Ідеологічні втрати російсько-української війни

Олена Мокренчук alter ideaПрес-офіцером 72 ОМБр Олена Мокренчук — про будні на фронті, посякденні проблеми та ідеологічні втрати останньої російсько-української війни

— Олена Вікторівна, розкажіть трохи про себе, звідки ви родом, ким були до війни?

— Я – історик за фахом. Встигла попрацювати і вчителем, і журналістом, і волонтером, і навіть диригентом церковного хору. Нині ж стала прес-офіцером бригади. Сама я родом з Донеччини, і до 7 років жила в Сніжному, яке зараз окуповане ворогом.

На самому початку Незалежності України я як раз навчалась в Донецькому Національному Університеті на історичному факультеті. Скажу вам чесно – це був чудовий час! Стара ідеологія вже зламалася, а нової ще не виробили. Тому вчителі і професори отримали можливість говорити про те, що вони насправді думають і хочуть розказати. А ми, тодішні студенти, отримували інформації набагато більше, ніж будь-хто інший.

Тоді ми дозналися про Голодомор у нашім Приазовськім краї, брали участь у польових дослідженнях. Хочу сказати, що корінне населення Донеччини і Луганщини – саме українці, і цей стрижень тут донині залишився. Ці люди й зараз нам допомагають, піклуються про українських військових. Саме з ними ми здобудемо перемоги — якщо зробимо ставку саме на місцеве  населення, а не на «привезених», яких силоміць привезли сюди в 30 роки, вже після Голодомору.

Вони й не криються: самі кажуть, що прибули сюди в спорожнілі хати, з Воронежу чи ще з якихось регіонів Росії, і це розшарування є дуже чітке. Загалом по селам і досі говорять українською, а в містах російською; сільські ненавидять «городських» і передражнюють їх ламаною російською – а городяни, навпаки, презирливо називають сільських мешканців «дерёвня» і передражнюють, спотворюючи українську. Це розшарування було глибинним, але найбільш яскраво виявилось, власне,саме під час війни на Сході.

Але як виявилося, на Майдані все лише починалося…

— Так, на жаль, Майдан закінчився – але небезпека для моєї країни не минулася. Вогонь спалахнув спершу в Криму, а потім і на моїй рідній Донеччині. Мені, як журналісту, треба було розібратися, що відбувається тут, на землі моїх батьків і прадідів, тож після Криму я поїхала туди.

На той час, солдати які боронити мою Батьківщину, не мали багато чого необхідного: ні продуктів, ні одягу, ні взуття – нічого. Підрозділи ЗСУ відбули в зону АТО по тривозі і тилові служби не встигали за пересуванням бойових частин. Я тоді спитала: «Хлопці, а де ви хоч спите?». Вони відповіли: он, гілляк в посадці нарубали, постелили, та й усе.

Треба було щось з цим робити. В той самий день поїхала в Маріуполь, купила за власні кошти кілька звичайних пляжних наметів, щоб солдатам хоч від дощу було куди сховатися. Далі були розгрузки, камуфляжна форма, берці та багато іншого. Потім ми виявили, що найбільшою потребою для бійців є доставка на передову посилок з дому, і, створивши волонтерську організацію «Солдатська пошта», протягом трьох років ми щоденно зранку до вечора за 50, 150,200 кмрозвозили моїм захисникам посилки з пошти: продукти, одяг, взуття, оптичні прилади, спорядження… Ми, волонтери, робили все можливе й неможливе, аби лиш помогти їм перемогти. Бо ніхто, крім ЗСУ, не зміг би нас захистити від озброєних найновішою технікою окупантів.

— Наскільки страшно та небезпечно було тоді звичайній цивільній, тим більше жінці, возити допомогу нашим бійцям? Чи були ситуації, коли Ви опинялись в реальній небезпеці?

— З військовослужбовцями 72 окремої механізованої бригади з перших днів ми стали рідними. Вони першими прийшли захистити мою Волноваху і Маріуполь, врятували нас від окупації. Потім їх забрали на Амвросіївку, тоді – в Червонопартизанськ (славнозвісний 248-кілометровий рейд вздовж кордону), і я за ними кругом їздила та привозила все, що вони просили.

Одного разу хлопці попросили привезти їм прилади нічного бачення та біноклі. Звісно ж, я привезла, але під Червонопартизанськом на мене напали озброєні російські бандити. Не вперше мене арештовували, але той випадок був найстрашнішим, тому що їх там було чоловік 15 з автоматами. Тоді я дивом врятувалася за допомогою наших бійців 72-ї.  Вони, дізнавшись про ситуацію, подзвонили директору шахти і сказали: «Якщо ти нашу маму Лену не врятуєш, то ми тобі шахту розфігачимо». Той директор, як з’ясувалося, загалом був патріотом України і чудовою людиною: він врятував мене і особисто передав нашим бійцям все, що я їм привезла.

— Я так розумію, що саме тоді волонтерська діяльність переплелася із новою професією та посадою, коли Ви стали молодшим сержантом, прес-офіцером 72 ОМБр?

— Десь у 2016 році волонтерство стало не таким актуальним. Армія вже була забезпечена усім необхідним. Тому моя робота стала більш інформативною, і полягала у тому, щоб розповідати безпосередньо про бійців та їх бойові подвиги. Ідеологічна зброя зараз є важливішою за військову. Збройні сили свою роботу зробили: ворога зупинили і тримають оборону міцно.

На сьогодні наша задача – зробити так, щоб, по-перше, коли вони поверталися сюди, в тил, їх сприймали адекватно, як нові можливості для нації, а не як загрозу. По-друге, ми повинні підтримувати бойовий дух бійців на фронті, попереджувати поширення викривленої і брехливої інформації і не розводити «зраду», «всепропальство» та інші нісенітниці. Крім того, треба ж інформувати близьких про те, як воюють їх кохані тут, на лінії вогню! Саме для цього ми почали у 2015 році випускати нашу газету «Східний фронт», яка випускається просто на передовій. Зараз ми трохи змінили її формат, назвали «Честь і воля», та суть не змінилася.

— А як відбувається співпраця з іншими ЗМІ?  

— Стараємося також залучати журналістів з центральних засобів, але не для того, щоб вони приїхали на промзону і сказали, скільки разів їх обстріляли, а, власне, з метою створення матеріалів саме про бійців, про їх життєвий і бойовий шлях. У нас є багато цікавих особистостей, разом служать батьки та діти, брати (навіть є близнюки!), закохані пари, подружжя… Є молоді командири, про яких теж хочеться розказати, та ще безліч цікавих людей.

Це дуже піднімає бойовий дух солдат. Та й люди на «чистій Україні» повинні знати, що ми тут не просто рахуємо кількість обстрілів, а насправді воюємо, і робимо це добре — звичайно, з урахуванням Мінських угод, які нас трохи обмежують, але й дають змогу застосовувати військову хитрість і знаходити нові способи боротьби з ворогом. Якщо росіяни женуть людей на вбивство, воюють в основному, як ми кажемо, «м’ясом», — то ми, навпаки, намагаємося зберегти наших бійців, спонукаємо військовослужбовців вчитися, виявляти майстерність і хист. Для нас кожен поранений чи, не дай Бог, загиблий — трагедія, бо бригада – то одна велика сім’я! Наша мета — показати справжнє лице української армії і, звичайно, допомогти потім цим людям потім органічно повернутися в мирне життя.

— Які потреби наразі є у 72-ої  бригади, чого не вистачає найбільше, а чого навпаки вдосталь?

— Це так само як в сім’ї запитати, які є потреби. Наче все є, а якщо копнути глибше, то починається… Тепловізори виходять з ладу, камери зовнішнього спостереження ламаються, є величезна потреба в звичайних принтерах, ноутбуках. Чим далі від жахів 2014-15 років, армія знов повертається на свої круги, коли треба багато папірців, довідок та іншої бюрократії.

Наприклад, солдат їде у відпустку – треба оформити документи; отримав поранення – треба купа довідок; а це канцелярія, яка заїдає, але без неї нікуди. Якщо говорити про специфічні військові потреби, то одяг і взуття – це вже не актуально, всі більш-менш вдягнені і взуті. Часом буває, що окремим військовослужбовцям чи підрозділам потрібні якісь специфічні речі для виконання певних задач: наприклад, легке й міцне взуття розвідникам, теплі кожухи й шапки вартовим в зимові ночі, зручні й легкі у пранні комбінезони для ремонтників тощо.

Однією з найбільших проблем зараз є інформування і поліграфія: військові календарі, газети, журнали, плакати, шеврони, прапори, банери користуються великим попитом у бійців та цивільних у прифронтовій зоні,але ж це величезні гроші, які ні Міноборони, ні волонтери військовим підрозділам не надають.

— Хто найбільше допомагає із волонтерських організацій і державних структур? Може, комусь хочете подякувати окремо?

— Волонтерів допомагає дуже багато. Найбільшу допомогу нам надавали організації «Повернись живим», «Народний тил», «Сестри перемоги» та багато інших, в тому числі, є окремі волонтери, які не входять в жодні організації. Вони кожного разу приїздять, стараються щось привезти з найнеобхіднішого.

Ми дуже вдячні тим, хто надає суттєву допомогу. Тобто, пиріжечки, смаколики, носочки, білизна – це добре, і хлопці цьому дуже радіють. Але найбільше потрібні безпілотники, камери зовнішнього спостереження, оптичні засоби (приціли, тепловізори, нічники, біноклі). Потрібні також побутові речі – пральні машинки, бойлери, холодильники, а також принтери, ноутбуки для підрозділів, щоб не ганяти солдата за50 кмроздрукувати потрібного йому папірця чи довідку.

Дуже багато зараз допомагають держадміністрації. Взимку 35 «бусів» приїхало на фронт з Київщини, і з них 7-8 заїхали на 72-у бригаду. Вони привезли генератори, тепловізори, і ті ж самі пральні машинки. Це дійсно була суттєва допомога. Дуже багато також допомагають Білоцерківські волонтерські організації, за що ми їм щиро вдячні.

— В тилу, серед мирного населення інколи ширяться підозри, що насправді цифри реальних втрат від нас приховують. Різні джерела оприлюднюють різну кількість загиблих і поранених. Як ви це поясните?

— Звичайна безвідповідальність «диванних експертів». Журналісти мають чіткі вказівки і знають, що інформацію про втрати ми не оприлюднюємо одразу, аби не корегувати вогонь ворога. Вони чітко витримують цю «добу мовчання». Але у нас є в соцмережах такі «добренькі люди», часто і волонтери, які  прагнуть «кукурікнути» першими. Такі фейки дуже лякають родичів бійців, до того ж, ця інформація дуже часто не відповідає дійсності або є викривленою.

Був випадок, коли в одному з прикомандированих до нас підрозділів у бліндаж прилетіла міна, поранивши 6 бійців. А волонтери написали про 7 вбитих… У нашій бригаді ми розуміємо, як напружено родичі стежать за такими речами, тож інформуємо своєчасно, на офіційній сторінці. По загиблим кожного разу публікуємо некролог, даємо фото. Реальна людина – реальна історія. Це фотографія, інформація про загиблого, де ховатимуть тощо.  Тим більше, в нас на підготовку і перевірку цієї інформації є ціла доба.

— Відомо, що українські військовослужбовці зневірились по відношенню до державного керівництва  в особі її головнокомандуючого. Що Ви особисто про це думаєте? І якби зараз перед Вами сидів президент Петро Порошенко, щоб Ви йому сказали?

— Оскільки я не лише військовослужбовець, а ще й журналіст з великим стажем і досвідом, я трохи розбираюсь в цих речах. Із Порошенком також зустрічалась кілька разів, ще до війни. І на Майдані теж, і на деяких заходах. Знаєте, коли починають говорити що Порошенко таки-сякий, поганий, то я кажу: насамперед,  хто такий Президент? Це – найманий працівник. Коли я наймаю сантехніка відремонтувати мені унітаз, мені за великим рахунком байдуже, чи є у нього ще якийсь заробіток, це мене особисто не цікавить. Я його найняла зробити роботу – нехай зробить. Зробив – молодець, не зробив – іди далі, я знайду когось іншого.

Так само було і з Януковичем. Ми його найняли для чого? Він нам пообіцяв добитися євроінтеграції. Він нас надурив, і ми його вигнали.  Ви зараз скажете: «То й Порошенко  обіцяв що війна закінчиться за декілька тижнів!». Але добре критикувати, сидячи на дивані. Зізнаюся: після Майдану ми всі, хто там був, теж думали що то просто «Донбас бузить», і ситуацію буде легко змінити. Бандитів – під арешт і суд, людям розказати правду і заспокоїти… Але коли ми приїхали на Схід, то побачили, що там знаходяться військовослужбовці іншої держави. І тоді ми зрозуміли, що тут зовсім інша ситуація, і фанерними щитами та українськими прапорами тут зробити нічого не вдасться. Треба було воювати по-справжньому, з артилерією і танками – а ви ж знаєте, як методично й цілеспрямовано знищували нашу Армію всі ці роки до війни?

Зараз армія дуже змінилася. Морально, кількісно, якісно… Військові навчилися добре воювати, вони готові перемагати. Але це наші міста, хоч і окуповані; в них живуть наші громадяни. Ми не можемо вести в містах активні бойові дії, бо тоді загине багато цивільних людей, і ворог цим користується, прикривається нашими людьми.  Тому в нас іде повзуча війна. Ми віджимаємо своє потроху, по кілометру.

10 серпня 2015 року під Білою Кам’янкою був бій, і ми «віджали» 15 кілометрів нашої території; взимку 2015-2016 ми взяли під контроль Докучаєвські терикони, оточивши місто. Зараз під Авдіївкою ми потроху, кілометр за кілометром, теж звільняємо територію.  Без гучних перемог, без великих битв. Тому говорячи про Порошенка, я одразу казала: він — як бульдог. Він схопив Путіна за горло, і потихеньку, повільно стискаючи все міцніше, він його додушить.

Підключається Європа, підключимось ми усі, будемо розказувати правду про війну, і всі разом ми Путіна таки додушимо. І його кінець — це буде саме наша заслуга, спільна. Можна говорити, що Порошенко щось зробив неправильно. Так, він людина, і теж часом помиляється.

— У питанні зневіри до влади також малося на увазі і те, що зараз багато військовослужбовців з скаржаться на те, що  не можуть належно отримати обіцяні земельні ділянки, гідне лікування та реабілітацію?

— Як на мене, це чисто москальський  і рабський підхід – «мені всі щось винні». І саме через це зараз багато лиха. Ті люди, які зараз воюють на фронті, вони не переймаються ні землею, ні квартирами, ні чимось іще. Ті, що з 2014 року там, — в них вже інші цінності і пріоритети. Я розумію, що всі ці проблеми виникають вже у мирному житті, коли солдат повертається додому, до родини. Бо коли ти знаходишся там,  між життям і смертю, це не суттєво.

От в мене зараз є ось цей кітель, котрий на мені, і ще один.  Більше мені не треба.  Все, що мені необхідне — зі мною. Це рюкзак з ноутбуком, на якому 5000 мегабайтів інформації. Це фотографії, текстові документи про цю війну. Оце і є моя цінність.  Коли я повернусь у мирне життя, можливо мої пріоритети зміняться.

Держава, щось дає, прописує в законах, а реалізовувати це мусять громадські організації. Коли ми до цього дійдемо, коли зрозуміємо, що це діло наше – країна зміниться. Держава має забезпечити одягом, зброєю, та медичним обслуговуванням, лікуванням після поранення. А реабілітація — це вже робота благодійних фондів, яких має бути багато. І ті фонди вже мають займатися реабілітацією, в тому числі і за кордоном.

Це не є функції держави. Держава створює закони, за яким буде зручно жити всім. А сидіти і чекати, поки президент приїде і нам все зробить, не варто. Він не Господь. Давайте не наділяти наших чиновників божественними повноваженнями, вони їх просто не понесуть – та й не гідні, погодьтеся.

— Пані Олена, ми всі хочемо миру, і віримо що він незабаром настане.  Ви вже думали, чим займатиметесь у мирному житті?Може, книжку захочете написати?

— Так, спершу напишу книжку. Далі мені дуже хочеться  малювати. Хочу намалювати все те, що довелося побачити.  Війна – це насправді страшна річ, але в цій війні бачиш людину такою як вона є. І ці поведінкові моделі, знахідки, переосмислення своєї сутності під тиском нелюдських критичних  умов – це дуже цікаво. Я дякую долі за те, що вона звела мене з такими неймовірними людьми на фронті. І все більше я пересвідчуюсь, що таки правда, фронт міняє людину. Він «оголює» в людині те, що є насправді. Якщо ти падлюка — ти будеш винятковою падлюкою, тебе дуже швидко розпізнають, і ти не будеш там довго знаходитись. Якщо ти дійсно людина щира, віддана, відважна, готова приймати інших такими які вони є – тобі буде легко. Це саме те фронтове братерство, яке не заміниш нічим.

Що наболіло?  Ваш крик душі, якщо такий є…

— Я не хочу більше ховати. Це крик, який в мене вирвався в січні цього року. Коли у нас загинуло 12 людей. Господь мене довго милував – за три роки війни з моїх друзів не загинув майже ніхто. Був Сергій Волнухін, який загинув в 2014 році. Це практично єдина була втрата. Потім в 2016 році загинув мій друг Андрій Жук, комбат «Мауглі». Це була така особиста трагедія, яку не знаю, як я пережила!

Ми приїхали на поле і почули по рації: «Мауглі важкий!» Його відправили в госпіталь у Волноваху. Поки туди дісталися і зайшла в хірургію, мені на зустріч вже вийшов лікар і повідомив, що Андрій дві хвилини як відійшов на небеса… Я взяла його за руку, і в мене було таке враження, що він тримався за мене, аж допоки його не поховали на рідній Хмельниччині. На кладовищі скільки багато слів гарних сказали, які він за життя, на жаль, не чув! І на його обличчі тоді була посмішка. Труна опускалася в низ, а його душа піднімалась і бачила нас всіх.

І це були болючі втрати, але я не знала, що будуть ще більші. Коли в тому ж січні мені сказали, що не стало ще одного друга, Андрія Кизила, нашого «Орла», це був просто шок. Я не вірила, попросила медиків тут-таки відкрити його лице… На похороні я дізналася, що також загинув ще один наш друг – Льоня Дергач. Ця втрата й досі дуже болить. Наступного дня прийшла звістка, що загинув мій племінник – Роман Клімов, наш Ромчик…

І знаєте, таке було відчуття, як міни  лягають… одна, друга, третя, четверта; і кожна все ближче, ближче… Тоді в мене була тільки одна думка: хто наступний? Потім був ще Макс Гринчишин, вірний побратим з 2014 року, були інші… Авдіївка забрала дуже багато кращих синів України, вірних друзів.

Загалом за цю війну в бойових діях ми втратили 97 людей. Кожен з них — це частинка серця, яка вирвана наживо. Я не готова втрачати. Я дивлюсь на кожного нашого хлопця, я молюсь за кожного,  і єдине що я прошу у Бога – Господи, збережи! Збережи наших синів, Небесний Отче…

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=21942

Добавил: Дата: Июн 1 2017. Рубрика: Блог-пост. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Карта сайта
Войти | Дизайн от Gabfire themes