Меню

"Соціалка" замість геополітики: прем'єрська адженда українських віиборів

Реєстрація кандидатів на пост президента завершується. Більшість найбільш серйозних гравців вже подали свої документи до ЦВК, та або зареєстровані, або чекають на реєстрацію. Звісно, хтось висуне свою кандидатуру і в останній момент, але загалом уявлення про перелік учасників вже можна одержати. І перше, що впадає в око під час аналізу передвиборчих програм та гасел кандидатів, це зосередження уваги на питаннях, що перебувають поза компетенцією президента у наявних на даний момент в Україні конституційно-правових умовах. Варто нагадати, що Президент України – верховний головнокомандувач збройних сил та гарант Конституції. Крім того, фактично, його компетенція стосується реалізації зовнішньої політики держави. Відповідно, логічно було б припустити, що програми всіх кандидатів мають охоплювати саме наступні питання: права людини, розбудова армії, зовнішньополітична лінія держави, однак всі ці питання, навіть якщо і висвітлюються, то не є основними, системоутворюючими. Мабуть, причинами цього є наступні обставини: 1) зовнішня політика – це щось занадто далеке або абстрактне для більшості виборців; 2) обіцяти якісь «прориви» у зовнішній політиці або розбудові армії – проблематично; 3) ґрунтовні пропозиції стосовно зовнішньополітичної лінії держави змусять кандидатів давати відповіді на незручні питання (реалізація «Мінських домовленостей», завершення війни, вступ до ЄС та НАТО). Тому у більшості програм основне місце займають питання соціально-економічного забезпечення громадян, які, власне, є компетенцією Уряду та досить опосередковано стосуються діяльності президента. І це теж легко пояснити, бо саме соціально-економічні питання найбільше турбують «типового виборця». Правда, і тут можливі деякі винятки. Зокрема, діючий президент, фактично, переводить свою кампанію у релігійно-культурну площину, концентруючись на мовному законодавстві та «помісній церкві». В принципі, тут нічого дивного немає, адже на інших «фронтах» хизуватися за підсумками 5-річного терміну особливо нічим. Отже, треба намагатися перевести політичний дискурс із площини «тарифів, цін та зарплат» у сферу «мови та віри». Проте інші кандидати, звісно, подібних обмежень не мають, а тому піднімають питання тарифів та цін регулярно та охоче, критикуючи владу та обіцяючи зниження тарифів у рази. На цій ниві вже відмітились Юлія Тимошенко, Олег Ляшко, Сергій Каплін та Ігор Шевченко. Щодо механізмів цього зниження, то увага акцентується на розмежуванні ціни на газ українського видобутку та імпортного, аби перший продавався населенню по собівартості. Правда, тут треба розуміти, що нинішні тарифи були санкціоновані діючим урядом зовсім не добровільно, а в результаті складних перемовин з МВФ. І зовнішньополітичні партнери України давали чітко зрозуміти, що продовження співпраці можливе лише на основі застосування ринкових цін у державі для всіх. Відповідно, реалізація передвиборчих обіцянок тих кандидатів, які акцентують увагу на тарифах, вимагатиме від них, по-перше, впливу на політику уряду, а по-друге – узгодження проектів перегляду тарифів з МВФ, або, наприклад, проголошення дефолту. Правда, якщо вести мову про соціально-економічні питання, то впадає в око, що, якщо про газ говорять багато та часто, то у випадку електроенергії розмов значно менше. І це не зважаючи на те, що саме у тарифоутворенні в енергетиці діє «легендарна» формула «Роттердам+». Складність теми для політиків, мабуть, полягає в тому, що формула розповсюджується виключно на непобутових споживачів (промисловість). Натомість, для населення в Україні одна з найнижчих вартостей електроенергії у світі. Тож надмірна увага до інформаційної битви олігархів за промислові тарифи, штабам кандидатів, схоже, видається недоречною. Хіба що Олександр Шевченко від партії «УКРОП» прямо наголошує, що «багатомільярдні олігархічні оборудки за рахунок родин усіх українців на зразок «Роттердам плюс» – також мають бути скасовані». Але цьому є раціональне пояснення – найбільш енергоємний феросплавний бізнес в Україні монополізований структурами іншого члена «УКРОПа» - Ігоря Коломойського. І в цьому випадку не стільки тема формульного тарифоутворення електроенергії для промислових підприємств є фактором виборчої кампанії, скільки сама кампанія (у цьому моменті) – спосіб лобіювання  інтересів однопартійців. Ну і не можна забувати про питання пенсій та інших соціальних виплат, які, як і завжди, відіграватимуть надзвичайну роль у підготовці до виборів. Зокрема, вже зараз Уряд вирішив перейти до монетизації субсидій у березні цього року, тобто, на півроку раніше, аніж це планувалося. Якщо згадати про підвищення пенсій, на яке всі очкують саме у березні, то це можна розглядати як потужний «соціальний удар» діючого президента з метою залучення нових виборців з числа пенсіонерів. І це, знову ж таки, виходить за межі його компетенції, однак схоже, що інших шляхів тут вже ніхто не бачить. Проблема монетизації субсидій обговорювалася давно. Серед позитивних моментів можна назвати зростання відповідальності громадян за власні видатки на комунальні послуги, які перетворюватимуться із абстрактних цифр у «живі гроші». Мінуси пов’язані із зростанням грошової маси та, отже, інфляцією, а також можливим зростанням невиплат по боргам. Таким чином, монетизація перетворюється на досить серйозний експеримент у «реальному часі». Підсумовуючи усе вищесказане, необхідно сказати, що, не зважаючи на парламентарно-президентський характер української республіки, рядові українці все одно схильні дивитися на президента як на «батька», котрий має вирішувати всі проблеми, і це враження кандидати лише підкріплюють у своїх програмах, обіцяючи все, окрім реалізації функцій Президента України. Автор: Петро Олещук
Добавил: Alter Idea Дата: 2019-01-30 Раздел: Блог-пост
в начало