Україна: від комунізму до феодалізму

Р ЕЗЮМЕ

За 25 років незалежності в Україні було приватизовано близько 29000 державних підприємств. Отримана сума казною всього склала близько 61 млрд грн.

Якщо Криворіжсталь пішла за 25 млрд грн (ніхто до цих пір не знає куди вони ділись) і Укртелеком за 10 млрд грн, то виходить так, що 28998 підприємств продалось за 26 млрд грн. З цього слідує, що в середньому підприємство продалось за суму у 896 тис грн, або десь у середньому за 120 тис дол сша!!!

Більшість з них була тупо порізана на метал і розпродана, але треба розуміти, що вартість металолому складала у 5-6 разів більша ніж вартість приватизованого підприємства.

Ще частина — отримані хабарі які складали у 2-3 більше вартості покупки. тобто у кишені тодішніх та і сьогоднішніх чиновників лягла сума у 300-400 млрд грн!!! Це десь по оцінкам тодішніх курсів — у 60 млрд дол США!!!

Але це ще не все. Всі уряди брали під розвиток економіки зовнішні кредити. На момент приходу Яценюка — 63 млрд дол США.

Всі ці гроші розкрадені по схемі: державні банки, через які пройшли ці гроші видавали кредити під раніше не чесно приватизовані підприємства під завищені оцінки, частина коштів поверталась назад банкірам у вигляді «відкату» і частина виводилась на Кіпр (та інші Британсько- Віргінські офшори) або ще кудись у дупу.

Уявіть тільки собі: 60 ярдів дол. США відмили на приватизації + отримали під розвиток економіки більше 60 ярдів дол. США зовнішніх доларів, а також щорічно з бюджету вимивалося близько 50 ярдів грн (десь 12 ярдів доларів США) на держзакупівлях.

 Більш як 400 млрд дол США за 25 років вкрадено чиновниками за підтримки силовиків та бандюків на розпродажі майна та «розпилах» бюджету!!!

Якщо до всього цього добавити кількість грошей вкрадених силовиками на розпродажі військової техніки та озброєння, то сміливо можна вказану суму множити на 2. Чому? Тому що тільки стрілецької зброї на складах України на момент розвалу союзу було 650 млн одиниць (з розрахунку 12 стволів на одного жителя України).

ВСЬОГО: тому будемо скромно вважати, що за 25 років чиновникам, силовиками та бандюками (це слова синоніми надалі по тексту) було вкрадено більш як 1 трильйон дол. США!!!

Коли перший Президент України Кравчук говорив у одному з своїх перших виступів про те, що Україна за пару років буде багатшою за Францію, то мав на увазі саме цей виробничий, економічний та військовий потенціал. 

Ці підрахунки є достатньо скромними і оцінюють корупцію вищих ешелонів олігархічно-феодального керівництва.

Чому я так думаю?

За мене відповість Генрі Кіссінджер (наш земляк і один з найвпливовіших лобістів США. Він сказав на зустрічі з інвесторами США у вересні 2010 року у Нью Йорку із тодішнім Президентом України В. Януковичем.

Дональд Трамп запитав у В. Януковича: скажіть мені, будь ласка, як ви збираєтесь тратити позичені кошти? Наш Президент, звичайно, що в штани наклав від незапланованого питання і не знав що відповісти (тобто знав, але не міг).

На допомогу прийшов Г. Кіссінджер, він сказав: п. Трамп мав на увазі — якими фінансовими інструментами буде користуватися Україна, використовуючи позичені кошти, щоб змогти підняти економіку і їх віддати. Від такого уточнення наш Хам ще більше наклав у штани і кліпав, щось бурмоуси. Тоді Кіссінджер ще раз йому дав підказку: пане Президенте, у найконсервативнішого банку США — EXIM bank USA близько 100 фінансових інструментів для кредитування економіки, у звичайного комерційного банку США — їх біля 1000.

А у ваших банків скільки фінансових інструментів для розвитку економіки, яка буде здатна повернути позичені кошти? Янукович щось ляпнув — типа «дофіга», на що Кессінджер сказав, що в Україні всього ТРИ фінансових інструментів для кредитування бізнесу і це дуже погано. Трамп встав на 31 секунді круглого стола і пішов геть тим самим показуючи всім, що цьому придурку гроші давати не можна.
 

Чи щось змінилось сьогодні?

Ні, банки як не знали що робиться у бізнесі так і не знають. 90% активів банку — це неліквіди під колись видані фіктивні активи і мильні бульбашки. Все що робить уряд — це не стимулювання бізнесу, а викачування останнього у населення і бізнесу. Вже всі зрозуміли, що податковий кодекс — це додаткові викачки?

От і виходить, що все що вкрадено бувшими чиновниками та ОПГ у вигляді зв’язки «силовик+чиновник+бандюк» починають битися за існуючі ресурси, бо ззовні вже дають мало і починають контролювати та і красти майже вже нема чого.

А тепер по – порядку: як все сталося?

Все у цьому житті піддається математичному та логічному моделюванню. Не винятком є і українська «незалежність». Все що сталося в нашій країні за 25 років вже описано та деталізовано всіма економічними аналітиками світу і я не є оригінальний у тому, що подам тут.

Найбільше аналітики зробили польські та американські спеціалісти. За що їм подяка і шана. В кінці свого короткого ланцюга утворення нео – феодалізму в Україні я дам на них посилання.

ВСТУП

Олігархічна система (О.С.) — система, заснована на зв’язку між новоствореного великого бізнесу і політичного класу, які з’явилися кілька років після того, як Україна відновила незалежність у 1991 році.

Незважаючи на те, подібне явище також свторилося в інших колишніх радянських республіках, в першу чергу в Росії, великий бізнес на сьогодні не має настільки сильний вплив на політику в будь-який іншій країні Східної Європи, як це відбувається в Україні.

Представники великого бізнесу в Україні, як і в Росії, як правило, називаються «олігархи». Олігархічна система, яка прийняла свою остаточну форму під час другого терміну повноважень на посаді президента Леоніда Кучми (1999-2004), виявилася надзвичайно міцним явищем.

 

Характер тісних зв’язків між урядом і олігархами не зазнав будь-яких істотних змін як в результаті помаранчевої революції в 2004 році так і після революції 2013-2014 років з приходом «нового» Президента Порошенка П.

Хоча деякі кадрові перестановки всередині політичних і ділових еліт, все таки відбулися і будуть відбуватися в майбутньому, але представляється малоймовірним, що ці кадрові перестановки змінять цю систему, по крайній мірі, в середньостроковій перспективі.

Основною метою цього тексту є донести українскьою те, що вже відомо англійською, французькою, іспанською та польськими мовами всьому цивілізованому світу – в Україні побудова феодалізму у його новій формі «олігархічно- демократичний державнй устрій» перейшла у завершальну фазу.

Застереження

Я не маю на меті робити висновки чи давати оцінку всім у цій побудові, просто хочу донести історичну послідовність формування даного усрою, а висновки хай населення робить саме в міру розвитку свого інтелекту та моралі.

Вся інформація бралася з відкритих джерел та доповідей відомих аналітиків та логічним співставленням цифр та подій.

ПОЧАТОК ПОБУДОВИ ОЛІГАРХІЧНО-ФЕОДАЛЬНОГО УСТРОЮ. 1991-2004 р.р.

Олігархічна система в Україні почала формуватися відразу ж після того, як стався розпад Радянського Союзу, але була остаточно закріплена як система в другій половині 1990-х років, під час президентства Леоніда Кучми. З цієї причини його часто називають родоначальником цієї системи.

Клани

 

Перші клани почали з’являтися в період політичної та економічної трансформації в країні. Фактор, який об’єднує ці групи були або єдиною територією проживання або єдиним сектором, в якому вони працюють (наприклад, газовий сектор або металургія).

Взаємозалежність між представниками бізнесом і політикою була сформована в той же час. Члени державного апарату одержувані вигоди від підтримки, пропонованої бізнесменами, а натомість вони робили можливим або, принаймні, закривали очі на постійні порушення закону в процесі приватизації та ведення бізнесу.

Відносини між представниками бізнесу та політики також пересікаються з тісними зв’язками обох цих груп зі злочинним світом. Запекла боротьба за вплив в середині 1990-х років призвело до ряду сумнозвісних вбивств державних посадових осіб (наприклад, Вадима Гетьмана, колишнього глави Національного банку України), добре відомі бізнесмени (наприклад, Щербань) і ватажки мафії (Ахат Брагін).

Клани, засновані на регіональній прив’язці та промисловості, яка розподілялася непропорційно по всій країні, свторені їх першим членом —  Леонідом Кучмою. Той обсяг повноважень, який був наданий Президенту дало змогу Кучмі взяти на себе роль «арбітра» в міжкланових суперечках та маніпулювати між ними (за рішення питань Кучма відповідно вимагав подяки).

Три основні клани були сформовані під час першого терміну Кучми на посаді президента – ОСНОВНЕ його досягнення:

а. Донецьк клан — чия бізнес база була металургія. Рінат Ахметов отримав позицію найважливішого олігарха в групі Донецького клану. Ця група також складалася з ряду підкланов і підгруп, в тому числі Індустріальний союз Донбасу (ІСД), який належить Сергію Тарута і Віталію Гайдуку і група під контролем братів Клюєва, Андрія і Сергія.

Віктор Янукович, який був губернатором Донецької області в 1997- 2002 і прем’єр-міністром України в 2002-2005 роках під час президентства Кучми — другий член, став головним політичним представником цього роду.

Спочатку Янукович не грає самостійної ролі; він був швидше на позиції зміцнення інтересів бізнесменів з Донецька. Це сталося (членом №2) тоді, коли він отримав посаду прем’єр-міністра. Партія регіонального відродження України, яка була створена в 1997 і була перейменована в Партію регіонів у 2000 році, була політичною база клану Донецької області.

б. Клан Дніпропетровськ — його вплив був найбільш сильним за часів Кучми – члена №1 у цьому клані. Значення цього клану досягло свого піку в період, коли Павло Лазаренко був прем’єр-міністром (1996-1997).

Юлія Тимошенко була його найближчим помічником. Однією з головних причин, чому Дніпропетровська група була настільки значимою був той факт, що сам Кучма прийшов з Дніпропетровської області та працював протягом багатьох років в Дніпропетровську.

Після відставки кабінету Лазаренко – втеча його за кордон, що привело до того, що цей клан розпався на кілька груп, найбільш важливою з яких була сформована навколо Віктора Пінчука (зять – Кучми).

Пізніше Група Приват на чолі з Коломойським і Боголюбовим отримує все більшого значення, в той час як інші групи були менш впливовими. Металургія була головним напрямком діяльності Пінчука. Група Приват була зосереджена на фінансовому секторі (банки). Варто відзначити, що ряд інших впливових політиків, в тому числі Юлія Тимошенко і Сергій Тігіпко, були пов’язані з кланом Дніпропетровщини.

в. Київський клан — його ключовою фігурою був і є Віктор Медведчук, у той час голова  Адміністрації президента під час другого терміну Кучми. В даний час тільки брати Суркіси все ще активні в цій групі бізнесменів.

В порівнянні з іншими родами Київський клан мав відносно скромну економічну базу (в основному, працюють в енергетичному секторі, банківському та ЗМІ), але клан був найсильнішим в політичному плані. Його політична сила була заснована на позиція Медведчука, як помічника Кучми і на впливі СДПУ (о), яка мала своїх представників у Верховній Раді.

Спочатку, у другій половині 1990-х років, система, яка виникла в Україні була дуже схожа на російську систему, де авторитет президента Бориса Єльцина був обмежений силою впливових олігархів, таких як Борис Березовський.

Проте, коли Володимир Путін прийшов до влади в 2000 році, ці дві моделі стали все більш і більш різними. Путіну вдалося зробити підпорядкувати великий бізнес Уряду протягом декількох років. Цей процес в Україні рухалася в протилежному напрямку: уряд ставав все слабшим і слабши, а олігархи набирали силу.

Судовий процес аналогічний російському (Справа Ходорковського) ніколи не мало місце в Україні. Навпаки, позиція Кучми була істотно підірвана у 2000 році через «касетний скандал», і він ставав все більш і більш залежними від великого бізнесу.

Саме з 2000 року наші держави почали розходитись у способі формування державного устрою. Росія пішла по шляху відновлення кріпосного права, ми – по шляху побудови нео феодалізму.

Початок створення постійної та системної кризи.

Ріст приватного бізнесу окремих підприємців потребував підтримки не тільки в регіонах існування бізнесу, а потреба захисту зростає пропорційно. Процес розпаду кланів був нерівномірним.

Дніпропетровський клан розлетівся швиде з усіх, Донецький Клан залишався найбільш консолідованим, але розбіжності всередені також існували. Перш за все, конфлікт Ахметова з Гайдуком і Тарутою (ІСД групи). Процес легалізації долі представників великого бізнесу також розвивається швидкими темпами.

До цього, їх власність, як правило, була неформальною і проявлялася через розподіл акцій між різними представники цієї групи. Непрозорі структури і компанії офшорні використовувалися дуже часто. Проте, найпотужніші олігархи почали поступово концентрувати свої активи в групах, таких як Пінчука ІНТЕРПАЙП або СКМ Ахметова.

На сцену виходить RUE – RosUkrEnergo. На цьому етапі представники цієї групи, тодішній глава Нафтогазу Юрій Бойко, радник Кучми, Сергій Льовочкін та бізнесмен Дмитро Фірташ, грали дуже обмежені ролі в українській політиці. RUE вважається найбільш проросійською групою всередині української політичної і бізнес-еліти, так як її представники лобіював інтереси Росії неодноразово.

Існує думка, що Фірташ це всього лише підставна особа, який представляє тільки інтереси інших людей (які не обов’язково походять з України), і ця досить широко поширина в західних спеслужбах та політичних колах.

Довідка № 1. RosUkrEnergo і імпорт газу з Росії

Торгівля газом з Росією і Тупкменістаном була одним з найприбутковіших способів ведення бізнесу в Україні, так і Росії. Спосіб заробляння грошей були простими. Замість того, щоб підписувати контракти безпосередньо з державними монополіями, Газпром і Нафтогаз скористалися послугами посередника.

У 1994-2001 роках ця функція була виконана компанією Ітера, а потім, до 2005 року — Eural Trans Gas. Доходи генеруються на рахунках цих компаній посередників, а їх діяльность та рахунки контролюються політичною елітою обох країн. Новий агент, RosUkrEnergo, був створений відповідно до домовленостей президентів Кучми і Путіна в 2004 році. Ця компанія була зареєстрована в Швейцарії.

Проте, жодної конкретної інформації не стосовно його структури власності не була доступна на той час. Відомості про його акціонерів стали відомі  тільки в 2006. Половина акцій РУЕ належали Газпрому, в той час як власниками української половини компанії виявилися Дмитро Фірташ (45%) і Іван Фурсін (5%). Пізніше було повідомлено в деяких засобах масової інформації про те, що реальним власником акцій, що належать Фурсіну був С. Льовочкін. Конкретна модель політичного класу виникла відповідно до правила Кучми.

У цій моделі, більшість політиків були клієнтами великого бізнесу і представляла її інтереси в парламенті і уряді. Олігархи самі також стали політиками (Як СДПУ (о) і Партія регіонів). У заключному періоді другого терміну Кучми в кріслі президента, можна було спостерігати все більше і більше сильну напругу в системі, яку він створив. Після невдалої  спроби поширити правило президента, стало ясно, що інший політик може взяти владу в Україні в 2004 році і буде мати дуже велику владу, як це передбачено Конституцією.

Це було також очевидно, що, незалежно від того, хто буде обраний, цей політик не буде поважати олігархів в тій мірі, як «любив» їх Кучма. Вибори політика, який буде представляти будь-який з кланів створює дуже серйозну загрозу інтересам всіх інших. Усвідомлення необхідності забезпечення політичної бази призвело до збільшення впливу великого бізнесу на партійні системи.

Парламентські вибори 2002.

На парламентських виборах в 2002 році партії, які представлені олігархічні групи досягли дуже хороших результатів. Змішана виборча система застосовується під час парламентських виборів в 2002 році.

У більшості випадків місцеві підприємці виграли в одномандатних округах. Вони були офіційно незалежними, але насправді вони були готові співпрацювати з партіями. Крім СДПУ(о), основними угрупованнями, які представляли великий бізнес були Робоча партії (Дніпропетровськ) і Партія регіонів (Донецьк).

Дві останні партії увійшли в парламент, як члени пропрезидентського блоку «За єдину Україну». Хоча цей блок отримав досить низьку підтримку у виборах (11,7%), але їм дало можливість сформувати найбільшу фракцію у Верховній Раді (175 з 450 депутатів).

Ці вибори виявили ще одне дуже важливе явище.

Значення людей, які представляють середній бізнес поступово зростало. Вони зосереджені були навколо партії Наша Україна, блок на чолі з Віктором Ющенком, яка була головною опозиційною силою. Наша Україна явно виграла пропорційні вибори, з рівнем підтримки на рівні 23,5%.

Але це не дало змоги сформувати коаліцію, оскільки її результати в одномандатних округах були набагато гірші. На відміну від всіх вищезазначених угруповань, не можна сказати, що Наша Україна має олігархічний блок, так як більшість партій, які входили до неї мали свої політичні маніфести (ідеології).

Проте, оскільки її популярність росте, Наша Україна стала залучати менш впливових (як правило, місцеві князьки) представників великого бізнесу. Петро Порошенко і Давид Жванія були в числі них. Ці кола поступово набирають силу і Ющенко був одним з найвірогідніших претендентів на президентство.

Довідка №2 Ключові сектори впливу олігархів

Рінат Ахметов Металургія, ЗМІ, банківська справа, транспорт, енергетика, страхування, роздрібна торгівля
Коломойський і

Боголюбов

(Privat Group)

Банки, ЗМІ, металургія, нафтової сектор, хімічна промисловість, повітряний транспорт
Дмитро Фірташ, С. Льовочкін Хімічна промисловість, нафтогазовий сектор, банківська справа, титанова промисловість, Медіа
Віктор Пінчук Металургія, медіа
Сергій Тігіпко фінансовий сектор, машинобудування
Костянтин Жеваго Металургія, машинобудування, банківська справа
Вадим Новинський Металургія, машинобудування, суднобудування

промисловість, сільське господарство

Олег Бахматюк Сільське господарство, харчова промисловість
Андрій і Сергій Клюєви Металургія, машинобудування, поновлювані джерела

Енергетика

Сергій Тарута Металургія, медіа
Петро Порошенко Харчова промисловість, автомобільна промисловість, Медіа
Борис Колесніков Харчова промисловість
В. Хорошковський ЗМІ
Таріел Васадзе Автомобільна промисловість, страхування

 

Помаранчева революція або «Революція мільйонерів проти мільярдерів».

Можна констатувати, багато причин, чому Помаранчева революція 2004 року зламала хід подій і була успішною. Основні причини включають в себе інтереси і дії олігархів. Все сильніше політичний вплив на бізнес і проблема з правонаступництвом на пост глави держави змотивував представників великого бізнесу до збільшення активності у введенні парламентської політичної системи в Україні.

Хоча більшість олігархів легалізувало свої активи, але у них було побоювався, що, коли новий президент прийде до влади, то відбудеться і зміни власності у великому бізнесі. Зниження президентських прерогатив буде по суті нейтралізувати загрозу, пов’язану з виборами нової людини на цю посаду.

Крім того, більш широкі повноваження для парламенту і уряду дали б можливість для олігархів брати участь в більшій частині в управлінні країною, в першу чергу впливати на кандидатури вищих чиновників держави.

До президентських виборів у 2004 році правляча команда зробила ряд спроб внести поправки до Конституції. Проте, всі вони були невдалими через відсутність консенсусу щодо деталей нового системи.

Наближення виборів також є проблемою для Кучми і його найближчого помічника (Медведчук). Хоча Конституційний Суд ухвалив, що він міг би спробувати бути обраний на третій термін перебування на посаді в якості президента, Кучма не скористався цією можливістю, тому що рівень громадської підтримки для нього була низькою.

Інший варіант  — вказати наступника, варіант, який був успішно введений в практиці в Росії в 2000 році. Ставлячи свого наступника, Кучма в кращому випадку матиме змогу керувати країною і по крайній мере, це дає йому гарантію безпеки. Головною проблемою було знайти підходящого кандидата — це людина, яка була б прийнятна для Кучми і така людина, яка б врахувала тонкий баланс інтересів окремих олігархічних груп і хто мав би шанси на перемогу на виборах.

Нарешті, тодішній прем’єр-міністр Віктор Янукович став кандидатом правлячої команди. Проте, це було наслідком інерції, а не вибір Кучми. Пошуки більш адекватної людини тривали так довго, що Янукович як лідер найсильнішої партії всередині урядової команди став поряд з Ющенком, як одним з найбільш популярних кандидатів. Янукович, який представляв донецький клан і був тісно пов’язаний з Ахметовим, не є задовільним кандидатом на інший олігархічних кланів.

Незважаючи на їх неприязнь до Януковича, більшість представників великого бізнесу підтримали його на виборах, головним чином, тому що боялися ліберальних реформ, обіцяних Ющенко.

Як це не парадоксально, страх перед Януковичем у деяких олігархів був одним з причин успіху помаранчевої революції наприкінці 2004 року, так як ці групи розуміли, що він матиме широкі повноваження.

Коли стало ясно, що єдиний шлях придушити протести проти фальсифікації результатів президентських виборів був за рахунок використання сили, деякі представники великого бізнесу вибрали компроміс з Ющенком.

Одна з цих груп ІСД. Хоча ця група виникла всередені клану Донецька, їх конфлікт з Ахметовим зростав і вони не хотіли, щоб Ахетов ставав сильнішим. Кучма також не підтримав Януковича у вирішальний момент, а саме відмовившись застосувати силу правоохоронних органіву розгоні демонстрантів.

Президент погодився на другий тур виборів в обмін на безпеку та певні гарантії. Ціна за те, щоб чесні вибори відбулися, Ющенко дав згоду на проведення конституційної реформи, згідно з яким парламентська система буде введена в Україні.

Наша Україна очолила більшість, так як більшість «посіпак» перекинулася до переможця та змінила свої прапори на дверях. Очолила більшість Юлія Тимошенко.

«Злочинцям – тюрми». 2005-2010рр. Олігархічні клани ростуть у своїх кількостях та якостях.

Під час правління Леонід Кучми у другому терміні політична система стала настільки жорсткою, що вона обмежила можливості для середньо і малого бізнесу розвиватися. З тих же причин Ющенко підтримали середній клас, особливо представники малого бізнесу.

Пізніше їх підтримка зраджена в значній мірі, і завдяки БЮТ, яка на Парламентських вибори в 2006 році замінила Нашу Україну як найсильніше «помаранчеве» угруповання.

Як уже зазначалося, одна з причин, чому олігархи підтримали Кучму і Януковича, так це їх страх перед ретельними реформами. Пізніше — під час виборчої кампанії, яка була досить безжальною, страх помсти і відповідальність за масштабні розкрадання та інші злочини був доданий до цього, тим більше, що частина помічників Ющенко вдавалися до радикальних гасел під час кампанії, такі як «злочинцям — тюрми «. єдиного, кого на той час затримали у квітні 2005 року — Борис Колесніков, бізнесмен і політик, що належить до Партії регіонів, який в той час був головою Донецької облради. Був затриманий і утримувався під вартою протягом декількох місяців за звинуваченням у незаконному захопленні акцій.

Ще однією ознакою змін, які з’явилися в першій половині 2005 року, це коли Тимошенко визнала недійсною приватизацію Криворіжсталі, найбільшого металургійного комбінату України. Криворіжсталь була продана Пінчуку і Ахметову якраз наприкінці правління Кучми за $ 800 млн, ціна, яка була експертами зазначена як занадто низька.

Ця компанія була реприватизувалася в жовтні 2005 року, а також подана на повторний приватизаційний тендер. Криворіжсталь була продана іноземному інвестору Mittal Steel за 4,8 млрд доларів США. Це була найбільша сума в історії приватизації в Україні до сих пір.

Проте, побоювання олігархів, що це буде початком скасування всіх інших сумнівних приватизаційних угод були безпідставні. Насправді, справа Криворіжсталь був унікальною, і це була демострація сили та покарання найбільш опальних бенефіціарів режиму Кучми, тобто Пінчука (зять Кучми) і Ахметова, головного спонсора партії регіонів і Януковича. Дальше Криворіжсталі справа не пішла.

Більше того, можна було побачити чітке розходження вже в той час між Тимошенко, яка була ключовим представником та «яструбом» фракції в команді «помаранчевих», яка хотла лише звести свої рахунки зі своїми політичними противниками, і президента Ющенка, який вважав за краще компроміс між урядом і діловими колами. Тимошенко  йде у відставку у вересні 2005р., що означало, що ніяких серйозних змін не відбудеться.

Помаранчева олігархія.

Після перемоги Віктора Ющенка, такі три політичні центри формується в Україні:

  • Президентська команда разом з Нашою Україною,
  • Блок Юлії Тимошенко, лідер якого займав пост прем’єр міністра,
  • Опозиція, серед яких Партія регіонів грала ключову роль.

Параліч помаранчевих

Поправка конституції, що дозволила знизити повноваження президента і посилити уряд і парламент гарантувала, що жоден з цих центрів не буде переважати над іншими. Олігархічні групи підтримали одночасно декіілька з цих таборів в тій чи іншій мірі, а іноді свою підтримку всім трьом. 

Жоден з цих центрів чітко не переважують інші, і це сприяло конкуренції між ними і політичними партіями. Одним із наслідків цієї системи була безперервна політична боротьба, яка згодом привела до майже повного паралічу держави.

Вибори Парламенту 2006, дострокові 2007. Партія Регіонів перемагає.

Результати парламентських виборів в 2006 році і дострокових виборів в 2007, нарешті, фіксується на місці зміни в карті впливу олігархічних груп, які були розпочаті з помаранчевою революцією. Результати обох виборів були схожі: Партія регіонів перемогла, в той час як Юлія Тимошенко і її Блок отримав дещо меншу підтримку і залишався найсильнішим угруповання в «помаранчевому» таборі. Наша Україна досягла значно гіршого результату, який був пов’язаний з різким падінням суспільної підтримки Віктора Ющенка.

Парламентські вибори зафіксували ключову роль у зміні серед олігархічних груп після помаранчевої революції, а саме падіння значимості клану Київського. СДПУ (о), на якому тримався вплив клану, вже не мав своїх представників у Верховній Раді.

Брати Суркіси зберегли свій вплив в бізнесі, в тому числі футболі, але їх роль в політиці також значно ослаблена. Випадок з Віктором Медведчуком був схожий: хоча він не був повністю маргінальним (в основному через його тісні контакти з представниками високопоставлених російських чиновників і кумоввство з Путіним), його вплив був незрівнянно менше, ніж це було в кінці правління Кучми, коли він зазвичай сприймався як друга особа в державі.

У 2006 і 2007 роках, Україна стала ареною великих політичних потрясінь у частині перетасувань в уряді. Після виборів 2006 року, Віктор Янукович був прем’єр-міністром протягом року або близько того. З кінця 2007 по 2010 рік, ця функція була передана  Юлією Тимошенко. У той час, помаранчева команда повністю розділилась на два табори, про-Ющенківські і про-Тимошенківські, які борються один проти одного.

ПР перетасовує всю колоду

В ПР виходять на арену нові потужні бізнес-групи:

  • Ахметов;
  • RUE (Львовчкін+Фірташ);
  • Брати Клюєви;
  • Група Хмельницького і Ландика;
  • Проте на політику ПР впливає найсильніше Ахметова група та група РосУкрЕнерго.
    • Основна задача цих груп – провести своїх людей для лобіювання власних бізнес інтересів, розпилу бюджету.
  • Тому Янукович змушений був балансувати між інтересами різних бізнес груп та власних.

Довідка №3

Група Ахметова

Ділові кола, пов’язані з Ринатом Ахметовим були основою фінансової бази Партії регіонів. На відміну від попередніх років, коли Ахметов не був активним учасником політичного життя, в 2006 і 2007 роках, він взяв участь у виборах і став депутатом.

Крім того, майже половина депутатів від Партії регіонів були люди, пов’язані з Ахметовим. Борис Колесников, керівник кампанії цієї партії, як вважали, був найближчим помічником Ахметова. Втрата Криворіжсталі не була серйозним ударом по бізнес-імперії Ахметова, який продовжив свою експансію, наприклад, в секторі енергетики.

Група РосУкрЕнерго

Після помаранчевої революції, представники іншого впливового бізнесу група, RUE, також увійшла в тісну зв’язку з Партією регіонів. Члени цієї групи вже виконали важливі функції в державному управлінні під час президентства Кучми (Бойко був головою Нафтогазу, а Льовочкін був радником Кучми).

Проте, вони були пов’язані з політичними силами, які не пов’язані з кланом Донецька. Вони йшли вибори в 2006 році представниками інших партій, але жоден з них отримав місце в парламенті.

Тільки в 2007 році Бойко і Льовочкін стали депутатами, на цей раз в якості членів Партії регіонів. Коли Янукович був прем’єр-міністром (2006-2007), Бойко виконував функцію міністра енергетики і Льовочкін був керівником секретаріату прем’єр-міністра.

У той час, група зміцнила свої позиції в бізнесі. Як наслідок газової війни 2006 року RosUkrEnergo став єдиним імпортером газу України і Укр-Газ Енерго, компанії, контрольованій Нафтогазом і RUE, було надано право на продаж 5 млрд м3 газу промисловим одержувачам в Україні, що забезпечило постійний дохід Фірташу. У той же час, Фірташу вдалося взяти на себе частину місцевих газорозподільних мереж, відомих як облгаз.

Основна відмінність «помаранчевих» від «пр». Основні «гаманці» партій та кланів.

Основна відмінність між «помаранчевим» і Партією регіонів — сфера впливу бізнесу на політику, тобто – кількістю коштів наданою на дану партію. Цей вплив був виразно видно більш обмеженим в Нашій Україні, і тим більше в БЮТ. Частково це було обумовлено значно меншим фінансовим потенціалом олігархів «помаранчевих» у порівнянні з тими які були у Донецькому клані.

Особистість лідерів цих партій було ще сильнішим впливом: партія Тимошенко явно спирався на її лідера, в той час як Янукович завжди буде змушений збалансовувати різні інтереси всередині своєї партії.

Костянтин Жеваго був найбагатшим бізнесменом в БЮТ – її гаманець. Його основні активи в банківському секторі і металургії (залізних руд). Інший олігарх-депутат, який належав до БЮТ був Таріел Васадзе, власник Укравто Group, найбільший в Україні автомобільний виробник. Брати Буряки (Олександр і Сергій), які володіють банком Брокбізнес, один з найбільших фінансових інститутів України, також були бютівці.

Деяка підтримка була також запропонована «помаранчевим» таборомКоломойського і Боголюбовим (Приват Group). Грунтуючись на конфлікті між президент і прем’єр-міністр, Privat піклується про свої інтереси і підтримує то Ющенко то Тимошенко, в залежності від його потреб. Він не зробив ставок на будь-якій стороні.

Наша Україна отримала ще менше підтримки з боку великого бізнесу, ніж Юлія Тимошенко. Один з найвпливовіших олігархів, які підтримував Нашу Україну і Віктора Ющенко був Петро Порошенко, власник Укрпромінвест.

У 2005 році Порошенко був секретарем Ради національної безпеки і Рада оборони (РНБО), а також займав пост міністра закордонних справ протягом декількох місяців в кінці 2009 / початку 2010 року.

Представники групи RUE(Льовочкін+ Фірташ) також мали тісні контакти з Ющенком і його табором. Ющенко розглядав підтримку з боку цієї групи, як спосіб стати частково незалежним від кіл пов’язаних з Нашою Україною.

У 2006 році Валерій Хорошковський, власник телеканалу Інтер, який, як вважалося, бути діловим партнером Фірташа, був призначений президентом на посаді заступника секретаря РНБО. Пізніше, з 2007 по січень 2009 року він був керівником Національної митної служби, а в березні 2009 року він був призначений заступником керівника, а потім Головою Служби безпеки України (СБУ).

Хорошковський, як посадова особа митної служби та СБУ, діяв в інтересах Фірташа під час його суперечки з Тимошенко і Нафтогазом. Ахметов також мав деякий вплив в адміністрації Ющенка. У 2007 році Раїса Богатирьова, яка була пов’язана з Ахметовим, була призначена секретарем Ради національної безпеки і оборони.

Віктор Пінчук, один з ключових олігархів під час президентства Кучми, відійшов від політичної діяльності і усунувся від публічності після того, як відбулася Помаранчева революція. Він не балотувався в нар.депи на виборах 2006.

Крім того, він вирішив продати частину своїх активів, які він не бачив, як важливі для його бізнесу, такі, як Укрсиббанк, один з найбільших банків України і тримав свої активи в металургії і ЗМІ. Пінчук став дедалі активнішу участь приймати в підтримці культурних проектів (наприклад, галерея сучасного мистецтва PinchukArtCentre) і у сприянні європейській інтеграції, в тому числі проведення щорічних YES (Ялтинська європейська конференція) — зустрічі на вищому рівні, форум для зустрічей політиків і представників бізнесу з України та Заходу.

Війна Тимошенко з RUE (Львочкіним та Фірташем)

Як уже згадувалося раніше в цьому тексті, представники РУЕ сформували бізнес як базу для фінансування Партії регіонів і президента Ющенка. Тимошенко побачила RUE як небезпечного супротивника, оскільки вона підтримує два табори, які були ворожі до неї і мали великий фінансовий потенціал.

Тимошенко намагається заблокувати Фірташу основне джерело доходу — торгівля газом. Для досягнення цієї мети, вона робить спроби усунути РУЕ як агента імпорту газу. Це було важко, тому що в газових питаннях Президент України Віктор Ющенко де-факто підтримали RUE, наголошуючи на необхідності збереження наступності поставок, в той час як Тимошенко хоче змінити систему і позбутися цього агента, навіть ціною чергової газової кризи з Росією.

Прем’єр-міністр Тимошенко досягла цієї мети з приводу газової війни між Росією і України в січні 2009 р, проте, Україна повинна була заплатити дуже високу ціну за це.

Газові контракти, підписані Нафтогазом і Газпромом на період з 2009 по 2019 виявилися вкрай несприятливим для Києва через високу ціну на газ встановлену в договорі. Проте, ці контракти виключали RosUkrЕнерго в якості агента, тому Тимошенко побачила це як успіх, з огляду на майбутню президентську кампанію. Газпром також дозволив Нафтогазу взяти на себе 11 млрд м3 газу, що належать RosUkrEnergo.

Ахметов «мириться» з Тимошенко щоб «отримувати» державні кошти

Оскільки Тимошенко була обмежена коштами від олігархів, які були  в її розпорядженні до цього, вона направила державну підтримку на підприємців, пов’язаних з БЮТ, і залишила фірми олігархів з Партії регіонів без підтримки взагалі.

Тому частина фінансової бази Партії регіонів пов’язаних з Ахметовим хотіла досягти компромісу з БЮT для того, щоб поліпшити за рахунок держави свої фінансової становища і покласти край політичній війні, розділивши сфери впливу.

Незважаючи на те, що розділ на українській політичній сцені між помаранчевими і біло-синіми команди були дуже ясні, олігархи пов’язані з Партією регіонів вже показали, що вони були прагматичні щодо їх спілки.

Договорняк №1 Юля — Ринат

Переговори за лаштунками, спрямованих про формування широкої коаліції з Партією регіонів і БЮТ почалися ще в 2008 році, був підготовлений проект нової конституції. Передбачалося ввести нову парламентську систему, в якій президент буде обираєтися парламентом.

Відповідно до початкових домовленостей, Янукович повинен був стати главою держави (з дуже обмеженими компетенціями), в той час як Тимошенко буде тримати свій пост прем’єр-міністра. Також було заплановано розширення парламентського термін повноважень до 2014 року. Група Ахметова підтримали компроміс, оскільки це буде гарантувати політичну стабілізацію на найближчі кілька років.

Компроміс був направлений «проти» з очевидних причин з боку Ющенка і РУЕ. Група, яка вступила в найгостріший конфлікт з Тимошенко. Велика коаліція  означала б повну поразку і остаточною втратою свого службового становища для цієї групи. Фракції, контрольованій RUE вдалося переконати Януковича, що було б краще ризикнути і взяти владу в результаті загальних виборів, ніж прийняти головування в системі, де реальна влада буде «відпочивати з Тимошенко».

Розвал переговорів в червні 2009 року показав, наскільки сильно має вплив група RUE (а саме Льовочкін) на Януковича, в той час як зв’язку з Ахметовим виявилося недостатньо, щоб проштовхнути компроміс.

Вибори Президента 2010

Більшість великого бізнесу близькі до Януковича, вважали, що він буде слабшим президентом, як Ющенко. Тимошенко була незалежним гравцем набагато вищого порядку.

Це викликало побоювання серед олігархів, що, якби вона перемогла на виборах, вона може привести до фундаментальних змін в структурі власності олігархічних груп, і навіть змінити саму природу відносин між бізнесом і політикою.

Це не означає, однак, що це було легше Януковичу для проведення виборчої кампанії. Тимошенко вдалося забезпечити адекватне фінансування своєї виборчої кампанії і виграти прихильність телевізійних ЗМІ. Навіть телевізійні канали, що належать олігархам і пов’язані з Партією регіонів приступили до інформаційної політики, яка була вигідна для Тимошенко.

Незважаючи на все це, Янукович виграв президентські вибори в лютому 2010 з різницєю в  три відсотки.

Олігархи рано святкують перемогу

Великий бізнес вітає введення нової парламентсько-президентської системи як наслідок помаранчевої революції. Це вирішило їх проблеми з сильною президентською адміністрацією, яка могла б представляти загрозу для олігархів. Проте, хаос і безперервна політична криза в результаті внесення поправок в конституцію виявилися шкідливою і дорогою справою.

Крім того, вона не гарантує достатнього рівня захисту їх інтересів. Як тільки Янукович переміг на президентських виборах в 2010 році і одне угруповання взяло владу у свої руки,  це гарантувало повернення політичної стабільності. Уряд також вдалося стабілізувати макроекономічну ситуацію у відносно короткий проміжок часу. У жовтні 2010 року Конституційний суд скасував реформу політичної системи 2004.

Це дало президенту Януковичу ті ж повноваження, якими був наділений Леоніда Кучми. У той же час, безпрецедентний процес захоплення виконавчої влади представниками однієї партії і олігархічної групи, пов’язані з ним — донецький клан і групи RUE – набирав оборот.

Перетасовка колоди впливу

Сергій Льовочкін призначений керівником Адміністрації президента як тільки внеслися поправки до конституції, знову став ключовим у прийнятті рішень у виконавчій системі, як це було за Кучми.

Для підтримки балансу, Ірина Акімова – яка була пов’язана з Ахметовим -була призначена його першим заступником. Незважаючи на це, Льовочкін був успішним при домінуванні потоку інформації, яка досягала президента. Національний Рада безпеки і оборони (РНБО), очолила до 2012 Раїса Богатирьова (яка також пов’язана з Ахметовим). Справа в тому, що цей орган наділений великими повноваженнями відповідно до Конституції – став повністю ізольований від Адміністрації Президента. У лютому 2012 року

Богатирьова втратила свою посаду в якості секретаря РНБО і був замінена на Андрія Клюєва, який був першим віце-прем’єром і міністром економіки до цього. Цей політик і підприємець, що походять з Донецька є одним з ключових фігур в Партії регіонів.

Він і його брат Юрій утворюють окрему групу інтересів, яка орієнтована в першу чергу на Президента Януковича. Той факт, що він був поставлений на чолі РНБО може означати, що ця установа буде приділятися все більше значення в майбутньому, але зараз занадто рано робити такі висновки.

Олігархи Донбасу «проснулись», до них постукала «сім’я».

До кінця 2011 року більшість членів уряду не були пов’язані з Донецьким клан, який переважав у Партії регіонів. тільки на початку 2012 року стало зрозуміло, що вплив «сім’ї» виріс (див нижче).

Прем’єр Міністр Микола Азаров був незалежним політиком і не представляв будь-яких з олігархів. Він належить до групи «старої донецької» і старої номенклатури, починаючи з 1990-х років. Він, здається, позбавлений політичних амбіцій (в основному через його вік: він народився в 1947 році) і залишається вірним президенту Януковичу.

Проте, дуже схоже вже тоді було, що він буде відхилентй і замінений кимось більш популярним після парламентських виборів (жовтень 2012).

Інтереси Ахметова представлені в уряді Борисом Колесніковим, віце-прем’єр, який відповідає за Євро-2012 і міністр інфраструктури, основним завданням якого була підготовка України до європейського чемпіонату з футболу (і контроль бюджету Євро-2012, за оцінками, вартість якого склала 7,6 млрд $ США). Богатирьова, яка після її звільнення з РНБО була призначена віце-прем’єром і міністром охорони здоров’я, також представляє інтереси Ахметова.

Фірташ та Львовчкін «очолюють» процеси розподілу грошей

Спочатку вплив RUE групи в уряді був набагато слабшим, ніж в Адміністрації президента, але він виріс в два роки. У 2010 році Юрій Бойко був призначений міністром енергетики, і це дозволило йому взяти під свій контроль газовий сектор, який має першорядне значення для Фірташа.

Протягом двох років, ще одна людина яка пов’язана з Фірташем займала керівну посаду в уряді. Це був Хорошковський, який був главою Служби безпеки України в період з 2010 по 2011 рік. В лютому 2012 року він був призначений першим віце-прем’єром. Можна сказати, в загальному, що група RUE отримала набагато більший вплив, ніж можна було б очікувати на підставі своєї позиції в Партії регіонів, яка набагато слабкіша, ніж донецька група.

Причина, чому Янукович погодився запропонувати таку непропорційно велику кількість посад групі Фірташа була необхідність дистанціюватися від Донецької групи, і в першу чергу від Ахметова. Фірташ в фінансовому плані набагато слабкіший ніж Ахметов і отребував більшої підтримки свого бізнесу від держави.

Крім того, група RUE була проти ідеї великої коаліції, яку спробували формувати ПР з БЮТ, і він, нарешті, переконав Януковича розірвати переговори, в той час як Ахметов хотів піти на компроміс з Тимошенко, яка привела б Януковича стати президентом з дуже обмеженлю владою.

Львочкін засаджує Юлю в тюрму і виграє газову війну

На додаток до всього, підпорядкувавши своїх партнерів по коаліції, Януковичу також вдалося маргіналізувати опозицію майже повністю. Це стало можливим тому, що Юлія Тимошенко була поміщена у в’язницю в серпні 2011 року, а в інших політиків-представників опозиції не було чіткої стратегії дій.

Інша, не менш важлива причина, полягала в тому, що представники великого бізнесу скоротили свою фінансову підтримку Батьківщині (ключове угруповання в блоці Юлії Тимошенко), і сторонам, які виникли слідом за розпадом Нашої України.

Частина олігархів, які були обрані в якості депутатів по списках БЮТ, після перемоги Януковича, або вступив в Партію Регіонів (наприклад, Таріел Васадзе) або формально ще належав до опозиції,  але значно скоротили фінансову підтримку (наприклад, Костянтин Жеваго).

«Сім’я» підминає бізнес та державні потоки

Інтереси Януковича були представлені його синами: Олександр, який перебуває в бізнесі, і Віктор, який з 2006 року депутат від ПР.

Тема «сім’ї» і її розширення не було згадано в українських ЗМІ протягом багатьох місяців. Вона до цих пір піднята майже виключно в незалежних Інтернет-порталах, які підтримували опозицію. Мало достовірної інформації в наявності, так що важко оцінити масштаби цього явища. У свою чергу, відносно легко відстежувати все більший вплив «сім’ї» в державі.

Сергій Арбузов, який був відомий тим, що був особистим банкір сім’ї Януковича, був призначений Президентом Національного банку України в кінці 2010 р. У свою чергу, Олександр Клименко, який вважається людиною Олександра Януковича, став главою Податкова служби в листопаді 2011 року.

В кінці 2011 і початку 2012 року, люди, пов’язані з «сім’єю» були введені на ключові позиції в правоохоронні органи. Віталій Захарченко був міністром внутрішніх справ з листопада 2011 року, і Гкнадій Резніков став керівник служби державного спеціального зв’язку в грудні 2011 року,як вважають, пов’язані з Олександром Януковичем. Ігор Калінін був призначений як глава Служби безпеки України і Саламатін як міністр оборони в лютому 2012 року ці дві кандидатури також зазвичай розглядається в Україні як підкріплення «сім’ї»зі сторони РФ, хоча біографії цих чиновників не вказують, що вони були пов’язані з Януковичем або його синами протягом тривалого часу.

Ще важче визначити реальний вплив «сім’я», який вона зробила в накопичені бізнесу. Економічні питання знаходяться під контролем Олександра Януковича і Юрія Іванющенко, народний депутат, член Партії регіонів. «Сім’я» починає працювати як єдина група.

Обидва: Іванющенко і Олександр Янукович обвинувачуються в ЗМІ та опозиційними політиками, що  за допомогою правоохоронних органів брали контроль над підприємствами інших підприємців. Іванющенко має активи в вугільній галузі, машинобудуванні, харчова і сільське господарство і в роздрібній торгівлі.

За досить короткий час сім’я та лояльні до неї олігархи (Ахметов, Фірташ, Льовочкін, ініші) практично монополізують медіа, приватизують Укртелеком, починають захоплювати банківський сектор.

Основні тендеції економіки часів «сім’ї»

З приходом Парті регіонів до влади, помітного збільшення практики рейдерських захоплень не спостерігається. Це робиться у інший спосіб, наприклад, змушуючи власника фірми, щоб продати його за ціною, яка значно нижче, ніж його реальна вартость або через підробку нотаріальних/реєстраційних документів або покупи суддів.

Практика рейдерських захоплень використовуються в першу чергу проти українських бізнесменів, але ця проблема також зачіпає все більше і більше іноземних інвесторів. Важко оцінити масштаби цього явища в зв’язку з відсутністю матеріалів з цього питання і також через те, що, швидше за все, більшість незаконних захоплень ніколи не були оприлюднені.

Практично за 2 роки тенденція монополізації та концентрації олігархів в окремих секторах стала максимальною. Хоча було б перебільшенням стверджувати, що вся українська економіка була розділена між великим бізнесом, але важливі кроки були зроблені, щоб досягти цього, починаючи з 2010 року.

Ахметов зміцнив своє домінуюче становище в металургії (чавуну і сталі) і виробництво електроенергії, і Фірташ в хімічній промисловості. Коломойський закріпляє монопольне становище в нафтохімічній промисловості та повітряному транспорті. Концентрація активів відбуваються або шляхом приватизації державних компаній або шляхом продажу бізнесу іншими олігархами.

Наприклад, Фірташ купив завод азотних добрив в Черкаси за US $ 800 млн у Ярославського. Характерно, що антимонопольний Комітет України не робив ніяких застережень щодо будь-якого із зазначених вище поглинань.

Вплив на зовнішню політику 

Янукович, як тільки він прийшов до влади, і Конституція була змінена, може діяти набагато ефективніше, ніж його попередники. Однак міжнародна обстановка змінилася з тих пір як був Кучма і в України для маневру був значно менше можливостей. США, який був важливим ‘вектором’ в українській політиці в 1990-і роки, значно скоротила свою присутність в обл.

У свою чергу, Росія активізувала свої зусилля, щоб проштовхнути свої інтеграційні проекти (Митного союзу і Євразійського економічного співтовариства) все більше і більше тисне на уряд в Києві, щоб змусити Україну приєднатися до цих проектів.

Процес встановлення більш тісних інституційних контактів з Європейським союзом, з іншого боку (підписання Угоди про асоціацію), був заморожений у зв’язку з тим, що Юлія Тимошенко була засуджена до в’язниці в 2011 році.Коротко, всю зовнішню політику України за 25 років можна охарактеризувати так:

  • Багатовекторність Кучми;
  • Помаранчева революція змінилась, усно заявивши, що прагне у Європу, але політика осталась такою ж;
  • З приходом Януковича вектор був на РФ, США, зменшило свою присутність,
  • Активізація РФ у тиску на свої інтеграційні проекти,
  • З приходом Порошенка – викачати грошей зі всіх проектів: (зараз шукають куди ділись гранди на суму понад 9 млрд дол США), війни та Путіна. А по виходу залишитись на мішках грошей —  фінансово-жлобська багатовекторність

Льовочкін розставляє свої людей

Льовочкін не приховує своїх проросійських настроїв, але у той же ча грає і у піддавалки з Заходом. При цьому ключові місця у всіх комітетах.ю комісіях та європейських радах займають люди, які проходять попереднє його погодження і чітко вистроюють вектор поведінки у Європі. Сестра – Льовочкіна Ю. відіграє роль ключового агента впливу інтересів брата, ідуть в хід підкупи европеських чиновніикі, дорогі обіди, подарунки і інші. На лазурному побережжі сім’я Льовочкіна купляє маєтки, в США має спільні проекти з високопосадовцями, тому його часто бачать і у посольстві штатів у Києві (в першу ніч Майдану 2013 він якось там опинився, а удеяких його посіпак, наприклад Каськіва В., є і американський паспорт, а також литовський і український).

Співпраця з Росією

Росія пропонує Україні регіональний проект інтеграції, який є конкурентоспроможним до того, що пропонує ЄС, а саме членство в Митному союзі: Федерація, Білорусь і Казахстан, а також на подальших етапах також євразійський Союз, де загальний ринок, заснований на принципах чотирьох свобод — Рух товарів, послуг, капіталу і робочої сили. Крім того для підняття митних тарифів, Росія пропонує більш низькі ціни на нафту і газ (хоча немає чітких обіцянок, що буде зроблено в цьому контексті).

Росія є найважливішою країною для українського бізнесу. Росії ринок отримує 29% експорту з України. На відміну від ЄС, до якого Україна продає в основному сировину (наприклад, залізні руди) і необроблену сталь, Росія є основним одержувачем більш складних промислових продуктів, які не є конкурентоспроможними на ринку ЄС. Незважаючи на те, торговий баланс з Росією знаходиться на рекордно низькому для України рівні (-US $ 9,3 млрд), це головним чином, вплив високих цін на нафту і газ. Це дає можливість для Москви чинити тиск на Україну шляхом введення обмежень (пов’язаних з митницею) на окремі види продукції. З огляду на той факт, що врахування нафти і газу для майже 70% українського імпорту з Росії та що Київ повинен їх купити у всякому випадку, можливості для України, щоб протидіяти російська практика дуже обмежена.

Роздвоєння олігархії? Власні інтереси і державні

Незважаючи на те, що важко довести тезу про те, що олігархи проводять добре продуману і послідовну зовнішню політику, можна вказати конкретні випадки де індивідуальні інтереси окремих підприємців вплинули (дуже часто негативно) про заходи, вжиті державою в цілому. Якщо внутрішній фактор вступає в конфлікт з інтересами держави, олігархи (якщо вони можуть) вважають за краще, щоб піклуватися про свої власні інтереси.

Найяскравішим прикладом цього стало тюремне ув’язнення Тимошенко, яке інтенсивно лобіювалось представниками РУЕ, а саме Сергієм Льовочкіним. З огляду на Тимошенко вороже ставлення до членів цієї групи, то цей крок був зрозумілий.

Криза у відносинах України із Заходом був побічним ефектом. Якщо їхній бізнес перебуває під загрозою, олігархи можуть успішно стримувати будь-який процес переговорів, які вони розглядають як несприятливий для себе.

Революція 2013. Прихід Порошенко 2014

Порошенко пішов на олігархічний консенсус з іншими феодалами (олігархами у новій трактації), той який свого часу не зміг проштовхнути Ахметов. І це зрозуміло чому – тому що у Ахметова був конкурент Льовочкін, а тут Льовочкін виступив як партнер Порошенка.

Безумовно, що сценарій Майдану належить не тільки Льовочкіну, але йому відвелася ключова роль «натиснути» кнопку. Так би мовити «он сказал – «поехали»».

Віденські домовленості 2014. Договорняк №2

В квітні місяці 2014 році (та потім у наступні декілька місяців) відбулося декілька зустрічей Порошенка з Львочкіним і Фірташем у Відні. За ці декілька зустрічей склався достатньо масивний документ, в основу якого війшли розподіл влади в Україні, вплив Росії в Україні, список «недоторканих» осіб і багато інших питань, які погоджував Порошенко взамін на своє президенство та недоторканність бізнесу в Росії та Білорусі.

Зі слів адміністратора зустрічей — Каськіва В. на своїй закритій нараді зразу після повернення в Україну, в тому ж таки квітні 2014 року, у постійному місці (Карібіан клаб): домовленність у Відні включала для групи Льовочкіна- Фірташа такі преференції (а так як на зустрічі були представники Росії, то і для них теж):

  • Зачистка всіх кримінальних справ по списку «недоторканих» осіб,
  • Контроль розслідувань розстрілів на Майдані;
  • Питання фінансування передвиборчих блоків;
  • Розподіл територій впливу та напрямків бізнесів;
  • Розстановка людей групи через партію Удар на ключові місця (СБУ, Прокуратура, РНБО, МО, МВС, тощо), як гарантів виконання домовленостей.
  • Недоторканність бізнесів та проведення майбутніх за президентськими парламенських виборів з проходженням у парламент представників групи Фірташа- Льовочкіна.
  • Більшість ключових призначень приймається з урахуванням інтересів Путіна та групи.

Знаючи, що майбутній президент скупуватий та не дуже дотримується домовленостей, гарантом виконання цих домовленостей у Відні є присутність військ на Донбасі та лояльних до RUE силовиків (Наливайченко, Ярема, інші).

Замість «сім’ї» — сімка

У всіх винакало питання: чому долю уряду вирішувала так звана стратегічна сімка (президент Петро Порошенко та глава його адміністрації Борис Ложкін, спікер Володимир Гройсман, голова фракції «БПП» Юрій Луценко, секретар РНБО Олександр Турчинов, прем’єр-міністр Арсеній Яценюк, глава МВС Арсен Аваков. — генеральні прокурори).

Найкращу відповідь дав С. Дацюк: Це стара феодальна традиція. Клани делегували своїх представників, і з них складалася, умовно кажучи, рада. Чи нині йдеться про представників різних кланів — можна сперечатися. Але принцип приблизно той же. У цій сімці маємо людей, за якими стоїть та чи інша сила. Цей орган — неконституційний, як і більшість що відбувається в Україні. В Основному законі про нього нічого не сказано. Вони назвали себе «стратегічною сімкою», хоча жодного разу там не йшлося про стратегію. Говорять про поточні речі, як зберегти владу в нинішній кризі. Замість «сім’ї» на корупційні потоки сіла якась «стратегічна сімка». Вона є символом того, що ідеали Майдану спаплюжені, ні одна справа кримінальна не буде розкрита, а всі феодали (олігархи) остануться зі своїм інтересом і неушкодженні (владою).

Чи є переваги і недоліки у такого устрою?

Не так легко однозначно оцінити, яку роль олігархи грають в Україні. На перший погляд, їх вплив на розвиток України, як видається, буде негативним. Проте, якщо порівняти систему, що утворилася в Україні з тими, які є в існуючих в інших країнах СНД, відповідь на це питання вже не настільки очевидна. «Олігархічна демократія», де жоден з кланів не буде достатньо сильним, щоб стати домінуючим над іншими і в яких уряд буде лише одним з кілька центрів впливу (в окремі періоди, і не найважливіший центр впливу), може визнатись як свого роду плюралізм, який поставив Україну в кращому світлі ніж Росії або Білорусії. Навіть після того, як чотири роки правління Януковича та двохрічна поступова узурпація влади Порошенком, незважаючи на очевидне погіршення демократичних стандартів, Україна досі одним з найбільш демократичних країн в просторі СНД.

Оцінка впливу олігархів на політику і економіку показує деякі переваги для України.  Найбільшу вигоду в захисті економіки України від домінування російського бізнесу. Проте, негативні наслідки олігархічних систем, для економіки і політичного життя України, більш очевидні і в кінцевому рахунку, безумовно, переважають над позитивними.

Оцінити також важко, тому що олігархи не утворюють єдину групу. Політичний вплив олігархів також різноманітні і далеко не завжди пропорційно вартості їх долі. Деякі з найбагатших українців не беруть участі в поточній політиці і здатні захистити (і розвивати) свій бізнес, не стаючи громадськими діячами і не привертаючи до себе увагу засобів масової інформації. Деякі олігархи (наприклад, Privat Group) є дуже агресивними і успішний у своєму бізнесі, хоча їх безпосередній вплив в уряді є досить обмеженим. У свою чергу, інші черпають свої сили з їх впливових друзів в уряді. Найкращим прикладом є Фірташ. Його активи, в порівнянні з найбагатшими олігархами (Ахметовим, Privat Group або Пінчук) є відносно скромними, і його сила в основному базується на підтримці і сприятливою рішення від держави на основі домовленостей у Відні.

І все таки Негативи

·       Залежність здебільшого політичного класу від крупного бізнесу є характерною особливістю олігархічної системи нашої країни всі роки незалежності. За цими правилами фінансування партії, жодне політичне угруповання не може працювати, не будучи у фінансовому відношенні вільними від впливу олігархів. Крім того, олігархи контролюють більшість популярних телевізійних каналів і це додатково закріплює цей вплив. Для того, щоб стверджувати, що політики є маріонетками в руках підприємців буде перебільшенням. Політична українська система дає реальну владу уряду. І Кучма і Тимошенко показали, великий суверенітет, і Янукович також докладав зусиль, щоб стати незалежними від підтримки бізнесу. А Яценюк показав «найуспішність» у роботі із зовнішніми запозиченнями і їх розподілі у свою користь. Проте, реальна зміна в системі зв’язків між політикою і бізнесом вимагає дуже глибоких реформ. У той же час, немає ніяких реальних кандидатів серед справжніх представників сьогоднішнього політичного класу, в тому числі від опозиції, який буде готовий провести такі реформи. Люди, які могли б дати таку надію є позбавлені фінансової підтримки і присутності в засобах масової інформації, і, таким чином, є успішно маргінальним.

  • Дії, що приймаються українськими державними чиновниками в спробі «погасити» фінансову підтримку під час виборів за рахунок штучного обезцінення гривні, «тихій» розпродажі золотих запасів та підміні їх у сховищах на латунні призводять в українській державі до багатомільярдних втрат долара, які приносять користь олігархам. Ця практика використовується всіма адміністраціями президентів і Порошенко її провів завдяки Гонтарєвій найуспішніше зі всіх – цинізм та професіоналізм.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=14368

Добавил: Дата: Июл 28 2016. Рубрика: Блог-пост. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes