Викрадення Європи

Стаття українського письменника Сергія Жадана для швейцарської газети Neue Zürcher Zeitung

Фейсбук має таку чудову функцію, яка нагадує тобі, чим ти займався цього самого дня два чи три роки тому. Такий собі ненав’язливий фотоальбом, приємні спогади про минуле. Щоправда, коли живеш у країні, яка третій рік знаходиться в стані війни з агресором, спогади про події дво- чи трирічної давнини можуть видатися не такими ідилічними.

Цими днями, наприкінці січня, стрічка українського ФБ повниться фотозгадками з зими 2014-го, з київського майдану. Так, ніби гортаєш родинний фотоальбом, а там на наступній сторінці раптом з’являється спалена на вулицях техніка й перші загиблі. Загиблих стає все більше, фотоспогади стають усе жорстокішими. Все це було в іншому житті. Вірніше не так – усе це було тоді, коли життя ставало іншим, цілком іншим. Три роки тому. Зовсім нещодавно. В минулому житті.

Три роки тому в Україні тривала затяжна революція, формальною метою якої була євроінтеграція. Хоча вже тоді більшість людей, що виходили протестувати проти влади президента Януковича, розуміла (хоча й не завжди говорила про це вголос), що євроінтеграція – лише привід, зовнішній подразник, що справа насправді не про потребу Європи, скоріше – про потребу України. Суспільство вимагало перезавантаження. Влада викликала різку критику і в правих, і в лівих (звісно, мова йде про справжніх лівих, не про фінансованих олігархами «комуністів)», і в лібералів. Влада була тим спільним ворогом, який робив можливим компроміси між «демократами» та «консерваторами», між націоналістами та лібералами. Європа в цьому випадку виступала певною противагою всьому тому, що втілював собою постколоніальний, пострадянський, пропутінський політикум. Європа протиставлялась «совку», Європа протиставлялась реабілітації сталінізму, Європа протиставлялась російському шовінізму. Сама Європа, підозрюю, навіть не підозрювала, яку важливу з точки зору цінностей роль їй відводять українці, як безпідставно ідеалізують і як запекло на неї покладаються. На Європу покладались, до Європи апелювали. Європа, слід сказати, всіляко висловлювала підтримку, хоча, підозрюю, не надто розуміла природу того, що відбувається в центрі Києва.

Потому революція перемогла й почалася російська агресія. Докорінно змінилися обставини. Ставлення до Європи, що прикметно, теж неухильно змінювалось. Виявилось, що рівень сподівань та розрахунку на Європу не зовсім співпадає з рівнем готовності європейських суспільств підтримати українців у їхній боротьбі за власну свободу. Загалом, виявилось, що самі поняття «свобода» та «незалежність» можна трактувати доволі вільно, виходячи не так із власного розуміння свободи як такої, як із загальних геополітичних та історичних стереотипів та кліше. Дуже добре пам’ятаю дискусію на тему Криму, в якій довелось брати участь саме того дня, коли на захопленому росіянами півострові в березні 2014-го відбувався організований росіянами референдум. Відбувалась дискусія в Берліні, участь у ній довелось брати разом із німецькими експертами та спеціалістами, які говорили про кримчан і від імені кримчан. Говорили про те, що Росія має право на Крим, що Росію можна й слід розуміти, що нічого дивного й страшного в такій несподіваній зміні державних кордонів немає. Була середина березня, про війну ніхто не хотів думати, думки публіки розділились – хтось вважав, що проводити референдуми на захопленій території – не дуже вірно з точки зору етики та моралі, хтось натомість заперечував і говорив, що іноді історична закономірність і право сили важать більше за будь-які норми закону та права. Демократична ситуація, одне слово – кожен лишився при своїм думці, Росія оголосила про приєднання Криму.

Мені тоді здалось, що мої опоненти обговорюють якийсь підручник із історії, який до реальних подій у моїй країні не має жодного стосунку. Холодна війна, рука Америки, загроза націоналізму – громадяни вільної Європи мали десятки виправдань того, що одна країна (не їхня, до речі, просто країна, якій вони симпатизують) раптом вирішила забрати собі шматок іншої країни (якій вони не надто симпатизують). Таке враження, що вони ділять межу на чужому дачному майданчику, – подумав я тоді. Припускаю, вони про мене теж нічого хорошого не подумали.

«Охолодження до Європи» в українському суспільстві зростало пропорційно ескалації бойових дій на Донбасі. Коли на появу російських диверсантів та озброєння на території України європейські лідери реагували «глибоким занепокоєнням» – це викликало, щонайменше, подив та нерозуміння. Коли розстріл українських військ російськими військовослужбовцями під Іловайськом призвів хіба що до введення антиросійських санкцій – це викликало роздратування й розчарування. Коли спроби дипломатичного втручання європейських політиків зав’язли в липкому болоті Мінських угод, які не влаштовують жодну зі сторін конфлікту – здається, навіть останні єврооптимісти втратили аргументи. Та й не потрібні Україні аргументи. Україні потрібні перемога й відновлення мирного життя.

Отож, що лишилось від євроінтеграції? Україна й далі рухається в Європу. Хоче цього Європа чи ні (а вона, схоже, особливим бажанням бачити поруч Україну не горить). З тієї простої причини, що вибір в України не надто великий – або капітуляція й розчинення в просторах путінського імперського проекту, або збереження незалежності й свободи (які для багатьох українців за останні три роки набули зовсім інакшого – не книжкового й не теоретичного – звучання) в межах недосконалого й не надто надійного, сповненого внутрішніх протиріч та подвійних стандартів, але все одно рятівного Євросоюзу. Звісно, ставлення українського суспільства до Європи (що б ми не розуміли під цим терміном) за останні три роки змінилось. Великою мірою, Європа сама спричинилась до цих змін. Дивлячись збоку на те, як розвиваються стосунки між Україною та ЄС, може скластись прикре враження, що нашій країні доводиться відбиватись на два фронти. Референдум у Нідерландах, різке погіршення стосунків із Польщею, постійні спроби деяких європейських політиків ініціювати зняття санкцій із РФ, зрештою, відмова у наданні безвізового режиму – все це щонайменше нагадує рівноцінні партнерські стосунки й щонайменше сприяє створенню якихось ілюзій. Україна давно подібних ілюзій не має. І це теж важливі світоглядні зміни, які з нами відбуваються: ми розуміємо, що в цій ситуації, ситуації війни, окупації та зміни геополітичної кон’юнктури, ми можемо покладатись лише на себе, ми чудово розуміємо й маємо можливість неодноразово переконатись у тому, що для багатьох громадян Євросоюзу такі поняття як «демократія» та «гідність» давно перетворились на абстракцію, на щось із минулого часу, на щось, що має стосунок не так до реального життя, як до бібліотечних полиць.

До чого за великим рахунком зводяться сьогодні стосунки між Україною та Європейським союзом? Кредити, обмеження, обіцянки. Відкриті посмішки політиків і наглухо зачинені перед українцями державні кордони. Стурбованість лідерів і безкінечні спекуляції в пресі на тему українських націоналізму та радикалізму, які, нібито, і є сьогодні головними тенденціями в українському суспільстві. Себто – відсутність рівноцінного діалогу, відсутність розуміння, політичні ігри замість принциповості, дипломатія – замість щирості. А якщо до цього додати ще й продажність та безпорадність українських політиків, які мають представляти Україну на офіційному рівні – ситуація загалом виглядає печально.

Чи призведе це до відвертання України від Європи? Певен, що ні. Повторюсь, вибір у нас невеликий. Тим більше прикро відчувати закритість і надмірний прагматизм із боку тих, на кого покладаєшся. Ну, але політика, на відміну від солідарності – справа людей прагматичних. Себто, не завжди щирих.

На завершення хочу додати: безперечно, моя позиція навіть не претендує на відстороненість та беземоційність. Моя країна третій рік веде війну з окупантом. Війну з окупантом, природно, я не вважаю громадянською. Я підтримую збройні сили своєї країни, оскільки саме вони забезпечують мою свободу та незалежність. І ще я вважаю зрадниками й колаборантами тих, хто взяв зброю проти своєї країни й підтримав агресора, який прийшов до українських міст. І так – я не вважаю, що з окупантом можна вести діалог. Особливо, коли він тримає в руках заряджену зброю. Підозрюю, що моя позиція навряд чи когось здивує – ні тих громадян ЄС, які відмовляють мої країні в праві на справедливість, ні тим більше тих, хто розуміє, за що останні три роки моя країна бореться. Здається, всі давно визначились із тим, у що вірити й на що заплющувати очі. Просто більш чесні з нас не називають себе при цьому експертами.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=19064

Добавил: Дата: Фев 6 2017. Рубрика: Блог-пост. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
Загрузка...

Комментарии недоступны




Загрузка...




Карта сайта
Войти | Дизайн от Gabfire themes