Річниця Львівського Собору: як СРСР знищував греко-католиків

70 років тому, 8-10 березня 1946 року, на Святоюрській горі у Львові відбувся «собор» духовенства та мирян, на якому було здійснено черговий крок задля ліквідації Української Греко-Католицької Церкви на українських землях.

 

Москва вже кілька разів намагалась ліквідувавти Уніатську церкву в Україні та Білорусі.

У 1790-х за цю справу взялася цариця Катерина ІІ. За її наказами масово закривали уніатські церкви на приєднаних після поділів Речі Посполитої українських і білоруських землях. «Вже в тому самому 1795-му році, не зважаючи на всі запевнення і договори про зберігання католицького віровизнання обох обрядів й стану їхнього посідання, усунула Катерина Друга всі українські католицькі єпархії, за вийнятком Полоцької», – писав дослідник-василіянин Атанасій Григорій Великий ¹.

Були ліквідовані Київська митрополія та єпархії в Луцьку, Пінську, Бересті, закриті чи переведені на православіє сотні греко-католицьких парафій, конфісковані церковні та монастирські маєтки. На противагу ліквідованій митрополії у Києві (фактичним її осідком був Радомишль) була створена 1807 року Галицька митрополія у Львові.

Щоправда, син Катерини ІІ, імператор Павло І ненавидів свою матір за вбивство чоловіка (а його батька) і задля помсти намагався скасувати всі Катеринині реформи, відновлюючи попередній стан справ. Тому він виявився толерантніший до уніатів. Були відновлені дві уніатські єпархії – Луцька та Берестейська. А імператор-полонофіл Олександр І  відновив 1806 року «Митрополію всіх уніатів в Росії» – у Полоцьку. Але цей ренесанс не тривав довго. «Відновлення Київської митрополії, під зміненим титулом, створило майже тридцятилітню передишку в ліквідаційному процесі українського католицизму на Східноукраїнських Землях» ².

Олександр І сподівався, що в результаті наполеонівських воєн Росія зможе поширити свої кордони на захід і до імперії вдасться приєднати Галицьку Русь. Тому й намагався загравати з уніатами. Так за Віденським (Шьонбруннським) договором від 14 жовтня 1809 року, до Російської імперії приєднали Тернопільський край між Збручем та Стрипою. І там москалі не поспішали переганяти уніатів на православіє, сподіваючись на всю Галичину.

Але на Віденському конгресі 1815 року Росія відмовилася від Галичини заради Польського Королівства (т. зв. «Конгресівки»). Наступний цар Микола І вже не мусив загравати з греко-католиками (тим більше після невдалого польського повстання 1830-1831 рр.).

Спираючись на підступну діяльність єпископа-ренегата Йосифа Семашка, Микола І проводив заходи з ліквідації унії в Росії. Ще у 1832 році. були ліквідовані василіянські монастирі. Зокрема, і Почаївська лавра перейшла до православних. А 1839 року уряд Російської імперії ліквідував уніатську церкву на Волині, Поділлі, Правобережжі та в Білорусі,  пізніше, 1875-го – на Холмщині та Підляшші. «Понад 160 священиків було вислано на Сибір, інші мучилися по в’язницях та різних карних православних манастирях; декому вдалося пройти кордон до Галичини, де вони знайшли притулок» ².

Подібним способом 1946 року більшовицька влада поставила УГКЦ поза законом у Галичині, а 1948-го – у Карпатській Україні.

Формальним актом ліквідації УГКЦ на Західній Україні мало стати рішення Львівського собору, що відбувався 8-10 березня 1946 року. «У п’ятницю вранці, 8 березня 1946 р., делегати собору, підкріпившись на сніданку «100 г водки» та «200 г вина», були доставлені до собору Св. Юра, щоб там під надійною охороною виконати відведену їм роль у розписаному наперед до дрібниць «возз’єднавчому» зібранні. О 10 год. 30 хв. молебнем «О призванії Св. Духа» «собор» розпочав свою роботу. У присутності 216 представників від духовенства і 19 від мирян співслужили три засновники Ініціятивної групи: Костельник, Пельвецький і Мельник», – писав дослідник історії Церкви Богдан Боцюрків в праці «Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)«.

Головою цієї ініціативної групи був отець-митрат, письменник і богослов, дійсний член Наукового Товариства ім. Шевченка Гавриїл Костельник, що походив з русинів Бачки (тепер Воєводина у Сербії). Як писав о. Іван Гриньох, головна увага більшовицького уряду була звернена на Костельника через його популярність серед духовенства, його ораторський талант і філософську освіту. Енкаведисти намагалися використати отця-митрата у своїх планах ще у 1940–1941 роках. Тоді вони заарештували його 17-річного сина і так шантажували Костельника.

До початку 1946-го більшовицькі спецслужби практично ліквідували ієрархію УГКЦ в Галичині. 1 листопада 1944 року помер митрополит Андрей Шептицький. А 11 квітня 1945-го заарештували на горі Св. Юра у Львові митрополита Йосифа Сліпого, єпископів Никиту Будку і Миколу Чарнецького, а у Станіславові – єпископів Григорія Хомишина та Івана Латишевського. Репресовано сотні священиків, кількасот душпастирів емігрувало на Захід.

Чинився жорсткий тиск на священиків, яких намовляли перейти на православ’я. Дехто погоджувався, щоби врятуватись і не позбавити своїх парафіян душпастирської опіки.

В лютому 1946 року начальники районних відділів держбезпеки Львівської області отримали секретний циркуляр щодо приготування делегатів собору, щоби  була повна «ясність і впевненість» у тому, що делегати не створять «небажаних умов» на соборі, які могли би призвести до «ускладнення всієї роботи». Щодо тих делегатів, які можуть мати «переконання не возз’єднуватися з православною церквою», необхідно приймати термінові заходи щодо усунення їх від «участі на соборі» ³.

У перший день собору, 8 березня 1946 року, простим голосуванням, без будь-якого обговорення, було затверджено постанову «Про ліквідацію Берестейської унії 1596 р., про розрив з Ватиканом та про возз’єднання з Руською православною церквою».

Основними положеннями цієї постанови були:

1) «відкинути постанови берестейського Собору з 1596 року, зліквідувати унію, відірватись від Ватикану і повернутись до нашої батьківської святої православної віри і Руської Православної Церкви»;

2) «постановивши приєднатися до Руської Святої Православної Церкви, Собор вважає необхідним вислати в цій справі прохання до Його Святості Алексія, патріарха Московського і всієї Русі, і про свої постанови повідомити Раднарком УРСР, а також Голову Ради в справах Руської Православної Церкви при Раді Народних Комісарів СРСР»;

3) «Собор висловлює від імені всього духовенства і віруючих свою глибоку подяку за це визволення державним мужам Великого Радянського Союзу і Української Держави, довір’я до яких так однодушно продемонстрували всі народи під час виборів до Верховної Ради СРСР, і свідчить про незломну вірність своїй Батьківщині»;

4) «прийняти звернення від Собору до всього духовенства і віруючих уніатської Церкви, щоб поверну­лись до віри своїх предків».

Пельвецький, Костельник, Мельник

Тільки після голосування Костельник відрекомендував зібранню двох нових православних єпископів Станіславського і Коломийського Антонія (Пельвецького) та Дрогобицького і Самбірського Михаїла (Мельника), яких таємно висвятили в Києві у лютому 1946 року. Сам Костельник був одруженим, тому не міг претендувати на єпископську митру. Його вбили у 1948 року перед Преображенською церквою на вул. Краківській у Львові. Не виключено, що це справа рук енкаведистів, хоча радянські джерела звинувачують у цьому ОУН-івців.

Від імені зібрання телеграми з повідомленням про «возз’єднання» було надіслано Йосифу Сталіна, його тодішньому наміснику в УРСР Микиті Хрущову, Константинопольському патріарху Максиму, Московському патріарху Алексію І. «У цей історичний епохальний момент ми не можемо не висловити Вам почуття величезної вдячності за Вашу велику справу – зібрання разом українських земель, бо без цього неможливо було й мріяти про ліквідацію нашого церковно-релігійного роз’єднання», – йшлося в телеграмі до Сталіна.

Однак процес фактичного приєднання греко-католицьких парафій до Московського патріархату тривав кілька років. «За час з 1946 року до серпня 1949 року «возз’єдналися» 3001 уніатська парафіяльна церква, 1242 священики…», – доповідав Йосифу Сталіну голова Ради зі справ Руської православної церкви при уряді СРСР Карпов.

На початку квітня 1946 року делегація новонавернених православних поїхала до Москви: «Єпископи-самозванці Михаїл Мельник й Антоній Пельвецький, служили в московській катедрі урочисту богослужбу, опісля ж відбулося прийняття за участю голови «Ради для справ Православної Церкви». День згодом гостив делегацію і сам голова Ради – товариш Карпов, у приміщеннях названої «Ради», а 9 квітня делегація розпрощалася з товаришем Карповим. Одне слово, все збулося за схемою випробуваною царями Миколою І у 1839 р. й Олександром II у 1875 р., коли приймали з подібним проханням і чолобитнею Сємашка, а пізніше Попеля і товаришів з Холмщини… Увесь хід цього возз’єднання з православ’ям ясно виявляв, що йшлося про чисто політичну справу. Невеличкий гурток священиків дав себе обманути або застрашити, щоб піти на політичну і церковну гру Москви. Але велика більшість духовенства і переважаюча частина вірних завзято спротивилася, зберігаючи непохитну вірність єдиній правдивій Церкві Христовій. Львівський православний епископ Макарій [Макарій Оксіюк, єпископ Львівський і Тернопільський у 1945–1951 рр. – Z] в урядовому єпархіяльному «Віснику» опублікував список українських католицьких священиків, які мали б перейти на православ’я: їх мало б бути 1012, а докладніше – 532 зі Львова, 203 з Перемишля, 277 зі Станиславова, в відношенню: 44 відсотків, які залишилися вірними, і 43 відсотки, які відступили» ⁴.

Єпископ Макарій. Світлина Володимира Мельника (1948)

Отже, майже 2/3 душпастирів не перейшло на православіє. Більшість із них були репресовані. Але навіть частина тих священиків, які формально «возз’єднались», залишалась одночасно, за згоди Йосифа Сліпого й інших владик, греко-католицькими парохами. Як писав Б.Боцюрків, єпископ Чарнецький прийняв у 1956 pоці важливе рішення «таємно повернути їх через накладання епітимії і дозволити служити далі греко-католицькій пастві у Православній Церкві». Окрім того, у підпіллі діяли сотні священиків, монахів та монахинь Катакомбної Церкви.

А репресії з боку радянської влади проти УГКЦ тривали до кінця 1980-х років. Лише у грудні 1989 року було відновлено легальну діяльність УГКЦ в Україні.

ПРИМІТКИ:

¹ А.Г.Великий. З літопису християнської України. Т. VII. – Рим, 1975 – С. 125.

² Там само. – С. 201.

³ Ліквідація УГКЦ (1939–1946). Документи радянських органів державної безпеки. Т. ІІ. – Київ, 2006. – С. 563.

А.Г.Великий. З літопису християнської України. Т. ІХ. – Рим, 1977 – С. 271.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=11275

Добавил: Дата: Мар 9 2016. Рубрика: Культпросвет. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes