Передсмертні конвульсії “креативного класу”

Українським фейсбуком вже кілька днів “ходить” стаття Сема Уезерелa про нову книгу Річарда Флориди, в якій він визнає свою неправоту стосовно успішності “креативної економіки”.

Річард Флорида

Останніми роками саме “креативна економіка” проголошується владою панацеєю від усіх бід та проблем. Ставка на хіпстерські розваги, стрімкий розвиток туризму та IT-сектору справді може виглядати доволі привабливим проектом модернізації нашого міста.

Та, чи отримаємо в результаті те, що прагнули?

Вже помітно як центр міста перебудовується виключно під туристів та грошовиту львівську молодь, змінюючи попередні міські ландшафти. Взамін не надто багаті львів’яни отримують лише захмарні ціни на житло та крафтові пиварні.

Схоже, сам автор концепції “креативного класу” Річард Флорида вже відмовився від свого оптимізму у цих питаннях. Ба більше, визнає, що “креативна економіка” приносить усій спільноті більше шкоди, аніж користі.

Річард Флорида, один із найбільш впливових мислителів-урбаністів у повоєнній Америці, хоче повідомити, що практично в усьому щодо міст він таки помилявся.

Якщо ви живете в міському центрі у Північній Америці, Об’єднаному Королівстві чи Австралії, ви живете у світі Річарда Флориди. П’ятнадцять років тому, він стверджував, що наплив того, що ми називаємо “креативним класом” – митців, хіпстерів, айтішників – запалює економічний розвиток, подібний до того, що спостерігаємо у міських конгломератах Каліфорнії. Їхня толеранція, гнучкість та ексцентричність розмивають штивні структури індустріального виробництва та заміщують їх майстернями та кварталами, які приваблюють більше молодих людей і, що важливо, більше інвестицій.

Спостереження Флориди швидко стали основою для формування певного комплекту свіжих технологічних рішень. Якщо занепалі міста хотіли вийти із кризи, вони повинні були б відкривати круті бари, різноманітні хіпстерські місця та арт-галереї, які б приваблювали молодих, освічених та толерантних мешканців. Зрештою, магічна алхімія креативної економіки мала б вибудувати новий, процвітаючий міський центр.

Сьогодні, навіть Флорида визнає, що був неправий. Підйом креативного класу у таких містах як Нью-Йорк, Лондон чи Сан-Франциско створив економічний ріст лише для тих, хто вже був багатим, і витіснив бідні та робітничі класи. Проблеми, які перед тим турбували центральні райони, просто перемістилися на околиці.

Креативний клас, який спустили із ланцюга

Аби обгрунтувати свою теорію креативного класу, Флорида вдався до дивних обчислень. Поєднуючи статистичні дані щодо професії, освіти, “фактору крутості” (основаного на кількості молодих людей та якості “нічного життя і культури”) і, дивним чином, кількість мешканців-чоловіків із гомосексуальної орієнтацією, він створив “індекс богемності”, аби розраховувати магічний вплив креативного класу на міський економічний розвиток.

Флорида запевняє своїх читачів, що всі люди є принципово креативними створіннями, але лише третина з нас може заробляти собі на життя креативним способом. Креативні класи включають журналістів, університетських професорів, айтішників, графічних дизайнерів та митців будь-якого напрямку – це будь-хто, не задіяний у монотонне та нетворче виробництво чи сферу послуг.

Концепт “креативних класів” одночасно діагностував поточний стан міст та пропонував рекомендації для майбутніх дій. Поряд із Джейн Джейкобс Річард Флорида був натхненням для тих мерів, девелоперів та планувальників, які робили вулиці більш зручними для пішоходів, будували велодоріжки та нарощували культурні принади типу арт-галерей чи театрів.

Незважаючи на визнання загальної творчої природи людей, Флорида відчутно звужує людський потенціал. Його теорія мистецтва та креативності лише визнає їхній вклад у економічний ріст. Акцентування на перевагах толерантності має подібну утилітарну мету: ми повинні плекати суспільне різноманіття не заради його самого, а через те, що воно приваблює інновації.

Через п’ятнадцять років впровадження різних девелоперських планів, скроєних під креативні класи, Флорида спостерігає зруйновані міські ландшафти. Історія Лондона – це одночасно історії Остіна, Сан-Франциско, Чикаго, Нью-Йорка, Торонто та Сіднею. Коли багаті, молоді та (переважно) білі мешканці перевідкривають для себе місто, вони створюють умови для величезних спекуляцій із нерухомістю, підвищуючи ціни на житло та спричиняючи масові переїзди. “Креативні класи” просто від початку були багатими, або студентами – дітьми багатих батьків.

Упродовж останнього десятиліття Флорида дещо відійшов від свого раннього оптимізму. Вже у 2005 році від описував “побічні ефекти” підйому креативних класів, а саме, ту обставину, що вони приносили із собою запаморочливі рівні “заробітної нерівності” у кожне місто, яке населяли. З часом, у теоріях Флориди креативна економіка перестала бути ціллю і стала якоюсь неподоланною силою, чимось, що уряди мають швидше стримувати, аніж підбадьорювати.

Остання книга Флориди “Нова міська криза” представляє кульмінацію цього довгого визнання вини. Хоча Флорида так цього прямо і не каже, він майже визнає, що помилявся. Він доводить, що креативні класи захопили багато великих світових міст і задушили їх до смерті. В результаті, у 50-ти найбільших метрополій розміщується лише 7 відсотків світової популяції, причому там генерується 40 відсотків світового розвитку. Ці “суперзіркові” міста перетворюються на “закриті спільноти”, а їхня живість змінюється глобалізованими вулицями, заповненими порожніми літніми будинками та приміщеннями під винаєм через Airbnb.

Тим часом, наркотики та насильство розповсюджується на околиці. “Нова міська криза, набагато більша, аніж просто криза міст, – це головна криза нашого часу” – “криза околиць, самої урбанізації та сучасного капіталізму у вищій степені”.

Рішення, запропоновані Флоридою, доволі скромні. Від конкретних – більш доступне житло, більше інвестування у інфраструктуру, вища зарплатня у сфері послуг – до загальних – “залучатися у глобальні зусилля з побудови сильніших, успішніших міст у регіонах, що швидко урбанізуються” та “розвивати спільноти і надавати місцевим лідерам можливості посилити свої локальні економіки”.

Якщо раніше Флорида був справжнім гуру, джерелом урбаністичної мудрості, яку любили виявляти ліберальні політики та улюбленці медіа, такі як Боно, зараз він не має багато чого сказати. Свої бадьорі проекції безкінечного креативного зростання він змінив на картини апокаліптичної темряви. Тоді як “креативна економіка” вже живе своїм життям.

Креативна економіка

Креативна економіка прийшла на зміну індустріальній. За багатослівної підтримки людей з ідеями як у Флориди, міста та держави намагалися використати мистецтво в утилітарних цілях – сподіваючись трансформувати людську спонтанність у економічне зростання. Починаючи з Більбао у 1997 році, де мери та уряд пробували ревіталізувати занепалі промислові міста, будуючи мистецькі та музейні комплекси, створені для того, аби приваблювати глобальних туристів.

Лейбористський уряд Тоні Блера був особливо заворожений ідеями перетворення фабрик у культурні атракції. На хвилі міського оновлення у 1998-2002 роках Британія захопилась будуванням галерей у колишніх індустріальних просторах по всій країні – від лондонської галереї Tate Modern, розміщеної у колишній електростанції до галереї BALTIC у старому млині у Гейтсхеді, манчестерського музею Лоурі чи ліверпульської Tate галереї, розташованих у колишніх доках.

Всюди від креативності очікують тієї ж роботи, яку виконувала промисловість, часом досить буквально. Упродовж кількох місяців велику будівлю колишнього складу у Манчестері прикрашали слова “креативність, викувана у Манчестері на ковадлі індустріальної революції”. Зараз у цьому складі приймають “корпоративні події в урбаністичному стилі”. Британська Конференція з торгівлі та розвитку має відділ “креативної економіки”, який оцінює ринок “креативних товарів” у 547 мільярдів доларів.

Немає потреби казати, що усі ці ініціативи так і не вирішили структурних проблем у британських містах. За кілька кварталів від “The Sage”, величезного концертного комплексу, збудований у Гейтсхеді у 2004 році, починаються надзвичайно бідняцькі райони. 
З результатів минулорічного Брексіту чудово видно, що ці всі райони не зазнали ні обіцяного економічного відродження, ні зростаючої толерантності. Приміром, у Кінгстон-апон-Галлі, названому офіційною “Столицею культури” у 2013 році, за вихід із Євросоюзу проголосувало 68%. Мистецтво не доставляє товарів.

Люди, які не мають незалежного статку, намагаються заробити на життя з допомогою літератури чи музики. Північну пролетарську музичну сцену минулих поколінь – Joy Division, Pulp, чи навіть The Beatles – змінила буркотлива аристократична помпа Джеймса Бланта чи Mumford and Sons (британська грайм-сцена тут є винятком, але вона розвивається переважно в місцях поза дією манірних і порожніх урбаністичних інтервенцій).  

Якщо раніше міські уряди працювали, аби забезпечувати послуги для своїх мешканців у формі соціальної підтримки та інфраструктури, то сьогодні вони намагаються вигідно представити себе на глобальних ринках капіталу, туристів та освіченої робочої сили.

Уявлення про те, що креативна економіка може вирішити численні міські негаразди – чи то зверху, у вигляді монументальних арт-галерей, чи то знизу, яко бородаті кластери хіпстерів, – є симптомом цих змін.

Річард Флорида був правий, коли казав, що креативна економіка – це новий шлях світового розвитку. Але вона розвивається не так, як він передбачав. Замість того, аби започатковувати нову фазу процвітання, ця нова економіка просто тримає в купі різні елементи старого капіталізму – роблячи життя стерпним для одних, але поглиблюючи кризу та суперечності для інших.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=25098

Добавил: Дата: Сен 20 2017. Рубрика: Экономика stand by. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

1 комм. для “Передсмертні конвульсії “креативного класу””

  1. […] потрібне повстання креативного класу. Державну систему узурпували люди, не зацікавлені у […]

Комментарии недоступны




Загрузка...






Карта сайта
Войти | Дизайн от Gabfire themes