Волинська трагедія, секуляризація та епоха Януковичей

За тиждень, що минув від ухвалення польським Сеймом резолюції, яка визнає події на Волині в часі Другої світової війни геноцидом, перші емоції трохи вляглися. Тож нині можемо розмірковувати про це на більш-менш тверезу голову. Про те, що ж сталося, чому сталося і як з тим тепер жити, говоримо з доктором історичних наук, професором Ярославом Грицаком.

 

— Ще п’ять–сім років тому радикальна позиція кресов’ян щодо подій на Волині була явищем доволі марґінальним. А сьогодні тих десятох депутатів Сейму, які утрималися в голосуванні за резолюцію про геноцид, польське суспільство називає зрадниками. Важливо зрозуміти трансформацію поглядів поляків і її причини — що відбулося у польському суспільстві за цей не дуже довгий час, що призвело до такого кардинального крену. Як Ви це для себе бачите, чим пояснюєте?

 

— Головна ціна питання — це польська посткомуністична трансформація. Досі ми мали Польщу за країну, яка найкраще впоралася собі з реформами і стала найуспішнішою державою у колишній комуністичій Європі. І вона дійсно такою була. Однак що переочили колишні польські реформатори й уряди: багато поляків від цієї реформи програли, а не виграли. Йде мова про цілі реґіони, де зникла робота, молодь, яка не може знайти гідної праці, католики, які бояться секулярного Заходу, націоналісти, які бояться еміґрантів,  і т.д.

 

Власне, зараз маємо бунт чи реванш цих сил. Вони становлять стабільні 40% польського суспільства, тому поставивши на них, можна вигравати. Й минулого року вони виграли. Звідси почалися зміни.

 

Щоб краще зрозуміти: уявіть, що у Польщі прийшов до влади польський варіант Януковича. Не такий бандитський і примітивний, але такий самий безоглядний у своїх планах переламати країну через коліно. Що найбільше нагадує владу Януковича у теперішній Польщі — це мова ненависті, яку влада практикує по відношенню до опозиції, і, відповідно, опозиція їй відповідає. Це справжні ґладіаторські бої, як у Шустера.

 

Я, однак, надіюся, що з цією владою станеться то саме, що з Януковичем. Тільки що не через Майдан, а через вибори. Якщо не на наступних, то через одні. Бо проти неї не так політика, як економіка. Вона дуже популістична і поставила собі проїсти усі гроші, які нагромадилися у Польщі за останні 25 років польского успіху. Проблеми у неї появляться, коли ресурси почнуть вичерпуватися.

 

Серед іншого, що відбувається в польській політиці останнім часом, резолюція щодо Волині свідчить про зміну концепції сприйняття історичної пам’яті поляків. У чому ця зміна полягає і навіщо потрібна полякам?

 

А історична пам’ять найкраще до цього надається. При чому головна історична подія, до якої відносяться у дискусії, — це не Волинь, і навіть не Єдвабне, а круглий стіл 1989 року. Головний закид проти реформаторів: не треба було у 1989 році сідати за круглий стіл з комуністами, ґарантувати їм безпеку — бо польські проблеми стали нібито наслідком того, що не було чистки проти колишніх комуністів і радянських аґентів. У цьому світлі Валенса та інші представлені не просто як колаборанти, а як цинічні аґенти спецслужб і Росії і т.д. Вони нібито спеціально приховували правду, зокрема про те, що сталося на Волині, чи «видумали» історію, що поляки нібито вбивали євреїв — все заради того, щоб принизити національність поляків.

 

У цій всій історії нема правди. Але  історична пам’ять — не про минуле і про правду, а про політику. Чим більше вона неправдива, тим краще вона надається для політичних цілей. Україна у цій ситуації попала «під роздачу». Бо формально нова влада не є ворогом України. Її головний ворог — Росія. Але вона не може реагувати на настрої свого електорату. Тому вона прийняла резолюцію, яка є антиукраїнською, — а тепер не дуже знає, що «з тим фантом робити». Вона випустила джина з пляшки, а цей джин має нову історичну свідомість: «ми, поляки, ніколи нікого не ображали — натомість усі ображали нас».

 

Тогочасна Польща напевно ввійде у майбутні підручники з історії про те, як можна отруїтися історією.

 

— По цей бік кордону українсько-польський науковий діалог донедавна виглядав доволі конструктивним. Як гадаєте, що і коли пішло не так?

 

— Ні, не виглядав конструктивним. Українці теж отруєні історією. Тільки що після Євромайдану здавалося, що українське суспільство поставиться до свого минулого більш відповідально. На жаль, цього не сталося. І відповідальніть тут несе Інститут національної памяті на чолі з нашим земляком Вятровичем. При чому тут мова йде не про декомунізацію чи про відкривання кадебістських архівів — тут Вятрович робить добру роботу — а про поступове, повзуче просування тої версії історії, за якою Бандера був національним героєм, а Волинська різня не була різнею, а просто актом українсько-польської війни, а на «війні, як на війні». Йдеться про просування абсолютно безкритичного ставлення до минулого — тобто то саме, що робить польська влада: «ми, українці, нікого не ображали — натомісіть усі ображали нас». Тут Вятрович наробив великої шкоди — а тепер наївно чи цинічно питає: а що пішло не так?

 

Але мушу підкреслити: навіть якби українці поводили себе ідеально, польська резолюція все одно би була. Бо її поява — наслідок того, що сталося всередині  у  Польщі

 

— І як Україні тепер прилаштуватися до внутрішньополітичних змін у Польщі? І яким тепер має бути діалог між нашими народами? Зрештою, чи він найближчим часом (після ухвалення резолюції) взагалі можливий у частині історичних подій?

 

— Перш за все, треба перестати кричати «Все пропало!». Насправді програна битва, а не війна. А у цій війні поляки й українці далі залишаються союзниками, і хто би не прийшов до влади у Києві, чи у Варшаві, буде так вважати. Бо у нас є спільний ворог — Путін і Кремль. Це об’єднує краще, за будь-яку резолюцію.

 

Зверніть увагу: у стосунках між Польщею і Литвою не було Волині — а тим не менше, стосунки між Вільнюсом і Варшавою є набагато гіршими. На щастя, геополітика домінує над історією. Хоча ніколи не буде бракувати корисних ідіотів з двох боків, котрі будуть помагати Путіну ламати цю логіку геополітики. Тому нам треба вперто і постійно з цими ідіотами боротися.

 

По-друге: треба розуміти, що цей період польсько-українських стосунків, побудований на спільних акціях примирення, резолюціях, обміні листів зі словами «Вибачаємо і просимо вибачення» на добре чи на зле, скінчився. Я вважаю, що більше «на добре», аніж «на зле»,  — бо у загальному за останні роки він дав позитивний ефект: поляки  й українці з ворогів перетворилися у союзників, а місцями навіть у друзів.

 

Але так чи інакше період слів закінчився. Маємо зосередитится на конкретних справах. Багато з них уже діються — скажімо, спільне відновлення і прибирання могил по обидві сторони кордону, чим займається спільно польська й українська молодь. Подібні «старі» акції треба примножити, а заразом думати про нові, ефективні. Скажімо, моєю мрією є і залишається постання спільного польсько-українського культурного каналу за зразком французько-німецького «Арте». А історики повинні повільно, але впевненно розміновувати ті міни, які залишила нам історія, — а тому треба почати вже виховувати нове поколінння істориків, які будуть це робити і т.д.

 

Не буду помножувати число прикладів, бо це всього-навсього приклади, ілюстрація до нової стратегії, яка має постати. Чи вона появиться — не беруся передбачити. Але я вже бачу поляків й українців з обох сторін, які уже починають планувати спільні акції.

 

Мова йде не про наївні мрії — те, що поляки так образно називають «маженями сцєтей глови» (мріями голови, яку вже відрізали). Мова йде про перехід до так званої стадії сталого розвитку, який буде забезпечений не окремими людьми чи ініціативами, а цілими інституціями і структурами.

Джерело

Короткий URL: http://alter-idea.info/?p=14412

Добавил: Дата: Авг 1 2016. Рубрика: Kulturpolitik. Вы можете перейти к обсуждениям записи RSS 2.0. Все комментарии и пинги в настоящее время запрещены.
Loading...
...

Комментарии недоступны

Загрузка...
Яндекс.Метрика Карта сайта
| Дизайн от Gabfire themes