Україна та Росія: модерн проти постмодерну

Шукати відмінності між Україною і Росією сьогодні модно. В принципі, нічого дивного: народи хай і не братські, але близькі, з великим багажем спільно нажитого майна. Якщо вони починають воювати, то віртуальний розділ приданого – справа складна, здатна ще довгий час давати приводи для спостережень. Але при цьому в Києва і Москви є одна істотна відмінність, про яку зазвичай не говорять. І зовсім даремно.

Тому що саме вона уможливлює ситуації, коли умовний Ходорковський фотографується з не менш умовними Валерією і Пригожиним, а у відповідь на здивоване «як же так?», відповідає «а ось так». Просто тому, що Росія продовжує жити в постмодерні, у той час, як Україна повернулася в модерн.

І це дійсно важливо. Просто тому, що в різні часи слово має різну вагу. В одні епохи воно не вартує нічого, а в деякі – прирівнюється до вчинку. І відповідальність за сказане така саме, як за зроблене. Так вже вийшло, що всі нульові Росія і Україна збігалися у своїх самовідчуттях: обабіч кордону панувало ціннісне пограниччя. Той самий постмодернізм – еклектика стилів, девальвація переконань, тотальне пересмішництво і кітч як самостійна цінність.

Це був час, коли можна було сидіти на стількох стільцях, на скільки вистачить сідниць. Епоха, в яку було прийнято сміятися над словом «рукоподатность». Принципи і переконання сприймалися як анахронізм, репутація – як пережиток, будь-хто, хто намагався бути цілісним, звинувачувався в кондовості. Час розмитих ідентичностей і переконань. Тотальна мімікрія.

Для України все це закінчилося два роки тому. У той самий момент, коли почалася війна. Бо війна – це завжди модерн. Війна – це історія про те, що слово дорівнює дії. Коли не можна сховатися в лакуну безвідповідальності, коли доводиться приймати рішення, коли потрібно визначитися, чия сторона барикад тобі ближча. Тому що бездіяльність – це теж вибір. За який доводиться відповідати.

В України не було іншого вибору: війна дається тут у відчуттях. У щоденних зведеннях із фронту, в мартирологах, що розростаються, у двох мільйонах внутрішньо переміщених осіб. Війна дається в повістках для строковиків, у хвилях мобілізації для тих, хто відслужив, і у волонтерському русі по всій країні. Вона відчувається навіть у регулярно оновлюваних покажчиках шляху до найближчого бомбосховища: ці стрілки нагадують усім про той час, коли Рада федерації дозволила Володимирові Путіну використовувати армію за кордоном.

А в Росії ця війна залишилася віртуальною. Про загиблих на Донбасі десантників писав хіба що Лев Шлосберг. Жодних офіційних заходів, жодної публічної звітності. У кращому випадку війна йшла по телевізору, але і там подавалася як щось таке, що до самої Росії стосунку не має. На честь загиблих на Донбасі не називають вулиць, не ставлять пам’ятників. За документами російські солдати й офіцери гинуть на полігонах і навчаннях.

Українська кампанія не вплетена в тканину повсякденного російського існування, вона не дається у відчуттях, погляд обивателя не застряє на могильних хрестах. Її нібито немає, а якщо так, то вона і не може бути фактором внутрішнього порядку денного. Навіть зараз – після всіх подій останніх років – Росія продовжує існувати в постмодерні. Коли глашатаєм епохи залишається Пелевін.

У рамках цього самовідчуття немає нічого поганого, коли публічне та приватне розділені. Коли непримиренні опоненти п’ють на брудершафт на приватному заході. Коли умовний ліберал і не менш умовний охранитель цілком комфортно почувають себе за одним і тим саме столом на корпоративі. Можливо, причина ховається в слові «умовний».

А в Україні все інакше. Тут не лише вслухаються в слова, але і вдивляються у вчинки. Фотографія з прихильником Кремля може покласти край кар’єрі. Значення має не тільки те, проти чого ти виступаєш, а й те, яку альтернативу ти пропонуєш. Крім абстрактної «легальності», не менш важливе значення має і «легітимність» – важливо не те, що ти говориш, але ще й те, чи визнають за тобою право це говорити. Тому ті ж таки представники партії «Свобода» можуть скільки завгодно вдавати із себе патріотів, але слова не переважать їхньої бездіяльності у період активної фази бойових дій.

Тому що в епоху модерну слова перестають бути простим набором звуків. Вони набувають магії і насичуються смислами. За їхньою допомогою можна вбивати, можна рятувати, можна піднімати в атаку полки або змушувати капітулювати. Іноді за них помирають.

І саме в цьому відчутті часу – ще один вододіл між Києвом і Москвою. Тому що війна не має опції «понарошку»: якщо вона точиться, то всерйоз і без напівтонів. Два останні роки змінили самовідчуття двох країн, і лінія розмежування сьогодні пролягає не лише між тими, хто за Росію, і тими, хто за Україну. Головний окоп викопаний між тими, хто розуміє, що триває війна, і тими, хто це ніяк не зрозуміє.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=11950

Добавил: Дата: Апр 13 2016. Рубрика: Kulturpolitik. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes