Меню

Метафізика філософської освіти в Україні

(Розмова із Ксенією Зборовською) Ваші філософські пошуки сягають досить специфічних глибин: від філософії музики й філософії тілесності до філософії їжі та філософії тварин. А з чого Ви починали? І, власне, як прийшли до таких різносторонніх зацікавлень? [caption class="center"]Ксенія Зборовська alter idea Ксенія Зборовська[/caption] Мої академічні інтереси визначають специфічні глибини як  основної теми моїх досліджень – проблеми тілесності, так і сучасного філософського дискурсу.  Останній значною мірою змінює свою традиційну проблематику саме завдяки зверненню до феномену тілесності. То ж музика, світ тварин, їжа, секс, спорт тощо поступово входять до кола філософських питань завдяки визнанню фундаментального значення тілесності. Сучасний філософський розум вже не може оминути той факт, що людина тілесна істота. Відтак, слова Спінози про те, що в нашій думці не можуть існувати ідеї, котрі б виключали існування нашого тіла, стають підставовими для сучасної філософської рефлексії.  Інакше, ідеї, за словами Спінози, стають відразливими душі. Звернення до феномену тілесності уможливлює теоретичне подолання дихотомії духу та тіла, котра у західній культурі  тривалий час руйнує цілісність та повноту образу людини. Втім, концептуалізація тілесності не лише розширює межі пізнання людини. Надання тілесності значення буттєвого чинника  змушує сучасну філософію, з одного боку, вдосконалювати свій теоретичний інструментарій, а з іншого – відмовитись від застарілих та неефективних  стратегій мислення. Принциповим вектором таких змін  стає орієнтація на виявляння зв’язку філософських знань із реаліями життя. Не випадково вже згадуваний Спіноза визначає свою етику як етику радості, котра підводить нас ближче до дії та до блаженства дії. Моє звернення до проблеми тілесності відбулось не в сприятливій для неї атмосфері домінування марксистської та російської філософії. Тоді проблема тілесності була маргінальною для українського філософського дискурсу. Втім, евристичним поштовхом для мене стала ідея Григорія Сковороди про те, що досягнення щастя людиною є неможливим без набуття нею нового істинного тіла. Дана ідея поставила під сумнів розповсюджені в християнстві соматофобні стереотипи, котрі стосуються контроверзи душі та тіла. Перший мій текст, котрий присвячено проблемі тілесності, є тези про поняття волі у філософському вченні Сковороди. З цього розпочалась моє дослідження даної проблематики. Але якщо на початку цього процесу мене більше цікавили способи філософської легітимації феномену тілесності, то тепер шляхи теоретичної імплементації концепту тілесності. Звідси випливають специфічні теми, про які ви згадуєте у своєму запитанні. Чи вплинув на формування цих Ваших уподобань досвід участі у програмі ім. Фулбрайт? Розкажіть, як Ви до неї потрапили. Навряд чи мої філософські уподобання втілились би у серйозні  дослідження без сучасного академічного середовища. В той час відмежованість українських філософів від світової наукової спільноти української філософії залишалась значною. То ж участь у програмі академічних обмінів ім. Фулбрайта стала для мене вирішальною для збереження мого інтересу до даної проблематики. Втім, моє наукове стажування в американському університеті це не тільки набуття мною професійної впевненості. Воно значною мірою також сприяло цивілізаційному вихованню мого мислення. Західні цінності стали для мене регуляторами життя. Щодо моїх філософських інтересів, то стажування в Пенсільванському державному університеті (1998/99 роки) не було для мене випадковим. У той час тема тілесності там була дуже популярною. Запам’яталось, як в кінці своєї лекції найбільш відомий серед філософів Пенстейту Альфонсо Лінгіс після того, як дізнався, що я фулбрайтер з України, подарував мені написані ним всі книжки. Досвід стажування в американському університеті  показав мені, яким цікавим та різноманітним може бути життя університету, де студенти та професори – це дружні колеги, котрі мають єдину мету. Потрапила на програму Фулбрайт я з першого разу. Допомогло хороше знання англійської мови, цікавий проект та й певною мірою удача. А до кого із класиків сучасності (як у філософії, так і в літературі) Ви найчастіше звертаєтесь? Чи є у Вас незмінна настільна книга? Зрозуміло, що сфера дослідницьких інтересів визначає коло тих мислителів, до котрих найчастіше звертаєшся. Мені видається складно сьогодні говорити про природу людини не враховуючи ідеї М. Шелера, Мерло-Понті чи Д’юі. Серед сучасників багато цікавого знаходжу у Еко, Габермаса, Гумбрехта, Вельша, Саапа, Пінкера. В літературі приваблюють книги Голдінга та Акройда.  У моєму сприйнятті ці постаті є сучасними тому, що вони міркують у єдиному інтелектуальному полі.  Взагалі, сучасна філософська література є цікавою тим, що вона відмовляється від якихось грандіозних претензій на єдину істину, натомість добросовісно працює з конкретними феноменами повсякденного життя.  Зрозуміло, що трапляються більш ґрунтовні, або менш ґрунтовні  тексти, але всі вони говорять зрозумілою, а тому і спільною мовою. Очевидно, що йдеться не про якусь уніфіковану мову, а про ідейно-концептуальну належність до того, що називають сучасним інтелектуальним дискурсом. Гранична проблематизація проблеми людини у її компенсатоно-негативному вимірі підставово визначає останній. Прийшов час людству відмовитись від низки ілюзій про себе на кшталт розуміння людини як довершеної розумної та моральної істоти. Натомість критично поставитись до власної природи та визнати її онтологічну  відкритість не лише добру, але й злу. Щодо незмінної настільної книги, то такою є купа книг, котра постійно присутня на моєму столі, кожного разу  змінюючи свій склад в залежності від того, чим займаюсь в даний момент. Ви досить часто як для українського науковця берете участь у міжнародних конференціях та симпозіумах з філософії, зокрема у тих, які стосуються сучасного стану філософії. Що Вас до цього спонукало – бажання набратись досвіду у західних колег чи намір представити міжнародному товариству Україну? Чи там взагалі знають українських філософів? Кожного разу участь у таких заходах дає відчуття, з одного боку, належності до міжнародної філософської спільноти,  а з іншого – дистанції, котру маємо подолати, щоб стати повноцінними її членами. Головним чином йдеться про недостатню інституційну вмонтованість в неї українських філософів, а не їх професійну відсталість. Вважаю однією із причин низької представленості на таких заходах українських філософів відсутність у них мотивацій та заохочень. Так, участь у світовому філософському конгресі у звіті українського філософа формально прирівнюється до участі у  міжнародній конференцій, проведеній в Україні. Українські університети  якщо  фінансують такі поїздки, то вибірково та недостатньо. Тоді як зарубіжні університети зацікавлені, щоб їх викладачі були присутні на важливих наукових заходах. Для нашого західного колеги це рутина академічного життя, а не спритність у пошуках грантів. Зрозуміло, що світові конгреси та симпозіуми збагачують цінним науковим досвідом. Особливо це стосується організаційно-інституційного та етичного його вимірів. На них українські науковці не занадто звертають увагу. Недотримування регламенту, вільне поводження з темою обговорення, наявність у програмі великої кількості учасників, половина котрих може дозволити собі зовсім не з’явитись на обговорення, відсутність відбору текстів доповідей – все це досі ще визначає стиль проведення наших конференцій. Тоді як міжнародний досвід переконує, що ефективна організація та відповідальність науковців уможливлює провести змістовну дискусію з визначеної теми та у певний час. Повага до останнього – це важлива складова роботи світових філософських заходів. Щодо презентації України міжнародному товариству, то, звісно, завдяки участі українських філософів вона відбувається. Зазвичай  виявляють дуже дружнє та зацікавлене ставлення до нашої країни. Так, в минулому році влітку я брала участь у Десятому світовому конгресі з універсального діалогу, котрий відбувся в Румунії. Тема України дуже активно обговорювалась та знаходила значну підтримку. Здебільшого це стосувалось політичних питань. Втім, мрію, щоб Україна стала більш цікавою міжнародному товариству своїми філософами та як місцем проведення такого рівня заходів. Адже наших філософів знають. Так, не раз приходилось чути про Мирослава Поповича.  Що для Вас сучасна соціальна філософі в Україні? Чи бачите Ви під нею єдиний фундамент? Соціальна філософія у коло моїх наукових інтересів прийшла нещодавно. Але я дуже задоволена, що це відбулось. Єдиний фундамент, котрий  я бачу для неї, полягає саме у перетинанні її з філософсько-антропологічним знанням, тобто власне моєю основною проблематикою досліджень. Визначення соціального не може оминути, з одного боку,  питання про розуміння природи людини, а з іншого – шляхів втілення певних уявлень про соціальне. Посилення соціального антропологічним та практичним вимірами створює умови для набуття соціальною філософією трансдисциплінарного характеру. Для України важливим напрямком є подоланняпрактики викладання соціальної філософії як модернізованої версії історичного матеріалізму. Це означає не стільки розширення кола розгляду різноманітних соціальних теорій та проблем, скільки введення нового концептуального інструментарію дослідження соціальних феноменів, що є дисциплінарно трансверсальним, тобто таким, котрий утворює нові змістовні простори на перетині різних академічних дисциплін. До речі, щодо соціальності: кажуть, вчення філософа можна пізнати, поглянувши на його життя. У Вас дуже активна громадянська позиція, і, наскільки я знаю, Ви берете активну участь у волонтерському русі. Розкажіть про це докладніше. Чи осяювало Вас філософськими ідеями під час такої активності (як-то Декарта чи Вітгенштайна)? Моягромадська позиціяобумовлена прагненням практичного втілення європейських цінностей та ідей. Прийшов час брати відповідальність за долю країни на себе та доводити, що патріотизм – це служіння країні, а не гарні гасла. Залишатись спостерігачами стає небезпечно. Критика влади має початись з власної самокритики. Свою участь у волонтерському русі я би не перебільшувала. Це нормальна реакція громадянина на біду в країні. З перших днів, коли війна прийшла на українську землю, моя родина  допомагає армії та людям з окупованих земель. Спочатку це була пряма допомога українським військовим, зараз більше співпрацюємо з благодійним фондом «Сестри Перемоги». Про такі речі говорити не хочеться. Вони для мене є глибоко особистісним, а не публічними. Роблю, що в моїх силах, щоб в Україні був мир та спокій, а українці мали  гідне та щасливе життя. Напевне, мене як і багатьох українців в цей час, крім думки, «якщо не ти, то хто», ніщо інше не осяює. Чи намагалися Ви надихнути на подібну діяльність своїх колег? Як вони на це реагують? Як я вже говорила, така діяльність – це особистісний вибір кожного, завдяки котрому випробовуються на практичну міцність власні наміри та слова. Переконувати когось робити те, що сам робиш, справа марна. Кожен діє у згоді із власним сумлінням та можливостями. Тут може бути корисною лише інформація, котру намагаюсь донести своїм колегам. Про їх реакцію мені не відомо. У своїй роботі «Метафізика тілесності» Ви присвячуєте  цілий розділ самоідентифікації особистості. Чи можете Ви виокремити якусь антропологічну подію, яка відіграла у Вашому житті пріоритетну роль? Якщо ми говоримо про антропологічну подію, то маємо на увазі складний життєвий процес, у котрому відбувається конституювання людської особистості через власну тілесність. То ж будь-яка антропологічна подія є пріоритетною для життя людини. Народитися, мати певну стать, вік, стан здоров’я, бути смертним – все це є фундаментальним для життя людини. Втім, перераховані антропологічні події в «Метафізиці тілесності» стосуються всіх людей, а тому є універсальними. Проте саме за допомоги концепту тілесності маємо визнати їх тілесну відмінність та особливість. Для мене, як жінки, такою подією стало народження моїх дітей. Моє материнство принципово змінило зміст власного самовизначення, орієнтуючи життя на відповідальність, турботу та любов. Не випадково, у сучасній філософії активно йдеться про перспективи  «натального повороту» як радикальної зміни методологічної настанови від пріоритету смерті до  пріоритету народження. Внаслідок цього народження стає позитивним регулятивним фактом для мислення. Метафізичний пріоритет народження над смертю унаочнюється у дотику до тіла немовляти для кожної матері, для мене він набув також і методологічного значення.  Втім, хочу зазначити, що досвід народження дітей не варто розглядати як універсальний жіночий. Сучасна філософія закликає брати до уваги конкретний контекст та ситуацію. То ж мають рацію і ті жінки, котрі схиляються на користь бездітності, знаходячи в своєму виборі потужний ресурс самоздійснення. Джерело
Добавил: Alter Idea Дата: 2018-07-31 Раздел: Блог-пост