вовка боятися – в ліс не ходити. Коли «Правий  сектор» проводив масові акції у Києві – остання така була на минулорічну Покрову — наша внутрішня служба безпеки працювала бездоганно, не було жодного подібного випадку. Наші хлопці затримували навіть людей з гранатами – і передавали їх правоохоронцям. Ми і саперів викликали, і державні кінологічні служби задіювали – щоб не було ніяких непорозумінь.

Тому – як поставиш роботу, так і буде. Якщо анонсуєш акцію – за неї треба відповідати.

— Тобто, ви допускаєте провокації  під час мирних протестів сьогодні?

— Звісно. Росія ж не спить. Вона працює. Вона зацікавлена в таких речах. Їхня агентура інфільтрована скрізь і всюди. В цьому нічого дивного нема, іде війна.

— «Скрізь і всюди»… А можна детальніше — де саме?

— Я більш ніж переконаний – та й факти про це свідчать що, звичайно, в нашому армійському середовищі є російська агентура.

Армія розвалювалася кілька десятків років. Туди засилалися агенти.

Нещодавно СБУшники прямо на передовій взяли одну нашу розвідгрупу, яка переходила на бік ворога…

вичайно, і в тій же СБУ є агентура. Деякі цифри Василь Грицак мені показував, — скільки агентів ФСБ вже виявлено, і скільки матеріалів передано в прокуратуру. А «засвічуються»  ж далеко не всі – ми це чудово розуміємо.

Так само – де не копнеш, там російський бізнес. Часто пов’язаний з бізнесом наших урядовців.

— Так ми ж торгуємо з Росією.

— В умовах війни…

— Зокрема, це відбувається і тому, що досі не визначено статус наших сьогоднішніх стосунків із Росією. Чому війну так і не названо війною?

— Тому що нема на те політичної волі.

Тому що наші урядовці в першу чергу – бізнесмени А вже потім — державні мужі.

І їхній бізнес залежить від наших стосунків з Російською Федерацію.

— Хочу запитати про вашу оцінку сьогоднішнього стану армії. Ви погоджуєтесь із тезисом про падіння мотиваційного рівня серед призовників та добровольців?

— В якійсь мірі. Там, де є нормальний командир, в бригаді чи в батальйоні, там нормальний морально-психологічний стан у людей. І воюють хлопці добре, і завдання виконують. А де командування, по суті, нема – там і п’янство процвітає, і деморалізація, і все інше…

Тобто, від командирів дуже і дуже багато чого залежить.

Однак робота у тому напрямку ведеться – і по лінії Генштабу, і по лінії Міноборони.

Я дивлюся, скільки бойових офіцерів все ж таки пішло вгору: Олег МікацМихайло Забродський.

Вони стали генералами і намагаються проводити реформи в армії. Або легендарні хлопці – «Майк», «Адам» – їх зараз просувають, вони в Академії навчаються, щоб набути досвіду та командувати більшими з’єднаннями. Тобто, позитивні речі якісь теж відбуваються.

Але те, що стан «ні війни, ні миру» впливає і на суспільство, і на армію – це безперечно. І довго так тривати не може. Однак у нашого Головнокомандувача я не бачу бажання змінити ситуацію.

А його постійні заяви про те, що ми не можемо перемогти Росію, що конфлікт потрібно вирішувати лише у дипломатичний спосіб? Подібною позицією армію мотивувати неможливо.

— Як, до речі, ви особисто ставитеся до Мінських домовленостей?

— Мінськ-1 я ще тактично виправдовував. Бо тоді всі боєздатні частини Збройних сил України були розгромлені. Після Іловайська ситуація таки справді була катастрофічна. І треба було затягувати час, аби відновити боєздатність. Тобто, тоді я розумів усі ті речі з домовленостями.

Але говорити про те, що виконавши усі пункти Мінська-2, ми чогось досягнемо – це маячня.

Ну, по-перше, ми ніколи ті пункти виконувати не будемо. Бо якби виконали – це була би реальна зрада національних інтересів. І особливий статус, і вибори цих бандитів та терористів… Я згадую, ми коли Авдіївку звільняли, знайшли катівню, в якій наших хлопців до смерті замордовували. Так що – тепер цим «рєбятам» — амністію і до влади? (сміється). Такого, звичайно ж, бути не може.

— А буде?

— Ні, не буде. Я більш, ніж переконаний, що не буде. Зараз треба переходити в абсолютно інший формат переговорів. Тим більше, наш президент постійно говорить про те, що наша армія відновилась і ми стали набагато сильнішими.

Гаразд: давайте говорити із бандитами із позиції більш сильнішого! Давайте диктувати їм наші умови.

Так, ми можемо втримати лінію фронту. Ми можемо протиставитися ворогу на північному чи південному напрямках – у випадку широкомасштабної агресії.

Давайте залучати США і Великобританію – наших гарантів згідно Будапештського меморандуму – до переговорів. Давайте вимагати від цих країн дотримання  гарантій нашої територіальної цілісності. Давайте думати до залучення до процесу тієї ж Польщі, яка вже сама озвучила своє бажання долучитися.

Тобто, треба ставити на наших реальних союзників, а не на Францію та Німеччину, які останні десятиліття, якщо не століття, — відрізнялися своєю проросійською політикою.

— Це реально?

— Абсолютно. Нема нічого неможливого. Наприклад, Захід  нав’язував нам зміни до Конституції. Суспільство тому протистояло – і влада включила задню передачу. Тобто – можемо, коли захочемо.

Майдан і війна мали би нарешті довести, що українці, розраховуючи лише на власні сили, можуть виконати будь-яке поставлене перед собою завдання.

Навіть, на перший погляд, абсолютно нереалістичне. Ну неможливо, здавалось би, перемогти Януковича. Але це вдалося зробити. Неможливо, здавалось би, зупинити російську агресію, але це теж вдалося зробити.

Згадайте травень 2014-го: захоплені Одеська, Миколаївська, Херсонська облдержадміністрації. Спроби путчів у Запоріжжі, Харкові, Дніпропетровську. І їх вдалося нейтралізувати! Сєпари стояли вже в Красноармійську — 11 травня ми з хлопцями звільняли місто, відсунули їх до Донецька, звільнили 2/3 вже зайнятої сєпарами території. Здавалося, що це теж неможливо! Адже армії тоді не було, а те, що було – було небоєздатне.

— Я читала ваше інтерв’ю, в якому ви говорили, що і в Луганську лишалося тоді лише 70 неозброєних бандитів.

— Так, «айдарвці» тоді дійшли до центру міста.

— Чому зупинилися?

— Тому що військове командування вважало, що у них замало сил, щоб звільнити місто. А можливо агентура, про яку ми говорили, спрацювала. Бо коли ми звільнили Піски, розблокували аеропорт і ввійшли в Донецьк, — це був липень 2014-го – ми готові були йти далі. На жаль, справді, з’явилося багато об’єктивних і суб’єктивних причин для того, щоб цього наступу не відбулося.

— Скажіть мені – як людина, яка провела два роки там – реально відвоювати Донбас?

— Абсолютно. Але це комплексне питання. Це і дипломатично-правова робота, і діяльність наших спецслужб, розгортання на тих територіях українського підпілля. Бо розмови про те, що там лишилися одні сєпари — це неправда. Я знаю, що дещо там робиться у тому напрямку, щоб українське підпілля розвивалося… Але, на мій погляд, замало. Хоча ми намагаємося допомагати у створенні такої собі міської герільї в Донецьку (партизанська війна у місті – МИР). Це і наша контрдіяльність у Російській Федерації. З урахуванням тих факторів, які сьогодні існують в Росії. Це і ісламський фактор, і фактор Північного Кавказу, і китайський фактор, це і багатомільйонна українська діаспора. Із якою абсолютно ніхто з України не працює. Безмовно – необхідне підвищення обороноздатності наших збройних сил, проведення бойових локальних операцій. Слава Богу, дещо вдається робити.

Та «сіра зона» постійно зменшується, наші військові її постійно звужують.

Звісно, це теж впливає на позитивний настрой наших хлопців. Бо коли наступаєш — настрій набагато кращий, ніж коли сидиш в окопі.

Я думаю, прийде час, коли можна буде провести миттєву наступальну операцію і звільнити окуповані терени Донецької і Луганської областей. Для того треба просто системно працювати.

— В яких часових рамках?

— Ну, я не верховний головнокомандуючий.

— Мова йде про десятиліття?

— Та ні. Все це можна провести за два роки. Це максимальний термін. Можна і швидше. Все залежить від геополітичних чинників.

От, приміром, конфлікт в Карабасі – здавалося б, далеко від нас. Але він безпосередньо вливає і на ситуацію на Донбасі. Або Сирія – ситуація в котрій так само безпосередньо впливає на Україну. От що таке Вірменія? Це член ОДКБ (військово-політична міжнародна організація, до якої входятьРосія, Вірменія, Білорусь, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан – МИР), сателіт Росії. Тому все, що там відбувається, відразу привертає увагу Російської Федерації. Якщо, взагалі-то, не провокується самою РФ. А Азербайджан – це Туреччина. А Туреччина сьогодні – наш стратегічний союзник в протидії російській експансії.

— А Крим? Які перспективи його вернути?

— Крим — це інша історія. Хоча я так само переконаний, що і Крим ми звільнимо. Якщо говорити про часові рамки – то це відбудеться не так швидко, як звільнення Донбасу.

Втім, коли у 1989 році ми створювали Народний Рух, ми і мріяти не могли, що в 1991-му Радянський Союз розвалиться. Тому я би не хотів би тут якісь конкретні терміни озвучувати.

Російська Федерація — це колос на глиняних ногах.

Створення російської національної гвардії і призначення путінського охоронця її головнокомандувачем – це теж дзвіночок. До чогось, значить, готуються.

У Путіна ж великий об’єм інформації в розпорядженні. І він знає, що ризики у нього в державі формуються неабиякі. А скільки громадян Росії на нашому боці воює? Це ж теж фактор впливу на РФ. Вони ж можуть туди повернутися.

— А по великому рахунку – чи потрібні нам ці території?

— По-любому. Я націоналіст, а значить — соборник, державник і революціонер, як казав Євген Коновалець.

Ані п’яді землі віддавати не можна. А потім існує ще один, прагматичний, чинник: Путіну завжди мало. Він не вважає нас державою. А остання заява Мєдвєдєва («такого государства, как Украина, не существует» – МИР) як вам?

Це вельми показово робиться. Тобто, вони однозначно підуть далі – якщо ми їм віддамо Донбас.

Он, СБУ в минулому році Бессарабську народну республіку ліквідувала.

Тоді за два дні було проведено півтори сотні арештів. Я мав можливість передивитися ці матеріали — чудова робота російської агентури, ФСБ і ГРУ.

— Але ж заарештували…

— Ну так, бо й наші хлопці добре попрацювати. І, до речі, навіть не задіюючи обласне управляння СБУ, бо враховували ризики…

— Можна навести і недавній скандал в Закарпатській облраді. 

— Це закономірно. Ми на межі двох світів. Ми завжди воювали на декілька фронтів.

 — Я дивилася відео зі шкіл ДРН/ЛНР. Це якесь абсолютне мракобісся. Проводяться уроки «гражданствєнності», розповідають першоклашкам, хто з «героїв» і скільки ворогів «ліквідіровали». Скажуть – ви вважаєте, ці люди зможуть стати повноцінним громадянами України?

— Молодь – точно зможе. Згадайте Німеччину після Другої світової. Яка потужна денацифікація була проведена. Десяти років вистачило колись фашистській Німеччині, щоб повністю оздоровити суспільство.

А для непримиримих — у них є матінка-Росія, можуть виїхати. Тест на патріотизм мають здати усі.

— Давайте знову повернемося до Майдану. Тоді були певні «маяки» у суспільства, безумовні герої для багатьох: козак Гаврилюк, Парасюк, ви.

Однак згодом почалася певна трансформація у ставленні до цих людей. І про вас,зокрема, стали говорити, що продалися Коломойському.

— Ну так, вже озолотився.

— Я хотіла запитати — яка частка об’єктивності у таких перемінах громадських настроїв? І взагалі, чому вчорашні герої стають раптом антигероями в очах людей?

— Я би не казав про якесь однозначне несприйняття того ж Парасюка – я таки їжджу по регіонах, спілкуюсь із людьми… Так, існує втома у суспільстві від війни, від революції. Безумовно, людям важко знаходитися у постійному стресовому стані. Тому і на будь-які радикальні дії люди дивляться вже не так. Те, що було добре на Майдані, сьогодні може й не сприйматися. І тепер бажано було би обходитися і без цього. Я і сам це прекрасно розумію. Це, правда за умови, якби державна система працювала так, як вона би мусила працювати. Тобто – якби державна система захищала інтереси народу, ощасливлювала свій народ. У нас же все навпаки.

Володя Парасюк – щирий у своїх діях. І це мені імпонує. Він щиро робить те, що робив і на Майдані. Він, так би мовити, «майданівець». А люди вже починають дивитися: а чи воно вартує, чи треба було того СБУшника бити… Воно і справді негарно. Я би цього не робив. Але мені 45, а йому – 27.

— А прапор російський палили б?

— У його віці, мабуть би, палив. І, до речі, таки точно палив у його віці (сміється). Бо це – країна-ворог, нічого страшного у тому, аби цей прапор спалити, нема.

Але, на превеликий жаль, наші олігархи – той же Коломойський, якого ви згадували, або Порошенко, — завдяки своїм ЗМІ маніпулюють свідомістю людей. Це дуже просто – яку картинку намалюєш, так люди і будуть сприймати.

Дискредитація таких людей, як Парасюк – це лише малесенький аспект.

Згадайте, як починалася дискредитація добровольчого і волонтерського руху. Це ж була планомірна кампанія.

Чому ми сьогодні говоримо про те, що у порівняні з літом 2014-го року потенціал добровольчого руху дуже сильно упав? Та тому, що була запущена потужна кампанія з дискредитації цих рухів.

Про ЗСУшника, який вчинив те чи інше правопорушення, ніхто не знав. Зате, — як тільник доброволець у якогось сєпара відібрав машину (як мій друг Барс,  розвідник), так його затримали прямо в аеропорту, коли він з реабілітації прилетів, тут такий шум піднявся тоді…

Так, від відібрав машину у сепаратистів, під Савур-могилою та машина працювала, він там поранення отримав. І тут така величезна булька навколо того надувається – як же так? Добровольці безчинствують! Я коли виступав у Краматорську, у Маріуполі перед громадами, люди розповідали, що Маріупольське, Артемівське СІЗО забиті сьогодні добровольцями і ЗСУшнками, а з сепаратистів сидять одиниці. Як добре у нас амністія працює! От ловлять його, а він каже – та я тільки на блокпосту стояв, я ж нічого.

Ярош 3

— І йому вірять на слово?

— Так, і його відпускають. А ті, хто відібрав у супротивника гранату, патрони чи пістолет (те, що на війні вважається нормальним явищем), їх на блокпостах мєнти – колишні беркута – хапають: «Ах ти ж, сука майданівська»…

— Це зараз відбувається?

— Так, звісно.

Вони, беркута, трішечки оклигали після Майдану, розпочався такий повзучий реванш.

От воно і пішло. І приходиться витягувати хлопців, дзвонити «нагору»: «Давайте, відпускайте, бо ми зараз вам влаштуємо».

Хоча я розумію, що не можна допустити дестабілізації у суспільстві.

Та якби не Путін – ми би швидко вирішили питання із цією владою. Дуже швидко.

Але я розумію, що ми можемо втратити все. А від моєї хати до фронту – дуже близько.

Я ніколи не був під авіаударами, але мені дуже часто сниться, як на Дніпродзержинськ летять їхні «сушки», заходять «Іскандери». Не враховувати цього я не можу.

Влада – це відповідальність, в першу чергу. І якщо її брати, ту владу, то треба робити такі кроки, щоб люди не винеси тебе за кілька місяців із кабінету із прокляттями.

— Ви зустрічалися з президентом кілька разів. І вже пішла інформація, що та політична структура, яку ви створюєте – це стратегічний хід влади для відтягування голосів у правих, націоналістичних партій.

— Президент ніяким чином не впливає на формування нашої структури.

Я співпрацюю і з президентом, і з начальником Штабу,  і з головою Служби безпеки, і з Міністерством внутрішніх справ у питаннях протидії зовнішньому ворогу.

І коли у мене відбувається одна за півроку зустріч з президентом  — вона стосуються виключно військових питань. Я намагаюсь «пробивати» законопроект про Українську добровольчу армію, щоб, нарешті, легалізувати цей добровольчий рух. Дати можливість мотивованим людям захищати свою Батьківщину. Створити такий фактор національної безпеки і оборони, який був би вирішальним. Ніхто не «полізе», наприклад, у Швейцарію — тому що там існує народна армія, яка може піднятися за декілька годин, маючи мобілізаційний план, маючи дома зброю. І може протиставитися будь-якому агресору. От таку армію потрібно створити й нам – із ідейно мотивованих, у першу чергу, людей.

Ми за зразок брали Союз оборони Естонії. А вони, своєю чергою, брали за зразок нашу Запорізьку Січ, принципи українського козацтва. Козак — це вільна озброєна людина. Тобто, ці принципи близькі і ментально зрозумілі українцям.

Зараз цей законопроект допрацьовується, вносяться поправки, до роботи ми долучили організації, які займаються військово-патріотичним вихованням тощо. Тому ми із владою переговори ведемо про те,  що в тому законі не перелякає їх і що влаштує нас. Треба знайти цей консенсус. Там великого бажання, звичайно, нема, але ми зробимо все, щоб закон був прийнятий.

— Шанси є?

— Є. Шанси завжди є.

— Всі говорять про неймовірну боязнь добробатів з боку президента. Чи він допустить створення такої добровольчої армії?

— У нас же ж парламентсько-президентська республіка (сміється).

Розумієте, Порошенко – не цар і тим більше не Бог. Й ідеалізувати його можливості в цій державі — не варто.

Я розумію, що у нього є своя фракція, але вона теж – дуже і дуже неоднорідна. І говорити, що Порошенко може щось там заборонити. Ну, це ще щось подібне міг Янукович зробити.

— Ви вважаєте, що можливості і впливи Порошенка переоцінюють?

— Думаю, що так.

— Хочу запитати  про ваші президентські амбіції.

— Ми розглядаємо можливість брати участь у всіх виборах, без виключення. У тому числі – і в президентських.

Хто це буде – я чи більш достойна людина із нашого середовища, мені, чесно кажучи, байдуже. Мені не дуже посміхається уся ця політична діяльність. Мені достатньо всього, що я маю у цьому житті.

Провести ось цей закон про Українську добровольчу армію — я тоді не марно життя проживу.

Я тоді буду знати, що Україна убезпечена не тільки від зовнішніх, а й від внутрішніх загроз. Бо чиновник чи поліцейський сто разів подумають, чи йому порушувати закон, коли у нього в місті існує озброєна структура, котра не дасть порушувати  той закон чи Конституцію.

— Про вибори парламентські. Спершу ви говорили, що владу слід міняти шляхом виборів, потім – що все менше і менше вірите в таких варіант зміни влади. Тож – чи стане нам краще жити, якщо, все-таки, на горі вирішать проводити чергові-позачергові парламентські вибори?

— Стане гірше. Не зважаючи на всі недоліки нинішньої ВР, — комуністів в ній нема, опозиційний блок дуже невеликий. А нинішнє соціально-економічне зубожіння населення, зрозуміло,  дозволить зайти у ВР популістам, лівим, різноманітним клонам Оппоблоку типу «Нашого краю». Тому я не прихильник виборів. Нам би пережити 2016 рік, стабілізувати ситуацію. А там вже можна розглядати різні речі.

Взагалі-то я з 2014 року повторюю, що вибори під час війни – це ідіотизм.

Так само, як ідіотизм торгівля з ворогом. Але, на жаль, ми живемо в такому ідіотичному полі.

Сюди б справжню хунту, військово-цивільні адміністрації, де б військові вирішували всі нагальні питання  — як приборкати корупцію, приміром. І — почати налагоджувати життя в країні.

— Тобто, ви теж за диктатуру…

— Я би сказав: за жорсткий національний авторитарний режим. Диктатура – це все ж таки не дуже добре. Хоча — якби, наприклад, на території Польщі йшла війна — вони б не бавились у демократію. Це нормальна логіка будь-якої цивілізованої країни.

— Тільки не нашої.

— Тільки не нашої…

Бо, на жаль, ми ще не маємо національної держави. Як були неоколонією після 1991 року — десь такий статус на сьогоднішній день у нас і лишився.

Нами бавиться і Захід, і Схід. Якийсь референдум в Голландії – бах, і вирішив питання асоціації. Так все просто…

Але українці —  вже достатньо зрілий народ, щоб бути спроможними самостійно побудувати свою державу. Просто, думаю, ще доведеться через немалу кров пройти для того…

Источник

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=12019

Добавил: Дата: Апр 18 2016. Рубрика: Блог-пост. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes