Україна: етнічне чи геополітичне протистояння?

За визначенням усіх провідних політологів сучасності (С.Гантинґтон, З.Бжезинський, Дж.Вітті, А.Безансон та ін.), головною ознакою постіндустріальної, телекомунікаційної цивілізації, в яку людство вступило наприкінці ХХ ст., є протистояння не тільки політичних та економічних систем, а й культурних цінностей. Бо ж, за великим рахунком, і принципи  демократії, і принципи ліберальної економіки, з якими Захід виступив на планеті як прогресивна, домінуюча сила, довели свою історичну виправданість і перевагу й не можуть бути відкинутими іншими цивілізаціями, якщо вони справді хочуть іти шляхом Розвитку. Натомість у сфері культури триває ситуація пошуку, взаємодії та синтетичних трансформацій. Захід, за концепцією С.Гантинґтона, наприклад, ще цілковито не довів своєї культурної переваги для суспільно-полІтичних еліт православного, азійського (Китай, Індія, країни Індокитаю, Індонезія і т.д.), мусульманського, африканського світів, і тому вони саме через поглиблення культурно-релігійної ідентичності шукають форми опору наступові західної цивілізації. Відтак саме на рівні культури відбувається найінтенсивніше проростання між різними цивілізаціями, надреґіонами, країнами, реґіонами. Від того, чия культура та її форми і стилі виявляться багатоманітнішими, ориґінальнішими, експансивнішими, привабливішими й інтелектуально-вишуканішими, глибиннішими за органікоаристократичними характеристиками, залежить перевага тієї чи іншої цивілізації, надреґіону, країни, реґіону. Від того, чи знайдуть у цьому глобальному протистоянні різні сили форми співдії та взаєморозуміння, залежить майбутній мирний розвиток планети.

Не секрет, що сьогодні культурні, а відтак і політичні еліти різних світів відчули себе незатишно, незахищеними й приниженими перед наступом західної (американської насамперед) маскультури. У пошуку форм «культурної ізоляції» вони починають бачити не тільки запоруку поглиблення національної ідентичності, а й спосіб подолання комплексу національно-цивілізаційного приниження: яскравий приклад цьому – ісламський фундаменталізм. Відповідно, Захід не повинен допустити, щоб цивілізаційне протистояння, яке вже почалося, переросло у «війну культур», яка, звісно, ще загрожуватиме наслідками нетерпимості у глобалізованих вимірах.

Що ж ми бачимо в українському варіанті? За узагальненнями провідних українських  соціологів і політологів (Є.Головаха, М.Рябчук, С.Грабовський та ін.), сьогодні українське суспільство є нечітко поділене на три основні частини: національно-українську (близько 25% населення), російську чи то проросійську (приблизно 25% населення) і малоросійську або ідентично невиразну, перехідну частину (близько 40% населення). Явна перевага малоросів у країні (людей, що не мають визначених самоідентифікацій та соціально-політичних устремлінь) зумовлює визначальну амбівалентність, хаотичну непослідовність, а відтак: загальну інертність країни. Українська держава ніби хитається, загрожуючи перекинутися, на воді, не маючи міцного управління і стратегічної визначеності: якщо в якомусь моменті інтенсивніше діє її національна складова, то держава схиляється до євроінтеграційних процесів, до політики чітких національних інтересів; якщо ж перевагу здобуває проросійський сеґмент соціуму, то країна повертається до проектів «євразійської» спільності, починає схилятися перед Москвою. Малоросійство, цей «великий німий» (С.Грабовський), мляво «переварює» сучасні ідейно-цивілізаційні процеси, керуючись примітивними і фальшивими по-суті стереотипами, які кажуть йому одночасно остерігатися «галицького», «уніатського», «бандерівського» «націоналізму», тобто цілком нормального і закономірного посилення національної ідентичності, і тут же якось дистанціюватися від Росії, боронити свою невиразну «автономність», читай свою потребу історичної пасивності, яка за століття зрослася із сутністю малоросійської ментальності. У результаті ми маємо державу, яка фактично тупцює на місці, патологічно боїться своєї присутності у світі, тобто цурається своєї геополітичної визначеності, маємо її принциповунеідеологічність, бо ж малороси за принципом – безідейні, і маємо принципово безідейну владу, яка, розуміючи домінантну присутність малоросів у країні, виробляє відповідну їхнім стереотипам політику і стратегію держави і має лише одну ідею – зберегти свою владу. Отож, в українській державі йде імітація демократичних реформ, а не їх здійснення (бо ж малороси бояться головного в демократії – свободи і відповідальності), йде профанація розбудови громадянського суспільства (бо ж малороси вбачають у ньому прихід чужої їм законності, тобто прозорості в соціальних взаємостосунках, а це знову ж таки – щось незвичне, незручне, сповнене духу громадянської активності, яка абсолютно не властива їм) і йде інтенсивний процес денаціоналізації суспільства, а значить западання його у прірву хаосу та суцільної дезорієнтованості (бо ж малороси на генному рівні бояться національної визначеності, а відсутість у свідомості національної ідеї позбавляє їх правильного бачення історичної перспективи, вона ж бо можлива тільки з точки зору національних інтересів – так було з усіма народами, що хотіли мати свою національно-культурно – релігійну сві­домість і державність: від давніх ізраїльтян до сучасних американців – наймолодшого за «національним» віком народу).

У плані культури ситуація виглядає таким чином. Після завоювання Україною незалежності у 1991 р. домінантна роль малоросів призвела до запанування російської культури в новій державі і фактичного закріплення в ній російської мови як основної. Так сталося через те, що малороси, почуваючи себе ущербними, другосортними щодо «вищої», «імперіальної» російської культури і мови, вирішили їх зберегти, щоб цим самим зберегти свою «легітимність» у світі, бо у свою національну сутність і відрубність вони не вірили. З другого боку, вони застереглися приймати і поширювати на державному рівні українську мову і культуру, які вважали «бандерівськими», «галицькими», «уніатськими» і т.д., тобто «»чужими», «відкинутими історією», в їхньому розумінні, зрештою, не сприймали їх і на ментальному рівні – бо просто відвикли жити в органічно українському світі, соромляться його як «нижчого», «селянського», «глибоко провінційного». За роки життя в ідейно-ментальних та політичних умовах Російської, потім совєтської імперії малороси звикли ненавидіти і зневажати все сутнісно національне, звикли боротися із самими собою, тобто вичавлювати із себе все українське. І цю інерцію не вдалося подолати в умовах незалежності, бо антинаціональна тенденція виявилася масовішою, а національне піднесення в Україні не набуло яскраво-героїчних форм. Про це свідчать такі очевидні факти, як повна перевага російської мови в ЗМІ, як майже повний занепад українського (україномовного зокрема) кіно, елементарна наглядна відчуженість правлячої в Україні політичної еліти від української культури і т.д.

У такій ситуації цілком закономірно зринає проблема порушення прав людини стосовно україномовного й українокультурного, якщо так можна сказати, громадянства держави Україна. Воно ж бо позбавлене реального права у своїй суверенній державі (частково окрім кількох західноукраїнських областей) користуватися рідною мовою в соціальній сфері, здобувати в її лоні освіту, особливо вищу, виховуватися культурно, отримувати інформацію і т.д. Фактично сучасна Російська Федерація стала гігантським центром продукції російськомовної маскультури, що, як відомо, має здатність в умовах капіталістичного та телекомунікаційного суспільства поширюватися з надзвичайною силою і швидкістю. Врахуємо, що в колишніх республіках СРСР, нині – незалежних державах, залишилися проживати мільйони росіян і зрусифікованих жителів, які перетворилися у «провідникову масу» для цієї російськомовної маскультури. Реально через свою маскультуру Москва прагне насамперед реінтегрувати колишній простір СРСР, бо далі його меж впливи її не сягають. Ця мета наглядно простежується у діях російських політичних та культурних еліт, які від середини 90-х років особливо інтенсивно працюють на те, щоб зав’язати якомога більше зв’язків, налагодити розвиток спільних виробничих, інформаційних, культурних і т.д. проектів з країнами постсовєтського простору. Особлива увага в цьому контексті приділяється Україні, з якої російські естрадні виконавці, різноманітні театральні трупи, шоу-бізнесмени, телепродюсери і т.д. просто не виїжджають. Йде широкомасштабний процес усебічної русифікації українського соціуму. Наприклад, залежність українських ЗМІ від російських «першоджерел» і «авторитетних контекстів» настільки велика, що вже становить загрозу національній безпеці України, позаяк держава, яка не спроможна на масовому рівні ефективно поширювати свої інформаційно-ідеологічні моделі, інтерпретувати міжнародні події з точки зору власних національних інтересів, формувати позитивний імідж власної соціополітики і соціокультури, загрожує впасти у залежність від сусідньої держави, яка на все це визначально впливає.

Малоросійська частина українського соціуму, яка складається з кількох різних верств («абсолютні москвофіли», «невизначені й амбівалентні», «непослідовні українофіли»), по-різному реагує на цю ситуацію.

«Москвофіли», ясна річ, захоплено вітають і підтримують поширення російської масової та елітарної культури, зберігаючи свій «реґіоналізм» лише у патологічних формах – на рівні суржику.

«Невизначені», хоч і мають якесь викривлене бачення національної тотожності і державності, але реально приблизно на 80% є захоплені потужним потоком російської маскультури і російських ЗМІ, а тому фактично стають на позиції підтримки всього російського.

«Непослідовні українофіли» – це ще складніша верства. В основному це люди, які  походять з тотально зрусифікованого середовища й тому на ментальному рівні зберігають велику симпатію до російського світу. Постання української держави і вибух українського національного відродження початку 90-х рр. справили на них великий вплив у тому сенсі, що продемонстрували колосальну життєспроможність української національної культурної ідеї. Серед «непослідовних українофілів» переважають люди інтелектуального плану, бо саме такі люди могли вирватися з колосально магнетичного простору російської культури і збагнути закономірність та неуникненність піднесення української самобутності. Однак ця верства залишилася визначально роздвоєною:свідомий вибір української культури не позбавив її глибинно-внутрішньої, екзистенційної симпатії і потреби російської культури. Саме ця верства активно продукує такі культурологічні та геополітичні формули, як «потреба збереження єдиного східнослов’янського культурно-ментального простору», «неможливість обійтися без великої російської культури», «священність і особливе значення православно-візантійських духовно-культурних традицій», і т.п. Відтак з’являється схема обов’язкової прив’язаності української культури до «великої», «всесвітньо значущої» російської культури. Іноді така пропаганда йде у прихованих латентних формах, тобто обережно, щоб не викликати опору й заперечення з боку національної частини українства. Це чудово ілюструвала у свій час, наприклад, ідеологія культурницької газети «Книжник-Review» (ред. К.Родик). Позірно – це газета нібито українська, вона вболіває за розвиток українського книговидання, активно обговорює нові українські книжки і сприяє їхній популяризації. Але при уважнішому погляді ми бачимо інше. Як правило, у кожному числі перша, друга і третя сторінки газети «Книжник-Review», тобто найосновніші, найчитабельніші сторінки, присвячені або російським, або російськомовним авторам і виданням, причому завжди наголошується, що вони мають особливий успіх. Цим ніби не заанґажовано, а на прихованому, підсвідомому рівні український читач зорієнтовується на російськомовну культуру як начебто «престижнішу», «успішнішу» і т.д. Іноді газета відкрито йде у наступ на зневажену україномовну публіку і на 1-й сторінці друкує різні «соціологічні» запитання, які повинні проілюструвати упослідженість української аудиторії та її культури/літератури. Приміром, в одному з номерів газети за 2002 р. було вміщено провокативне запитання, яке в засаді передбачає зневажливу оцінку всього українського: «Хто винен у тому, що українські письменники поступаються за популярністю своїм російським сучасникам?». Так сформульоване питання б’є і по українській літературі як такій, і по можливій україномовній зорієнтованості потенційних учасників культурного процесу. Взагалі, своєю інформативною наповненістю (поза рецензіями) газета «Книжник-Review» на 95% «російськоцентрична», тобто вона постійно представляє книговидання і літературу, науку Росії як однозначно «престижніші», «заповітні» для кожного малороса. Українському читачеві пропонується, таким чином, тільки один культурний вибір: проросійський. І це в той час, коли тільки середньоєвропейська Польща, наприклад, має удвічі потужніше, аніж у Росії, книговидання, не кажучи вже про західноєвропейські країни, орієнтуватися на які більше б випадало в контексті нашої офіційної євроінтеґрації. Втім, це неможливо у принципі для малороса, бо на першому місці у нього в усьому стоїть одне:завжди за зразок мати тільки Москву.

Таким чином, українське суспільство на одинадцятому році незалежності держави України, хоч як це парадоксально, опинилось у стані внутрішнього протистояння, яке значною мірою реалізується на рівніпротистояння культур. Наступ російської мови і культури спричинює розмивання і зникання національної ідеї українства, позбавляє елементарних громадянських прав українську частину суспільства жити в середовищі своєї рідної мови, отримувати нею всю потрібну соціокультурну інформацію, засвоювати через неї світову культуру і т.д. Зауважимо, що з кожним роком на телебаченні, найвпливовішому із ЗМІ, зменшується відсоток українськомовної продукції, особливо мало дублюється українською мовою світове кіно. На жаль, така ситуація анітрохи не хвилює українську владу, яка сама є малоросійською за походженням. Відтак перманентна внутрішня суперечність/конфліктність української держави, яка, будучи українською номінально, залишається проросійською реально, завжди загрожуватиме загостренням цієї конфліктності при можливій політичній дестабілізації суспільства. Відчуження влади від культурних проблем, яке нині чітко простежується, не заспокоює цю конфліктність, а лише заганяє її в глибину. Байдужість до прав людини, україномовної і українокультурної людини, не може йти в ногу з оголошеними українською владою принципами демократичності і громадянського суспільства, які нібито є її найвищою метою. Насправді це не що інше, як іґнорація устремлінь великої частини українського суспільства, при чому тієї частини, яка несе в собі й ідею української державності  як такої ( а з цієї ідеї влада й користає сьогодні), і сам дух української національної самобутності, з якого й постає самоцінність органічної української культури.

Окремо стоїть проблема плебеїзації українського соціуму. В умовах демократії та незалежності жахливо знизився рівень пропаґованої масово культури. Особливо від середини 90-х років майже всі українські ЗМІ, телеканали зокрема, опинилися в руках фінансових маґнатів і їхніх структур. Масово пропаґовані через ЗМІ меркантильність, бездуховність, аестетизм, примітивність сприяють занепадові суспільної моралі й культури. Особливо обділеною виявилася інтеліґенція, яка не може реалізувати своїх найелементарніших людських прав через відсутність інтелектуальних газет, журналів, культурних телепередач, бо вони «нерентабельні» в умовах дикого ринку. Якщо в Західній Європі, приміром, елітарна культура все-таки збереглася після переможного наступу маскультури на початку ХХ ст. (тут не будемо аналізувати причин цього), то в Україні вона була буквально зметена і розтрощена ним. Нині перед українським суспільством стоїть загроза вже у наступному поколінні перетворитися на юрмище цинічних, повністю акультурних плебеїв, до того ж просякнутих криміналізованою свідомістю, бо ж темпи криміналізації нашого суспільства також загрозливі.

Отже, українське суспільство опинилося сьогодні на межі зіткнення двох потужних маскультурно-цивілізаційних світів – американського (атлантичного) і російського (євразійського). Відсутність цілісної національної культурної ідеології, що зумовлена тривалим періодом поруйнованості української свідомості і культури, призводять до занепаду нормальної державницької культурної політики і, відповідно, до ущербності провідної соціальної творчої верстви – інтеліґенції. Несформованість українського суспільства, його мутантний характер у ментально-культурному плані (домінуюче малоросійство) зумовлюють особливу пасивність і малоефективністьнормального опору інтеліґенції наступові маскультури (бо, наприклад, національно повноцінні суспільства інших країн постсоціалістичного світу – Латвії, Естонії, Литви, Словаччини, Хорватії і т.д. – набагато дієвіше і спокійніше дають собі раду з утриманням рівня елітарної культури, зовсім не піддаються денаціоналізації). На прикладі ж України бачимо, як наступ чужої, сусідньої культури призводить до деформації суспільства, до нового руйнування його елітарної культури та форм її захисту і, таким чином, до порушення елементарних прав людини у сфері духу та інтелектуального пошуку.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=14170

Добавил: Дата: Июл 18 2016. Рубрика: Kulturpolitik. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes