Меню

Довготривалі конфлікти

Придністровський конфлікт Збройне протистояння Важливим фактором розвитку конфлікту стала присутність в Придністров'ї 14 радянської (пізніше російської) армії. Вона стала захисником інтересів місцевої еліти, пов’язаної із Кремлем, та населення в ході конфлікту, що починався. За допомогою російського озброєння 14 армії придністровська влада здійснила «повзучий путч», витісняючи з лівого берегу Дністра владу центру. У відповідь на такі дії, 28 березня 1992 року Молдова оголосила запровадження надзвичайного стану в країні. Згодом  Молдова здійснила спробу розгромити військові формування в Придністров'ї та встановити суверенітет Молдови над цією територією. Однак, співвідношення сил було не на користь молдовської армії.
Найбільша битва Бій за Бендери 1992 року став найбільшою битвою впродовж всього конфлікту. Загальна кількість загиблих перевищила 600 чоловік, кількість біженців перевищила 80 тисяч. Наступ молдавських військ був безсилим проти підтриманої російськими танками придністровської армії.
«Мирні» домовленості Вперше спроба порозумітися відбулася  9 червня 1992 року, в результаті якої  було досягнуто домовленості про припинення вогню. Але вже у в липні збройні загони ПМР, підтримані Росією, порушили перемир’я рейдом, на що Молдова відповіла наступом. 21 липня 1992 року в Москві між Президентом Молдови Мірчою Снегуром та Президентом Росії Борісом Єльциним було підписано Угоду про принципи врегулювання конфлікту в Придністров’ї. В її основі – погоджені двосторонні заходи із відведення збройних формувань за лінію протистояння, створення буферної зони та розміщення в м. Бендери спеціальної комісії. За домовленостями 1992 року гарантувався нейтралітет 14 армії в конфлікті. Сторони визнали одночасно територіальну цілісність Молдови та право Придністров’я «самостійно вирішувати власну долю» в разі змін державного статусу Молдови. Тоді ж було ініційовано й переговорний процес між Кишиневом і Тирасполем, більше відомий нині як «формат "5+2"», до складу якого входять Кишинів і Тирасполь – сторони конфлікту, гаранти Придністровського врегулювання – Україна, Росія та ОБСЄ, а також спостерігачі від Європейського Союзу та США.  Проте такий компроміс виявився нестабільним, і в 1994 році НБСЄ розробила та запропонувала сторонам новий план, яким Придністров’ю гарантувалися широкі права автономії. 8 травня 1997 року уряд Молдови та представники Придністров'я за посередництва України, Росії та місії ОБСЄ в Молдові підписалиМеморандум про взаєморозуміння, що встановив базові принципи врегулювання конфлікту. Однак до остаточного його врегулювання було ще далеко, оскільки Придністров'я наполягало на отриманні такої автономії у складі Молдови, яка нічим не відрізняється від повного суверенітету, включаючи демаркацію кордонів та самостійне членство в СНД. У 2000 році на міжнародному саміті в Стамбулі Росія зобов'язалась вивести угрупування армії до кінця 2004 року, але свого зобов'язання не виконала досі. У червні 2005 року парламент Молдови прийняв Декларацію щодо Плану України з урегулювання придністровської проблеми, а також Звернення про критерії демократизації Придністровського регіону. Зокрема у Декларації, головними критеріями демократизації молдавська сторона назвала ліквідацію місцевого МДБ (міністерства держбезпеки ПМР, забезпечення доступу парламентських партій Молдови у Придністровський регіон, реформування судової влади, усунення перешкод у роботі вільних ЗМІ і звільнення політв'язнів. У Зверненні висловлено вимогу до РФ «вивести війська й озброєння до кінця 2005 року й ліквідувати миротворчу присутність РФ у Зоні безпеки до кінця 2006 року», натомість замінити миротворчу місію РФ на «інституцію військових і цивільних спостерігачів під мандатом ОБСЄ». Проте 2006 р. посередницькі зусилля України фактично були зруйновані неконструктивною позицією керівництва Придністровської республіки, яке за потурання офіційного Кремля у вересні 2006 року провело референдум щодо незалежності Придністров'я з його подальшою інтеграцією до складу Російської Федерації, а 10 грудня – чергові вибори. У резолюції НАТО від 18 листопада 2008 р. Росію закликали вивести свою військову присутність з «придністровського регіону Республіки Молдова» Періодично переговори з Молдовою у форматі "5+2" відбуваються за участю України. Останні з них відбулися 25-26 листопада в Києві  2013 року й 20 травня 2014 року. Але вагових результатів до вирішення проблеми вони не приносять. Наразі Станом на тепер конфлікт не розв'язано, він перебуває у замороженому стані. Також російські війська на території ПМР представлені миротворчими підрозділами чисельністю близько 300 осіб, що здійснюють контроль за мирним процесом в зоні молдовсько-придністровського конфлікту. ПМР є активним учасником проросійської організації СНД-2. Нещодавно в невизнаному Придністров'ї близько 400 військовослужбовців Оперативної групи російських військ приступили до занять з бойового злагодження підрозділів.
Абхазія і Осетія Збройне протистояння У 1989-1991 роках Грузією прокотилася хвиля «міжетнічних конфліктів», за якими стояла Росія.  У серпні 1992 року грузинське керівництво ввело до Абхазії війська. Маючи збройну перевагу, за кілька днів грузинські війська зайняли більшу частину території Абхазії, й зокрема столицю – Сухумі. У липні 1993 року, скориставшись конфліктами всередині грузинського керівництва й укотре порушивши договір про припинення вогню, гарантом якого виступала Росія, абхазькі сили розгорнули контрнаступ на Сухумі. Воєнна фаза конфлікту завершилася у вересні 1993 року поразкою Тбілісі: грузинські війська повністю залишили територію Абхазії. Упродовж п’яти років після завершення конфлікту Абхазія існувала в умовах фактичної блокади з боку і Грузії, і Росії.  Новий виток війни розпочався навколо збройного протистояння в Південній Осетії у серпні 2008 року. У військових діях проти Грузії, крім регулярних збройних сил Південної Осетії і Росії, брали участь ополченці з Росії і Абхазії. Сторони звинувачували одна одну у провокуванні бойових дій. У ніч на 8 серпня після обстрілів грузинських сіл, збройні сили Грузії заявили про намір «відновити конституційний лад» на території невизнаної республіки і в результаті боїв зайняли більшу частину Цхінвалі. Того ж дня Росія втрутилась у конфлікт на стороні південноосетинських сепаратистів та ввела війська, в тому числі танкові бригади, на територію Грузії, піддала бомбардуванню грузинські міста, порти та військові об'єкти. Військові дії поширилися далеко за межі Південної Осетії на інші міста Грузії та Абхазію, де з'єднання абхазьких загонів та російських «добровольців» атакували позиції грузинських військ та захопили Кодорську ущелину, провели чистки наближених до Осетії сіл.
Втрати Унаслідок війни у 90-х роках кількість жертв сягнула майже 20 тис. осіб, економіка Абхазії зазнала збитків на 11,5 млрд. доларів. За твердженням осетинської сторони у війні 2008 року загинуло більш як 1600 чоловік, більшість з них цивільні мешканці регіону. За даними російської слідчої групи знайдені тіла більше 60 осетинських цивільних. За даними ООН з початку бойових дій в регіоні більш ніж 118 000 людей опинилися біженцями.
«Мирні» домовленості На початку 90-х років було кілька разів підписані договори про припинення агресії, але вони порушувалися. У 1994 році було підписано базовий Договір про припинення вогню, того ж року – в Абхазії розташовано миротворчі сили СНД, представлені російськими військовиками, а також місію ООН зі спостереження в Грузії. 10 серпня 2008 року грузинські війська заявили про відвід військ з Цхінвалі і про одностороннє припинення вогню. Михайло Саакашвілі підписав план перемир'я, запропонований Євросоюзом, ініціативу взяла на себе головуюча в ЄС Франція. Але 12 серпня до миротворчого процесу долучився також президент Франції Ніколя Саркозі, який запропонував шість пунктів плану з мирного врегулювання. Він також заручився підтримкою президента Грузії та Росії щодо цього плану, згідно з яким, кожна із сторін зобов'язалася: остаточно припинити всі воєнні дії; забезпечити вільний доступ гуманітарної допомоги; повернути збройні сили Грузії в місця постійної дислокації; повернути збройні сили РФ на лінію, що передувала початку бойових дій, а до створення міжнародних механізмів, прийняття російськими миротворцями додаткових заходів безпеки; розпочати міжнародне обговорення питання майбутнього статусу Південної Осетії й Абхазії, а також шляхів забезпечення їхньої безпеки. Угода отримала назву «план Медведєва-Саркозі». Незважаючи на підписані угоди, російські війська стали активно просуватися вглиб грузинської території й застосовувати більш «важке озброєння». 26 серпня Росія визнала незалежність Абхазії та Південної Осетії, відповідний указ видав президент Дмітрій Мєдвєдєв. Водночас російські війська залишаються на території Грузії. План Саркозі де-факто не виконувався Росією. А 15 жовтня в Женевському палаці націй відбулися міжнародні дискусії із проблем безпеки й стабільності в Закавказзі, які були припинені через процедурні труднощі. На першу із запланованих пленарних сесій дискусій не були запрошені представники Абхазії й Південної Осетії. У результаті російська делегація відмовилася прийняти в ній участь. 15 жовтня  Міжнародний суд ООН в Гаазі закликав Росію і Грузію утриматися від усіх форм етнічної дискримінації у зв'язку з подіями в Південній Осетії і від підтримки подібних дій. Згодом спеціальна комісія ЄС визнала, що Грузія не була агресором у конфлікті із Абхазією та Південною Осетією 2008 року. Джерело: Тиждень
Добавил: Alter Idea Дата: 2015-02-12 Раздел: Блог-пост