Що таке радянське?

що таке радянське alter idea

12 лютого 2019 року у Києві відбувся міжнародний науковий семінар «Радянське “я” і радянське “ми”: історіографія, джерела, дослідницькі підходи». Захід відбувся на базі Кафедри історії Національного університету «Києво-Могилянської академії». До участі у події долучилися молоді і досвідчені дослідники і дослідниці радянського суспільства з України та США. На семінарі 14 представників та представниць з НаУКМА, Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського, Університету Каліфорнії у Санта-Круз, Музею історії міста Києва, Українського державного університету залізничного транспорту, Центру міської історії та інших інституцій представили свої розвідки з історії радянського повсякдення, студій пам’яті, ідентичностей, тощо.



У своїй концептуально насиченій доповіді «Травма, афазія, інструменталізація, нормалізація в історичний наративізації радянського» Олена Стяжкіна (Інститут історії України НАН України) акцентувала увагу на тому, що проблема радянського – це не тільки предмет наукових досліджень, а ще й соціальний виклик. Радянське, на думку науковиці, присутнє в сьогоденні у формі історичної травми. Застосовуючи концепцію психічних регістрів Жака Лакана та концепцію пізньорадянського як форми афазії Сергія Ушакіна, дослідниця зазначає, що радянському проекту не вистачало слів для того, щоб встановити коректну відповідність «я – радянське». На думку Олени Стяжкіної проблема мови є однією з ключових, коли ми досліджуємо радянське суспільство. Наприклад, Стівен Коткін називав радянське суспільство цивілізацією слів, адже більшовицька мова стала дієвим механізмом творення нових ідентичностей. Олена Стяжкіна також розглянула потенціал застосування для вивчення радянського таких концепцій, як «гніздова ієрархія», символічне небуття радянської людини, позазнаходження авторитетного дискурсу, тощо. На думку вченої нагальним питанням є визнання радянського укладу таким самим злом, як і нацистський.

Досвідом проведення науково-тематичних семінарів, присвячених дослідженню радянського, поділилась Ольга Коляструк (Вінницький державний педагогічний університет імені Михайла Коцюбинського). Вже відбулись чотири таких семінари, до яких, окрім науковців, була залучена молодь та інші представники/ці громадськості.

Роман Любавський з Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна розповів про дослідницькі підходи, методологічні лакуни та історіографічні виклики студій з робочої історії в Україні. Дослідник зазначив, що після 1991 року історію радянських робітників відсунули на задній план наукових зацікавлень, адже вона асоціювалась із канонічними студіями в СРСР, пов’язаними з історією робітничого класу. Але нові дослідницькі підходи дозволяють змінити ракурс і по-новому подивитися на предмет. Наприклад, перспективними є дослідження бізнес-історії, історії праці, повсякдення робітників. Останній напрямок історичних досліджень вже представлений в сучасній українській історіографії низкою свіжих праць, хоча часто такі розвідки хибують простим описом побуту.

Андрій Ткаченко (Університет Каліфорнії у Санта-Круз, США) у своїй доповіді «Postsocialism and Postcolonialism: An Exploration of the Moldovan and Ukrainian Cases» спробував провести паралель між процесами деколонізації у світі 1950-1960-х років та розпадом СРСР. На основі цього зіставлення науковець дійшов висновку, що концепція постколоніалізму є дієвим механізмом для пояснення природи більшості конфліктів між колишніми радянськими республіками з приводу мови, історії та візій радянського минулого. Дослідник пропонує використовувати концепт постсоціалізму як історичну лінзу, яка допоможе децентралізувати метрополіє-орієнтовані історії про Російську Федерацію й перенести увагу на досвід колонізованих суб’єктів, таких як Україна та Молдова.

Читайте также:  Сетевая империя

Перша тематична секція семінару була присвячена доволі популярному методу дослідження радянського – усній історії.

Тетяна Бородіна (НаУКМА), представила проміжні результати свого дослідження «Радянські євреї: “радянські” чи євреї? До питання самоідентифікації євреїв,  які пережили Голокост на Полтавщині». Аналізуючи інтерв’ю з респондентами-євреями, Тетяна Бородіна відповідала на питання: яку мову використовували респонденти для позначення своєї ідентичності, чи намагались вони підлаштувати свої розповіді під конструкт «слухняний радянський громадянин», чи вписували респонденти Голокост у розповідь про радянсько-німецьку війну, тощо.

Наступна доповідачка, Оксана Хом’як (Музей історії міста Києва), презентувала свої напрацювання у темі «Травматична пам’ять: ветерани дивізії Ваффен СС “Галичина” у СРСР». Доповідачка розглянула стратегії виживання тих ветеранів, які опинились в радянському суспільстві після війни. Оксана Хом’як зазначила, що для її респондентів було характерним свідоме забування та замовчування воєнного досвіду, визнання радянської системи як ворога, а себе – як жертви. При цьому, завжди знаходились шпаринки, які дозволяли їм існувати в радянській системі, якщо вдалося уникнути негайного арешту. Наприклад, можна було змінити національність й назватись поляком або угорцем, отримати фіктивні документи про перебування на примусових роботах в Німеччині тощо. Перебування у радянській системі вплинуло на життя ветеранів вже у незалежній Україні. Наприклад, вони щиро перейняли думки істориків з числа української діаспори щодо віктимності історії України.

Катерина Будз зробила доповідь «Приховування віри як стратегія виживання: підпільні українські греко-католики в радянському суспільстві (1946-1989)». Дослідниця розглянула стратегії приховування віри греко-католицькими священниками та як це співвідносилось з богословською забороною робити подібне. Катерина Будз зазначила, що найбільш розповсюдженими стратегіями у цьому були: непрямі відповіді, визнання приналежності до християнського світу одночасно із приховуванням належності до духовенства, отримання священниками світських професій та приховане поєднання офіційної зайнятості із виконанням пастирських обов’язків тощо.

Дискутанткою цієї секції була Ірина Склокіна (Центр міської історії Центрально-Східної Європи, м. Львів). Дослідниця зазначила, що ці три доповіді є гарними прикладами того, як дослідники працюють з окремими історичними кейсами. Втім, на думку Ірини Склокіної, під час роботи з усноісторичними матеріалами необхідно відповідати на низку питань, пов’язаними з тим, як ми формуємо ці кейси та як ми робимо узагальнення щодо ідентичностей респондентів? Дискутантка виділила два можливі шляхи цього: визначення повторюваності форм та патернів, або намагання дослідника сконструювати певний кейс. Необхідно звертати увагу на те, звідки ми беремо категорії аналізу. Чи є вони ендемічними, або привнесеними з теорії чи історіографічної традиції? Іншими словами, хто вирішує, що є радянським, а що – ні? Можливо, в розповідях респондентів є інша радянськість, теж присутня в інтерв’ю. Можливо, ідентичності, які ми шукаємо, відсутні, натомість наявні інші (гендерні, наприклад). Коли ми говоримо про радянське, то варто говорити не про одну ідентичність, а про ідентифікації, визнання самим респондентом приналежності до певної групи, або власної унікальності.

Читайте также:  Иллюзия силы "твиттеровых революций"

В процесі обговорення поставлених дискутанткою та слухачами питань, учасники/ці секції також дійшли висновку, що часто в респондентів/ок відсутні навички обговорення певної проблеми, саме тому вони не згадують про важливі для дослідження речі (наприклад, про своє сексуальне життя чи побут). З іншого боку, інколи відсутність смислового поля та поняття травми в респондента/ки допомагає йому/їй ділитись власним досвідом, а не «сюжетами з кінофільму “Список Шиндлера”». Історична травма ж сама по собі стає універсальним зразком формування колективних ідентичностей.

До другої тематичної секції «Від освіти до моди: дослідницькі контексти, питання, перспективи» були включені тематично різноманітні доповіді, які, на думку дискутантки секції, Наталії Шліхти (НаУКМА), об’єднані тим, що кожна з них є проектом, спрямованим на вирішення проблем методології роботи із джерелами.

У своїй доповіді «Формування мережі закладів професійної освіти УСРР 1920-х рр.» Єгор Стадний (аналітичний центр CEDOS) робить висновок, що у процесі реформування освіти радянська влада в інфраструктурному плані майже не створила нічого нового в 1920-х роках, а скоріше переробила колишню мережу навчальних закладів. Протягом досліджуваного періоду відбувається насичення і перепрофілювання навчальних закладів, а не збільшення їхньої кількості. Показовою також була освіта радянських педагогів: лише чверть з них здобули фах в радянських закладах. Основною проблемою для радянської освіти стала нестача кадрів.

Катерина Єремєєва (Український державний університет залізничного транспорту, м. Харків) презентувала своє дослідження «”Наш сміх має бути масовим”:  радянські сміхові практики як засіб формування колективних ідентичностей». Доповідачка спробувала з’ясувати, чи застосовували діячі радянської культури сміх для формування радянського «ми»? Дослідниця дійшла висновку, що сміх в радянському суспільстві розглядався представниками влади як «народна стихія», яку треба взяти під контроль, зробивши своєю «зброєю». Для цього потрібно було визначитись з «правильними» об’єктами та суб’єктами гумору, відокремити «наш» сміх від «неправильного сміху буржуазного Заходу».

Читайте также:  Почему левые перестали быть интеллектуалами

Дослідниця радянської моди Ольга Корнієнко (Харківський національний університет імені В. Н. Каразіна) представила свої міркування щодо перспектив та досвіду вивчення моди в Радянській Україні. Дослідниця спростувала розповсюджену думку з приводу того, що радянської моди не існувало. Натомість, радянська мода мала показати переваги соціалістичного життя. Радянська Україна стала одним з центрів розвитку модельної індустрії. Дослідниця докладно розповіла про науковий доробок та джерельну базу вивчення радянської моди, приділивши особливу увагу радянській пресі, яка стала основним засобом популяризації модної індустрії.

Серед питань, які обговорювались після цієї секції, була, зокрема, проблема, характерна для дослідження будь-якого авторитарного/тоталітарного суспільства: як не вбачати «руку ідеології» усюди, зокрема в тому, що є звичайним проявом людського буття? Наприклад: «Радянські люди їли, сміялись чи одягались. Чому це потрібно було владі?» Серед можливих стратегій подолання «ідеологічної параної» учасники/ці семінару зазначили необхідність компаративного аналізу радянських культурних практик, зіставлення їх з аналогічними світовими. Необхідно зважати на певну розпорошеність влади, а також на практики цивілізаторства, які включали, серед іншого, дисциплінування людського тіла.

Під час заключної дискусії присутні дійшли висновку, що формат семінару є дуже продуктивним для обговорення досліджень, присвячених радянському суспільству, адже вузьке коло фахівців/чинь, які добре орієнтуються у матеріалі, сприяє глибшому аналізу напрацювань в цій царині. Було зазначено, що не слід замикатись на радянських студіях, натомість варто вписувати їх в ширший контекст глобальної історії. Раніше було захоплення періодом сталінізму, але тепер необхідно заповнити інші лакуни та активно досліджувати пізньорадянський період. Можна розповсюдити на нього тоталітарну парадигму й передивитись стратегії дослідження історії повсякдення цього часу, адже ревізіоністська парадигма наперед програмує дослідника показувати «нормальність» пізньорадянського періоду. Але це є й викликом для дослідника: бачити не тільки людські стратегії, але й інтегрувати їх до світових процесів, розпізнати присутність влади на мікрорівні, зрозуміти намагання радянської людини реалізувати програму власної присутності в тих рамках, які встановлювала для неї влада. Можливо, слід поволі відійти від тотального домінування досліджень радянської культури? Перспективними напрямками дослідження радянського можуть також стати історія радянських інституцій, проблеми ресурсів, інфраструктури тощо.

__________________

Катерина Єремєєва – історикиня, кандидатка історичних наук, старша викладачка кафедри історії та мовознавства Українського державного університету залізничного транспорту. У 2013 р. закінчила історичний факультет Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна, через три роки захистила там кандидатську дисертацію «Політичний гумор Радянської України у 1941-1991 рр. (на прикладі журналу «Перець»)». Авторка 37 наукових робіт. До сфери наукових зацікавлень входять: історія радянського повсякдення, історія преси, дослідження гумору, кількісні методи в історичних дослідженнях. Живе та працює в Харкові.

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=40151

Добавил: Дата: Фев 22 2019. Рубрика: Идеи и дискурс. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
...

Комментарии недоступны

Подпишись на наш youtube канал!







Погода