Естетика футболу епохи постмодерна

Читачі часом не здогадуються, що автори спортивних текстів – не просто жалюгідні паскудники. Нерідко вони навіть не є вболівальниками. Принаймні, в звичному розумінні цього слова. Коли ти, наприклад, оглядаєш цілий чемпіонат, то мусиш спостерігати за кожним клубом ліги, і з часом всі вони стають тобі в якійсь мірі небайдужим, навіть якщо їхній футбол – відбірний відстій, а у складі команди грають ще більш жалюгідні паскудники, ніж ти сам. А з роками тебе все більше захоплює загальна картина, в яку вплітаються історії злетів і падінь персонажів-клубів, персонажів-гравців, тренерів, президентів, і т.д.

Барселона-Реал alter idea

Проте в юності всі ці негідники були безсовісними глоріхантерами, і за їхніми грішними спинами – численні історії більш чи менш короткочасних інтрижок. Мій роман з Барселоною протривав трохи більше року, почавшись раптово в момент, коли відбувся цей гол, і закінчившись напередодні захоплюючої дуелі каталонців з Челсі наступної зими. Позаяк серденько людське маленьке як ластовине гніздечко, і коли в ньому селиться одна пташина сім’я, іншій доводиться шукати притулку деінде. Розсудлива людина не тримає зла на своїх колишніх (тим більше якщо розрив трапився з твоєї ініціативи), і я залишався помірно байдужим до каталонського клубу і галасу навколо нього аж допоки в 2011-му не надибав наступну репліку з інтерв’ю чудового гравця на ім’я Хав’єр Ернандес, каталонця і одного з кращих футболістів в історії Барселони, британському виданню The Guardian:

«Це добре, що орієнтиром у світовому футболі наразі є Барселона, є Іспанія. Не тому що це наш футбол, а через його суть. Тому що це атакувальний футбол, а не пасивний, ми не вичікуємо. Ти тиснеш, ти хочеш тримати м’яч, ти хочеш йти вперед. Деякі команди не можуть чи не хочуть грати в пас. Для чого ти граєш? Який у цьому сенс? Це не футбол. Комбінуй, пасуй, грай. Ось це є футболом, принаймні для мене. Для тренерів типу, ну я не знаю, Клементе чи Капелло, існує інший футбол. Але добре, що моделлю є нині не їхній футбол, а стиль Барселони. Я романтик. Мені подобається той факт, що талант, технічні навички зараз цінуються вище фізичного стану. Я радий, що це стало пріоритетом, інакше не було би того видовища».

Попри те, що якась частина мене назавжди померла завдяки збірній Греції влітку 2004-го, мене щоразу трохи верне коли хтось з гравців чи тренерів звинувачує суперника у тому, що він «не грав у футбол» чи «грав у антифутбол». Ти можеш віддавати перевагу грі в пас та контролю м’яча, однак твердження про те, що хлопець, який лупить чимдуж вперед і біжить за м’ячем – вбиває гру, віддає демагогією і пропагандою. Напевно то була далеко не перша публічна заява такого характеру зі стану каталонського клубу, оскільки дискусія на тему «гарного/негарного» футболу в контексті Барси активно велася ще в перший сезон Хосепа Гвардіоли в якості головного тренера команди.

За два роки до того, особливо у світлі чергового протистояння з Челсі у Лізі Чемпіонів та матчів проти Реала в чемпіонаті Іспанії, позиція каталонців була цілком прийнятною і зрозумілою. На відміну від Реала та Челсі, Барселоні залежало не просто на перемозі, а перемозі здобутій у певному стилі, оскільки каталонський клуб був покликаний виражати певну позицію. Сто років утисків (реальних, а подекуди надуманих) сформували пафос Барселони як національно-культурного маніфесту. Форма стала не менше важливою за результат, утилітаризм поступився місцем сюрреалізму.

Стираючи знак рівності в тотожності поразка = невдача, така позиція робить твоє існування нелегким в будь-якому аспекті життя, а тим більше в футболі, де результат визначає успішність твого існування і твоє місце в ієрархії. Але окрім того така позиція є елітаристською в тій мірі, в якій Платон визначає красу як підставу моральної вищості. Барселона, як один із символів каталонського руху за незалежність, протиставляла цю догму центру, Мадриду, чия футбольна репрезентація завжди ставила в пріоритет перемогу. Було би безглуздо відмовляти комусь у праві вибору життєвого орієнтиру, еге ж?

Однак адепти цієї догми на хвилі успіху Барселони часів Гвардіоли перенесли її претензію з кастильсько-каталонського дискурсу на загально-футбольний. Орієнтації на контроль м’яча почали приписувати моральну перевагу над іншими підходами до гри. Фундаменталісти на зразок Хаві сприймали гравців, які краще діють без м’яча ніж з м’ячем за бандитів, простаків та невдах, фактично вимагаючи грати проти Барси у футбол, в який ніхто краще Барси грати не міг. Хто намагався – привіт, Арсен Венгер – був приречений на поразку, оскільки для цього потрібно було мати цілу команду гравців, які: чудово працюють з м’ячем, мають прекрасне відчуття позиції, і на підсвідомому рівні передчувають рух партнера. А для більшої певності потрібен геніальний виконавець в самому серці команди. Такі колективи формуються лише після десятків років старанної роботи футбольних академій та селекціонерів, якщо пощастить.

Пояснюючи якось свій метод Juego de Posición, Хосеп Гвардіола назвав футбол своєї Барселони «політично лівого спрямування», оскільки на полі «всі роблять усе». Кумедно, адже його пропаганда контролю м’яча цілком вписалася в праву ідеологію неоліберального картелю топ-клубів. Коли якість визначається майстерністю роботи з м’ячем, виростає й попит на виконавців відповідного калібру. Купити нині можна фактично будь-кого, все залежить від ціни. Найкращі гравці переходитимуть в найбагатші клуби. Вища платня, кращі бази, принади мегаполісів та більша вірогідність завершити кар’єра зі жмутом золотих медалей та трофеїв продовжують цьому сприяти.

Власне, від тієї ідеологічно радикальної Барселони Хаві з плином часу лишається все менше, а послідовники ідеології серед тренерів відійшли на периферію. Футбольні школи ряду європейських країн випустили покоління тренерів-тактиків, які спрямовують свою творчу наснагу на формування опортуністичного, контр-атакувального стилю, який не залежить від контролю м’яча і не потребує покоління футболістів, які грають разом зі шкільних часів, і можуть утримувати м’яч три четверті матчу. Ці гравці, однак, повинні бути технічно підготовленими, холоднокровними і швидкомислячими. Завдяки новій тенденції місце за високим столом європейського футболу серед інших змогли зайняти мадридський Атлетико та дортмундська Боруссія (а певною мірою і Баварія), став можливим спортивний подвиг Лестера (Лиси-2015 були набагато ближчі до лівиці ніж Барса-2011).

Ці та інші команди нікого не змушують відвертатися з огидою (гаразд, за Хаві не можу ручатися), а в кращі свої часи демонструють чи демонстрували естетично цілком приємний оку футбол. Власне, команди самого Хосепа Гвардіоли пост-барселонського зразка далекі від ідеологій. Марсело Б’єлса, чий вплив на каталонця, як вважається, важко переоцінити, сказав колись: «Людина з новими ідеями вважається божевільною допоки її ідеї не переможуть». Поки «юродивий» Б’єлса з перемінним успіхом гастролює європейськими клубами середньої руки, Гвардіола аж ніяк не хоче грати роль божевільного, погоджуючись працювати лише з клубами з картелю.

Каталонець не приховує, що постійно мусить змінюватися, пристосовуватися до нових умов, як в Німеччині, так і в Англії. Коли в інтерв’ю для Daily Mail багаторічний вболівальник Ман Сіті Ноель Галлахер запитав у Гвардіоли чи збирається той будувати в Манчестері футбольну спадщину або ж принаймні закладати її підвалини, Хосеп відрізав, що приїхав вчитися, натякнувши, що не розраховує залишатися в клубі довше кількох сезонів. Здавалося б, барселонська істерія та претензія естетичної догми каталонського зразка втратила свою актуальність, проте, виявляється, декого дух футбольного месіанства досі не відпускає.

Ще в мюнхенський період Гвардіоли, м’яко кажучи, викликали подив журналісти, які перемогу Німеччини на ЧС в Бразилії ставили в заслугу каталонському тренеру. Мовляв, поки Хосеп працював в Іспанії, тамтешня збірна вигравала мундаль і євро, а варто було йому приїхати в Мюнхен, як Бундестім, в складі якої добра жменя гравців Баварії, через рік перемогла на чемпіонаті світу. В Англії таких диваків, очевидно, теж не бракує. Минулого тижня в колонці на сайті The Guardian певний Ліем Розеніор, резервний захисник Брайтона, закликав своїх співгромадян поставити свічку в церкві/випити за здоров’я/віддати в наложниці дочок/скласти заповіт на ім’я вищезгаданого раба божого Марсело Б’єлси.

Б’єлса ж бо чи не груддю вигодував для АПЛ Гвардіолу та Почеттіно. Якщо з роллю Маурісіо Почеттіно в професійному формуванні Лаллани, Кейна, Аллі чи Дайера можна погодитися, то ода Хосепу Гвардіолі, який, бачите, зволить, випускати на поле куплених за шалені гроші Стоунза, Стерлінга та Уокера, викликає невеликий подив. Однак шановний пан захисник пішов далі, і якимось загадковим чином відслідкував прямий зв’язок між перемогами англійських молодіжних збірних на чемпіонатах світу U-17 та U-20 та поразкою МЮ від Атлетика під керівництвом Б’єлси в березні 2012-го. Мовляв, де б ми були, без старого доброго «Ель Локо», який нині спокутує гріхи наші, тягнучи на дно Лілль.

Влітку 2012-го я дивився один з матчів збірної Іспанії на ЧЄ в компанії товариша-німця, який був у захваті від гри піренейців у пас, однак не впадав у самоприниження: «Ех, наші так ніколи не зможуть. Але це окей». Німці дуже схильні до критики в усьому що вони люблять, а тим більше у футболі, і пепофанів в Німеччині достатньо, однак вирішення своїм проблемам вони воліють шукати у самих собі. Це відображається в тому числі і у виборі тренерів місцевих клубів, наприклад. Колись я вже писав про те, як Німеччина долала застій у розвитку футболу. Натхненниками корифеїв їхнього тренерського цеху могли бути Саккі, Міхелс чи Лобановський, однак всі експерименти та зміни проводилися місцевими спеціалістами.

Я не лобіюю вигнання тренерів-іноземців з АПЛ, і я не взявся би вказати на причини неуспіху англійських команд в єврокубках чи збірної на міжнародних турнірах, однак реакціонізм британських футбольних функціонерів часто злегка дратує. Та й загальна публіка підтримує цю гарячку. На моїй пам’яті англійські футболісти звинувачувалися в егоїзмі, ліні та зіпсутості, тренери не годилися по факту національності, згодом хибною виявилася система підготовки молоді. Очевидно, що зараз в Англії виросло покоління здібних юних футболістів. Хто би їх не виводив на високий професійний рівень, сподіваюся він не маритиме Барселоною Гвардіоли, Атлетиком Б’єлси чи Боруссією Клоппа, і не ліпитиме з них нових Мессі чи Хаві. Трохи несерйозного релігійного деліріуму в футболі – це, мабуть, не так вже й зле, і потреби в новому Акті про супрематію немає. Але ніколи не зашкодить здоровий глузд і дещиця самоповаги.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=25851

Добавил: Дата: Ноя 8 2017. Рубрика: Культ pro. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Вы можете сделать trackback вашей записи
Loading...
Загрузка...

1 комм. для “Естетика футболу епохи постмодерна”

  1. […] постмодерний світ, діючи за звичною схемою, лише зрідка відкидає фейки […]

Добавить комментарий




Загрузка...








Карта сайта