Політика РП щодо Росії та України: тези

Департамент Східної політики

Варшава, 04.03.2008

 

 

I. В минулому періоді, але особливо під час урядів ПіС, внаслідок неглибокого аналізу і оцінок, а також нерідко демагогічних суджень, поширюваних в медіях, усталився певний канон сприйняття і подання Росії і України та цілей польської політики щодо цих країн. Цей канон, що має всі ознаки табу, можна назвати «патріотичною коректністю», бо його порушення несе загрозу політичних і медійних нападів, обвинувачень про нехтуваннями «національними інтересами» і т.п.

 

Засадничі детермінанти вищезгаданого канону зводяться до таких аксіом.

 

1. Росія є «одвічним ворогом» Польщі, що донині керується цілями імперського відродження, нераціональним і непередбачуваним у своїй поведінці. Деякі послідовники цих поглядів (напр. лідери ПіСу) йдуть так далеко, що твердять, що у своїй нинішній політиці Росія прагне до реінтеґрації Польщі у свою зону впливів. Тому будь-яка активна і безпосередня політика з Росією не має сенсу, бо наражає Польщу на шахрайства і ошуканства Москви, в крайній же формі — на її шантаж і погрози, а в результаті — польську політику на неминучі поразки.

 

2. Творячи особливий цивілізаційний полюс і прагнучи до відновлення зон впливів, зокрема на пострадянському просторі, Росія неминуче буде входити в конфлікт з Польщею, життєвим інтересом якої є сприяти незалежності країн цього простору (особливо його східноєвропейської частини), втягуючи їх в інституції західного світу. Тому Польща повинна підтримувати ці країни, поки вони проявляють — фактичну чи бодай формальну — готовність протистояти Москві, зміцнювати в них цю готовність, консолідувати ці країни навколо себе і бути їх адвокатом на Заході.

 

3. Наша політика щодо Росії — з одного боку, та щодо інших пострадянських держав — з іншого, має характер гри з нульовою сумою. Бо ми або підтримуємо незалежність цих держав на їх шляху активного тяжіння до Польщі й за нашого посередництва до Заходу, або, контактуючи з Росією, ми фактично живимо імперську та аґресивну політику Кремля. Подаючи вищезгадане семантичним скороченням, можна сказати: або ми ставимо на Україну, або на Росію. Tertium non datur.

 

II. Всі вищеподані твердження в загальнопоширеному погляді мають вигляд логічно, історично та політично обґрунтованих. Однак це є так звана сповидна правда чи напівправда — з огляду передусім на звуження сучасного політичного контексту, тобто неповне врахування нашого факту членства в ЄУ і НАТО. Ці твердження не враховують, зокрема, що сучасна Польща не стоїть «сам на сам» проти Росії, а входить до складу вищезгаданих інтеґраційних конґломератів, що мають власні інтереси і погляди на Росію, які тільки певною мірою враховують позицію та інтереси Польщі.

 

Своєю чергою, неісторичність цих тверджень полягає в абсолютизації певних важливих історичних висновків, які, однак, не підтверджують реальні сучасні (конкретно історичні) зумовленості і обставини. У випадку нинішньої Російської Федерації можна засадничо закладати, що вона прямує до відновлення статусу великої держави, яка бере участь у вирішенні ґлобальних справ у рамках «світового концерту великих держав». Вибудовування статусу великої держави пов’язується з відновленням російських впливів в колишніх пострадянських (у зоні СНД) державах.

 

Чи означає це, отже, що Росія стала на шлях своїх попередніх імперських втілень: Російського Імперії та Радянського Союзу?

 

III. Відповідь на це питання мусить звучати неґативно з таких причин: сучасна Росія не керується месіанською ідеологією (як православ’я в універсальному розумінні, панславізм чи комуністична доктрина), яка б обґрунтовувала її панєвропейські чи ґлобальні претензії;

 

— російське суспільство не є (через відсутність вищезгаданого типу суґестивної ідеології) в стані «месіанської мобілізації», що мотивує до великих історичних звершень. Це суспільство характеризують радше апатія і боротьба з проблемами щоденного побуту та внутрішні суперечності (широкі кола збіднілого суспільства versus недавно розбагатілої еліти);

 

— політична система в Росії, хоч набуває авторитарних ознак, є далекою від бюрократичної, поліційної та мілітарної справності попередніх російських/совєтських автоматизмів. Еліти, що її уособлють, нині менше керуються такими далекосяжними цілями, а більше потребою виживати перед лицем суперечностей і конфліктів в рамках цих еліт (суперництво «кланів») та в суспільстві («антибоярські» настрої);

 

— матеріальні ресурси Росії, хоч і значні, не використовуються для сприяння модернізації цієї країни і швидкому розвитку. Втім, їх використання вимагає суттєвого втручання економічних чинників (капітали, технології) ззовні. Тому економічна потуга Росії обмежена;

 

— відносна слабкість Росії стосовно свого оточення, особливо стосовно Китаю в його динамічному розвитку та ісламського Півдня з його відчутними загрозами, схиляє Росію орієнтуватися, при всій традиційній опірності, на Захід — яко найбільш вірогідного партнера;

 

— врешті сам Захід, зокрема Західна Європа, бачить в Росії реального союзника в конфронтації з серйозними проблемами, що плинуть з Півдня, особливо з ісламським радикалізмом і тероризмом, а також як ресурсний сировинний резервуар, який великою мірою міг би економічно підтримати західний світ.

 

Зваживши на вищезгадане, варто пам’ятати, що можливості експансії Росії в політичному і економічному розумінні — а тим більше військовому — є досить обмеженими. Вони стикаються з серйозними перешкодами в країнах СНД, такими як Україна чи Грузія; натомість можливості впливу Москви (у сенсі здобуття нею «спеціальних прав») на країни Центрально-Східної Європи, що належать до ЄУ та НАТО, є незначними або зовсім ніякими.

 

IV. Російські еліти, незважаючи на всю їхню нинішню асертивність та бундючність (характерну для економічних і політичних нуворишів), усвідомлюють вищезгадані обмеження. Як наслідок, їх спроби впливати на центрально-східноєвропейські країни зводяться до дипломатичних інтриґ (як-от приписування Польщі «безвідповідального русофобства») та економічних маневрів (як північний газопровід поза Польщею). Ці дії мотивуються більше зарозумілим іґноруванням і недооцінюванням ролі цих країн, особливо Польщі, ніж бажанням знову їх здомінувати. Можна ризикнути висунути тезу, що вищезгадані мотиви спонукані у випадку ставлення Москви до Польщі своєрідним традиційним російським комплексом, в якому ґеґемоністський протекціонізм парадоксально черкається з відчуттям своєрідної пошани і навіть побоювання. З іншого боку, однозначна позиція держав ЄУ під час саміту в Самарі у зв’язку з російським ембарґо ще раз наочно показала Росії, що Польща вміє болісно перекреслити російські плани. Зрештою, знаменним є те, що новим державним святом Росії стала дата визволення Кремля від окупації його польськими військами в 1612 році.

 

V. Якщо нинішня російська влада усвідомлює обмежені можливості впливу на Польщу, то і польська політика щодо Росії повинна враховувати вищезгадані обмеження і зумовленості. Вони жодною мірою не обґрунтовують припинення нашої активності на російському напрямі. Навіть абстрагуючись від величезних економічних інтересів Польщі в Росії — які не зводяться до енергетичної проблематики, хоч, ясна річ, вона відіграє істотну роль в польсько-російських і російського-євроунійних стосунках — та від культурно-інтелектуальної взаємозацікавленості, варто звернути увагу, що пожвавлений діалог з Росією становить самостійну політичну цінність для Польщі. Не тільки тому, що він робить необґрунтованими будь-які звинувачення щодо «польського русофобства», а й тому, що посилює Польщу в ролі головного в західній родині знавця та інтерпретатора Росії. Зваживши на неминучу зацікавленість Заходу Росією — неспівмірну із зацікавленістю жодною іншою пострадянською країною, в тому числі й Україною, — польське know how в російських справах становить в епосі інформаційної меритократії чи не ключову цінність в розбудові нашого іміджу та позиції в західному світі. Чим більше ми знаємо про Росію і чим вірогідніше ми вміємо її оцінити, тим більше можемо впливати на спільну політику ЄУ і цілого Заходу щодо Росії і всього пострадянського простору, в тому числі й щодо України. І тому також нема органічної суперечності в політиці щодо Росії і в політиці щодо України (як суґерувала б це теза номер 3, п. I). Своєю чергою, польські занедбування і ескапізм в політиці щодо Росії (як за часів урядів ПіС) належить визнати не як прояв «твердої дипломатії», а саме як прояв дріб’язкових польських комплексів, дилетантизму і остраху, своєрідної «камердинерської постави » щодо історії. Однак, як показує історія, Польща з її потенціалом, особливо культурним та інтелектуальним, спроможна на амбіційну політику щодо Росії, тим більше сьогодні, коли ми міцно заякорені в ЄУ і НАТО.

 

VI. Взаємини з Україною, які прибрали вигляд стратегічного партнерства, є сталою цінністю польської закордонної політики після 1991 року. Втягування України до інституцій західного світу, увінчане її майбутнім членством в ЄУ і НАТО, сприяє демонтажу пострадянської сфери і тим самим остаточній деімперіалізації Росії. Однак треба пам’ятати, що при всьому поступі модернізації та демократизації в Україні (проявом чого були останні українські вибори), ця країна, проте, далі реформується за зразками, відмінними від польської і центральноєвропейської моделі трансформацій. В Україні далі є сильні залишки постсовєтиму, що проявляється в особливій політичній культурі і провінційному політиканстві, в існуванні олігархічних клік (за зразком російських «кланів») і розгнузданої корупції. Політичний та децизійний процес в Україні настільки ще непрозорий, що важко оцінити, наскільки політика української влади служить розбудові сучасної національної держави, а наскільки здійсненню поточних інтересів клік і «кланів». Бракує також прозорості в українсько-російських стосунках, реалізовуваних, зокрема, на рівні «кланів».

 

VII. Вищезгадані обставини надають певну неясність і двозначність українським деклараціям у справі прозахідної спрямованості України та її членства в ЄУ і НАТО. На підставі дотеперішнього досвіду можна мати враження, що вони більше служать потребам внутрішньоукраїнськихполітичних баталій (як знак акцептації Заходом для тієї чи іншої партії), аніж реальним намірам достосування і цим самим модернізації. В цьому контексті українська влада нерідко інструментально використовує польську промоцію та апологію України на Заході. Щодо самої Польщі інколи застосовується непропорційний тиск в справах, виразно вигідних українській стороні (як, наприклад, тепер в питанні малого прикордонного руху).

 

VIII. Все це має схиляти до ґрунтовної рефлексії щодо реального впливу Польщі в Україні й готовності українських еліт та суспільства довго, стратегічно залишатися при Польщі. Виглядає, що наші впливи порівняно плитко запали в український ґрунт, а їх головною віссю до 2005 року була дружба і довіра президентів А. Кваснєвського і Л. Кучми. Однак якщо йдеться про ширші кола українських еліт, їх зв’язки з Польщею радше поверхневі і випадкові, аніж поглиблені і стратегічні. Безсумнівно, тканину цих зв’язків зміцнює польське підприємництво, що діє в Україні, та активні там позаурядові організації.

 

Рефлексуючи над польсько-українськими стосунками, належить зазначити також факт, що протягом найближчих 5 років — а цілком можливо, що і в довшому часовому проміжку, — не варто чекати жодних рухів від ЄУ у справі формального наближення України до членства в Євроунії. Враховуючи низку геостратегічних обставин (особливо опозиції Росії) і, зокрема, неприхильності домінуючої більшості мешканців України щодо НАТО, євроатлантична перспектива для цієї країни також не виглядає надто доброю. Отже, наша рефлексія має враховувати факт, що протягом найближчих 5–10 років наші домагання швидкого членства в ЄУ і НАТО для України — передчасні і подекуди бездумно артикульовані ПіСом — не матимуть жодних рушійних наслідків і будуть проявляти яловість наших вимог.

 

Пропозиції щодо Росії:

 

• Потрібним є поширення погляду, що в політиці щодо Росії не варто чекати жодного «прориву», міфологізованого в політичному і, особливо, медійному дискурсі. Польсько-російські стосунки, всупереч уявленням, не обтяжені жодними значними спірними справами чисто двостороннього виміру. Бо проблема енергетичної безпеки має дуже багатогранний вимір, а в контексті «Північного потоку» адресатом наших процедур мають бути і є радше Німеччина і загалом ЄУ, ніж сама Росія. Своєю чергою, питання польських — з одого боку, і російських — з іншого, впливів на пострадянські держави, які також є чинником білатеральних розбіжностей, також, по суті, не мають ставати таким чинником — за однієї, прецінь, умови. А саме, що Польща при здійсненні великого проекту наближення цих держав до західного світу не виходитиме наодинці яко індивідуальний актор-«моцарство», бо тоді справді буде стикатися з великодержавною реакцією Росії (під демагогічними гаслами типу захисту східнослов’янських «братів перед польським ревізіонізмом»). Однак якщо ми в цих проектах діятимемо у рамках ширших груп (ЄУ і НАТО чи окремих країн Євроунії чи Веймарського Трикутника), то тоді можна припустити, що Росія набагато менше буде готовою взяти на себе ризик зіткнення з об’єднаною Європою (Заходом).

 

• На вістря ключових позитивних цілей у відносинах з Росією висовується двосторонній діалог, що є цінністю сам в собі. Цей діалог посилить вірогідність Польщі в очах наших західних партнерів і союзників як компетентного знавця і інтерпретатора Росії, що свої знання про неї засновує на реальних контактах. Такого плану знання і компетенція особливо високо цінується на Заході, що усвідомлює стратегічне значення Росії і разом з тим піддається інтерпретаційним ваганням щодо цієї країни, залежно від не завше зрозумілих меандрів її політики. Польська спеціалізація в російських — і, очевидно, в широкому розумінні східноєвропейських — справах тим краще заякорить нас в західній родині, що сподівається від нас такої експертизи, і одночасно полегшить нам активність щодо Росії, України та інших пострадянських держав.

 

Пропозиції щодо України:

 

• Може скластися враження, що Польща у стосунках з Україною занадто піддалася тактиці тамтешніх еліт, спраглих похвал і обіцянок в контексті її зв’язків із Заходом, які ці обіцянки (що необов’язково виконуються чи навіть можливі до виконання) трактуються яко престижний елемент і арґумент у внутрішньо українських баталіях за владу і приватизаційні впливи. Саме вербальна сторона (обіцянки, похвали, заохочення і т.д.) стала головним детермінантом нашого анґажування в українські справи, тому будь-який критичний підхід до ангажування в такому розумінні викликає реакції типу «патріотичної коректності» (як в п. I). Тому треба почати активність щодо «відчарування» такого «патріотично правильного» анґажування на користь України, замінюючи його прагматичним і — коли потрібно — дружнім критичним підходом до цієї країни, реалістично враховуючи можливості і шанси цієї країни в сфері тіснішого контакту з інституціями західного світу.

 

• Варто серйозно рахуватися з можливістю, що в довшій перспективі Україна може залишатися поза цими інституціями, зокрема не отримати членства в ЄУ. Отже, доцільним було би застановитися щодо наповненням квазі-інституційним змістом (з використанням механізмів посиленої політики сусідства, «асоційованого партнерства «) зв’язків України із Заходом, в перспективі принаймні найближчих 5 років.

 

• Доцільно би було також застановитися щодо спільних, але теж і розбіжних польських та українських економічних інтересів (напр. в сфері землеробства), маючи у тлі перспективу створення зони вільної торгівлі ЄУ–Україна, а потім входження цієї країни до Євроунії.

 

ДСП рекомендує провести в МЗС закриту дискусію на тему польської політики щодо Росії і щодо України і випрацювати конкретні кроки наших міжнародних служб у цій сфері.

 

Вик. у 4 екз. на 7 стор.

Екз. 1 — Р. Сікорський

Екз. 2 — Ґ. Бернатовіч

Екз. 3 — Р. Шнепф

Екз. 4 — ДСП — виконавець: Ярослав Браткєвич

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=18803

Добавил: Дата: Янв 26 2017. Рубрика: Kulturpolitik. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Карта сайта
Войти | Дизайн от Gabfire themes