Меню

Харків: сепаратизм без сепаратизму

Олексій Мусієздов

У спробах зрозуміти незрозуміле ми можемо брати до уваги найрізноманітніші пояснення. Одним з них є твердження про те, що все, що відбувається з кимось або чимось, так чи інакше, виражає певну «сутність», закладену під час виникнення даного об'єкта. І цей хтось або щось приречений весь час ніби повторювати й відтворювати уготований йому при народженні архетипічний смисл. Особливо благодатний грунт таке міркування має, коли йдеться про міста. Навряд чи варто зводити пояснення останніх подій в Харкові до описаного способу, однак роздуми на цю тему можуть допомогти краще зрозуміти ситуацію в місті. Як відомо, Харків був заснований в середині XVII століття людьми, що рятувалися від війн, які відбувалися в Центральній Україні. Тут були незайняті землі, що дозволило заснувати нові поселення, які спочатку були вільними від будь-яких властей, а сформований ними регіон отримав назву Слобідської України (слобода – свобода), або Слобожанщини. Паралельно регіон встановлює зв'язки з Московським царством як лінію оборони від набігів кочівників. У Харкові, таким чином, співіснують, з одного боку, гарнізон Московського воєводи як представництво центральної влади, з іншого, – козаки, що зберігають свої звичаї й займаються, крім військової служби, землеробством, ремеслом і торгівлею. За їхню службу (полкове) місто наділяється торговими привілеями. До середини XVIII століття місто практично повністю втрачає своє військове значення, але через вдале розташування набуває важливого торгового положення, яке зміцнилося у XIX столітті завдяки будівництву залізниці. Який же «архетипічний смисл» можна угледіти в часі виникнення і становлення Харкова? По-суті, таких смислів три: Харків місто 1) вільне, 2) прикордонне і 3) торгове. І перше, і друге, і третє передбачає, по суті, досить амбівалентне й відсторонене ставлення до будь-якої центральної влади. У цих умовах формується певна спільнота, яка відрізняється від того чи іншого нормативного (державного) канону. Ось що пише відомий харківський ідеолог Г. Ф. Квітка-Основ'яненко: «Поселяне сих полков – из украинцев, настоящих поляков и даже чужеземных народов – приняли название казаков; а как первые из них были выходцы из повета Черкасского, староства Чигиринского, во владении польском, то вообще все жители сих слободских полков начали именоваться для отличия от малороссиян, поляков и др., «черкасами», составляли как бы особый народ» [1]. Якщо припустити, що відчуття власної особливості в порівнянні як з певною «еталонною» Україною, так і Росією зберігається, то воно, очевидно, фіксується в нинішньому позначенні Харкова як «Першої столиці». Наведемо декілька витягів з інтерв'ю з харків'янами, проведених автором у межах проекту «Харківська ідентичність: уявлення про місто та його історію як чинник ідентифікації» (2008-2009 рр.) завдяки підтримці Центру міської історії Центрально-Східної Європи:  «Харьков русско-украинский город, но очень сильно смешанный с Россией, национализма мало очень, славяне» (Людмила, 54 роки).  «Я не сильно ощущаю патриотизм к Украине, потому что пытаются навязывать. Россия тоже не сильно близка» (Дмитро, 23 роки).  «Харьков все-таки город достаточно космополитичный. В Харькове, говорят, что за всю историю не было еврейских погромов» (Валерій, 70 років). «Харьковчане – это отдельная национальность. Это особый сплав интеллекта, юмора, разностороннее развитие, театральность, много разных национальностей. За рубежом быстрее находили общий язык с харьковчанами, чем москвичи с москвичами и т.д. Может, участие друг в друге. Это особая порода людей» (Анатолій, 59 років). Таким чином, Харків цілком логічно можна звинуватити в «споконвічному» сепаратизмі – і від діда, і від баби, хоч, можливо, і не надто далеко, але втік. А відтак ключовий сигнал світові – «не вчіть мене жити». Іншими словами, Харків противиться будь-якій ідеології, прагнучи займатися своїми приватними справами. Це обумовлено тим, що ідеологія за визначенням є засобом мобілізації – ідеєю, яка, як сказав К. Маркс, заволодівши масами, стає матеріальною силою. Харків же не хоче ставати силою для відстоювання чужих ідей. Зі своїми ж ідеями у нього, схоже, проблеми. Спробуємо розібратися, чому. Ідеї та ідеології, про які йдеться, є прикладом національного (або етнографічного) дискурсу, а тому інтерпретують будь-яке місто у відповідних категоріях і змушують його визначатися, неминуче протиставляючи при цьому одну національність/етнічність іншій. Не дивно, що вільний, прикордонний і торговий Харків не палає бажанням підкреслювати відмінності між своїми жителями, тим самим провокуючи конфлікти. Космополітизм міста цілком реалізувався в радянський час, коли комуністична ідеологія прагнула виключити національну складову із способів опису суспільства. Цей ідеологічний аспект добре прижився у місті, що стрімко розвивається, куди, як і в часи його становлення, приїжджали дуже і дуже різні люди в пошуках кращої долі. Ключовим для них було не збереження національної самобутності, а самореалізація в праці. Тому, коли після розпаду СРСР з різних причин виникла необхідність артикуляції національної приналежності, для Харкова це стало свого роду предметом для подиву – невже це в принципі може бути важливо для міста, яке є промисловим, науковим і освітнім гігантом в масштабах однієї шостої частини суші? І весь час незалежності Харків уникав визначень – практично за Г. Сковородою: «Світ ловив мене, але не спіймав», обравши для себе особливе і настільки ж неоднозначне визначення «Першої столиці». Начебто, всі ми знаємо, що «Першою столицею» Харків називають тому, що він був столицею Радянської України в 1919-1934 роках. Але чи справді цей період історії ми маємо на увазі, коли називаємо себе жителями Першої столиці? Чи дійсно саме цей історичний період є для нас ключовим з точки зору визначення, хто ми є як харків'яни? Для когось це так. Причому погоджуватися з цим можна з двох протилежних точок зору. З одного боку, роблячи (позитивний) акцент на тому, що це історія радянська. З іншого, – підкреслюючи український характер Харкова того часу, тобто, по суті, виносячи «радянськість» за дужки – український Харків в цьому сенсі – не радянський, а може, навіть і антирадянський. Тут багато кого можна згадувати, хоча б Ю. Шевельова з його «четвертим» і «п'ятим» Харковом [2]. Для когось концепт «Першої столиці» жодним чином не співвідноситься з тим часом. Так, наприклад, для засновника однойменного телеканалу К. Кеворкяна образ «Першої столиці» відсилає взагалі до глибоко дореволюційного, капіталістичного, обивательського, провінційного Харкова. Для більшості ж харків'ян, особливо тих, хто у 1990-ті втратив, якщо не саму роботу – в науці, промисловості, освіті – то, як мінімум, можливість з її допомогою мати заробіток і повагу, концепт «Перша столиця» висловлює ностальгію за пізньорадянським часом, коли все це ще було. Іншими словами, «Перша столиця» – це стійке словосполучення, що дає змогу продовжувати почувати себе молодцем, джерело позитивної самооцінки в контексті міської ідентичності. Цікаво, що молоді харків'яни часто не надто рефлексують з приводу цього позначення. Я колись запитав приїжджих студентів, чим відрізняються харків'яни (студенти, насамперед, зрозуміло). Відповідь була такою: «Харків'яни – це нічим не обґрунтовані понти». Тобто люди знають, що вони – «Перша столиця» і це круто, але чому це круто і що це означає – про це замислюються мало. Колись мені розповіли історію про уникнення Харковом вписування себе в «український проект». Начебто за часів президентства В. Ющенка була директива про те, щоб у кожному місті України був пам'ятник, що увічнює національно-визвольну боротьбу в ХХ столітті. Зрозуміло, історично до Харкова це прямого стосунку не мало, тому довелося докласти зусиль, щоб такий зв'язок знайти. Так, виявили, що Р. Шухевич мав якийсь стосунок до сфери будівництва, а тому можна поставити йому пам'ятник у сквері перед входом у Харківський національний університет будівництва та архітектури. Але ніхто не горів бажанням цього робити, і поки йшли різного роду узгодження, на тому ж самому місці з'явився пам'ятник харківському архітектору А. Бекетову, логічність присутності якого перед університетом жодних питань не викликає. Поки йшли пошуки нового місця, змінився й президент. Таким чином, знову бачимо чистої води «сепаратизм», який, здавалося б, мусить давати всі підстави для занепокоєння щодо цілісності України. Але в цьому є великий нюанс, і полягає він у тому, що цей «сутнісний» і «споконвічний» сепаратизм жодним чином не означає бажання вписувати себе у будь-який інший проект – саме тому, що це сепаратизм «сутнісний» і «споконвічний». І Харків так само пручатиметься пришестю «русского міра», як він пручається нав'язуванню української нормативності. Більш того, оскільки «лихі 1990-ті» сформували тут, як і в інших місцях, цінність «стабільності», на якій досі паразитує місцева влада, важливою характеристикою бажаного світоустрою є прагнення якщо не збереження стаус-кво, то, як мінімум, відсутність потрясінь. І «споконвіку» торговий Харків воліє не хапатися за зброю у відповідь на реальні чи уявні загрози, а спостерігати за ситуацією і в разі чого домовлятися. Домовлятися з будь-якою владою, не ототожнюючи себе з нею до кінця. Домовлятися для того, щоб зберегти можливість заробляти собі на життя – самостійно, а не розраховуючи на преференції з центру. «Сепаратизм»? Так. Але я б додав ще дві речі. Перше – це різноманітність мегаполісу, коли масова мобілізація на підтримку однієї ідеї в принципі неможлива, оскільки завжди існують групи, які думають протилежним чином і які врівноважують ситуацію. Про це свідчать, до речі, і результати виборів, коли, з одного боку, прихильники однієї позиції проходять в парламент, але з іншого, – прихильники протилежної позиції сумарно набирають більшу кількість голосів; коли президентом обирають одну людину, а в парламент обирають її опонентів; коли мер обирається з перевагою всього в декілька тисяч голосів тощо. Друге – це провінційна лінь. Занадто очевидно, що реалізація проекту політичного сепаратизму не є такою вже органічною і вимагає спеціальних зусиль. Для міста, що віддає перевагу власним заняттям, вигоди від цього, м'яко кажучи, неочевидні, а необхідність інвестувати в подібний проект гроші, час, сили – взагалі щось робити – незаперечна. Тому місто і вважає за краще нічого не робити. Саме з причини свого «сутнісного» і «споконвічного» сепаратизму. Зрозуміло, для багатьох міських починань, реформ, розвитку тощо така ситуація є негативною – все відбувається вкрай повільно, якщо взагалі відбувається. Але з точки зору збереження цілісності України – позитивною, оскільки місто хоче залишатися незалежним від усіх. Наскільки це можливо та/або корисно для нього – інше питання. Таким чином, застосувавши до Харкова логіку залежності подальшого розвитку від певного «визначального смислу», закладеного при його заснуванні, можна зробити висновок, що місто є «сепаратистським» з самого свого початку, однак це ж і перешкоджає явному прояву сепаратизму політичного. Я цілком усвідомлюю сумнівність подібних міркувань з наукової точки зору, але якщо ми хочемо додати щось до розуміння того, що відбувається, чому б не допустити і таку логіку теж? Квітка-Основ’яненко Г.Ф. О Харькове и уездных городах Харьковской губернии // Квітка-Основ’яненко Г.Ф. Зібрання творів у семи томах. – Т. 7. – К.: Наукова думка, 1981. – с. 32-33. Шевельов Ю. Четвертий Харків // Майдан. – 2011. – 7 вересня. Джерело: Україна модерна
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-11-25 Раздел: Блог-пост