Меню

Гра в конституціоналізм

Після оприлюднення телефонних розмов між спецпредставником Держдепу США Вікторією Нуланд та послом в Україні Джеффрі Пайєттом стало зрозумілим, що за умови панування нинішньої пострадянської еліти можливі хоча б примарні зміни. Ні! Саме події останнього тижня – продовження незрозуміло яких і з якого приводу перемовин, черговий перегляд «по ходу справи» опозиційних вимог до влади, автономні дії окремих революційних груп та опозиційних політиків, відверті торги за місця в гіпотетичному широкоформатному уряді та, нарешті, обопільний конституційний шантаж «УДАРу» і «Батьківщини» — продемонстрували, що ніхто з базових політичних гравців не збирався та не збирається змінювати загальні «правила гри».

Гра

Проекти конституції УДАРу та БатьківщиниА відтак – суттєво переробляти конституційно-правовий устрій держави. Старі правила залишаються. А те, що ми спостерігаємо вже на протязі близько трьох місяців, в політології називається «гра без правил в межах самих правил». Але довгострокове перебування за межами будь-яких правил призводить не просто до революції, але й до переоформлення, заснування іншої державності. З новими елітами, гравцями і ляльководами. У будь-якому разі простого перекроювання так званого «конституційного поля» та ще під неамбівалентні претензії окремих лідерів вже не буде. Як й не буде покірливого сприйняття «духу» нового Основного Закону, спущеного з печерських пагорбів. Влада, здається так і не зрозуміла, що сьогоднішній Майдан – це не просто вимога справедливості, загальних прав, свобод та інституційно гарантованих механізмів правового самозахисту. І це не засіб перманентного тиску на офіційну владу. Майдан – це запит на нову державність, що підкріплюється вимогами докорінних суспільних змін. Але саме цей запит влада намагається маркувати як антидержавницький заколот і терористичну діяльність. Ніхто вже нікуди не відступить. Позаду – Москва. Опозиція тим часом, перебуваючи все ще в рожевому світі сподівань на міністерські посади в уряді Януковича, грається у конституційне макраме, постійно перекроюючи «президентський» або «парламентсько-президентський» варіанти майбутньої конституції. В певній мірі Яценюка можна зрозуміти: його статус в системі ВО «Батьківщина» занадто слабкий, щоб зайвий раз нариватися на конфлікти. До того ж хиткість позицій в опозиційному таборі, не говорячи вже про майданову легітимність, не залишає особливих шансів для маневру. До того ж свою справу зробили й чутки про його перемовини з тим же Клюєвим. Так що йому залишається лише зробити вигляд головного лобіста «правильної», «антипрезидентської» конституції. Віталій Кличко набирає політичного досвіду. Так, його політичні акції зростають в геометричній прогресії, , але цього недостатньо для впливу на еліти, а тим більше – на прийняття політичних рішень. Якщо лідер «Удару» стає президентом, він ризикує, не маючи значних зв’язків, команди та впливових перемовників,  програти всі свої ініціативи. В цьому відношенні він діє достатньо раціонально: пропозиції щодо збільшення окремих президентських повноважень, спрямованих на посилення контролю за судовим устроєм, повинні компенсувати дефіцит політичної біографії. Крім того, перетаскування президентської «вертикалі влади» на прем’єрський трон може говорити про те, що він буде претендувати тільки на два крісла в системі державної влади – президента або прем’єр-міністра. Жодного іншого варіанту не розглядається: доручивши конституційну писанину внутрішньопартійним юристам з «УДАРу», Кличко тим самим зробив собі ведмежу послугу. Адже відомо, що більшість правників, як і депутатів в «УДАРі» — це вихідці з «Нашої України» та «помірковані» з колишнього дальнього оточення Януковича. Конституційна логіка у цієї групи інша, ніж у юристів «Батьківщини»: «виправити» помилки з урахуванням президентського досвіду 2005-2010 років, але без істотних змін методології державного управління. І в цьому відношенні формальному президенту надаються ключові політичні права з контролю діяльності уряду, силовиків, фінансово-банківської системи. Тоді як уряд отримує адміністративні важелі впливу і займається економічно-господарською діяльністю. Головне, що ні прем’єр, ні міністри не залежать ні від парламенту (в конституційному проекті Кличка взагалі відсутнє поняття «парламентська більшість»), ні за великим рахунком від президента. Тобто існує ймовірність того, що у разі перемоги «ударівської» версії конституційної реформи в Україні реанімуються часи президентсько-прем’єрської коабітації. Тільки вже на інституційному, а не персональному рівні, як це було у попередньому президентському циклі.

Конституціоналізм

У будь-якому разі запропоновані «Батьківщиною» та «УДАРом» зміни до діючої редакції основного закону не торкаються головного  — зміни конституційного режиму держави Україна. В чому полягає конституціоналізм? В першу чергу – в роширенні інституціональних інструментів держави. Щоб ніхто з політиків не став диктатором, а інші гравці стримували охочих до абсолютної влади діячів. Наступний пріоритет В другу чергу – чітке прописання прав та свобод громадян, підкріплених реальними механізмами їх захисту. Легітимних і з точки зору і домінуючої еліти, і суспільства. Ні того, ні іншого обидва законопроекти не пропонують. Ніяких обмежень влади держави. Суспільство знову в програші. Далі, говорячи мовою економіки, конституція – це власність еліт чи суспільства? Якщо держави, тоді неважливо, яким чином приймається запропонований документ. Чи то за посередництвом парламенту (реабілітаційні заходи не дали жодних результатів), чи то Конституційного Суду. Який вже сказав своє слово восени 2010 року. Здається, у Кличка впевнені, що за цією моделлю політичного панування одні й ті ж люди будуть приймати діаметрально протилежні рішення? Або це все таки продовження безглуздої гри в імітацію імплементації політичної повістки Майдану парламентськими методами в приватизованій Януковичем Верховній Раді? Політичні режими змінюються, а конституційний режим залишається. Як і пріоритетне значення конституційних норм порівняно з іншими законними та підзаконними актами, розпорядженнями, вказівками. Не говорячи вже про телефонне право, що лежить в основі правової моделі держави Януковича. Владна воля однієї людини – це не результат, а наслідок такої філософії державотворення. І в цьому відношенні ніякий парламент, ніякий суд не можуть змінити український конституційний устрій. Навіть благі спонукання за правилами все одно призведуть до суспільного пекла. Держава функціонує лише для обраних, громадяни владу не мають. Така держава знисходить до них тільки у вигляді карного апарату, — не можна пересуватися далі запропонованих зверху червоних прапорців! А біда в тому, що політики, які виросли на логіці «наглядати та карати», не спроможні вийти за її межі. Тому й потрібний Майдан, щоб укоренити п’ять базових принципів конституціоналізму. Принцип перший – суверенітет народу.  Мається на увазі запровадження конституційних механізмів обмеження влади як такої. Суспільство і держава мають існувати не в паралельних світах , а таким чином, щоб громада відчувала мінімальний тиск влади – і то в самих необхідних випадках. Громада повинна мати інституційні можливості для самоорганізації. Над владою має панувати право. Потрібна чітка, детальна та прозора конституція. Без двозначності та з наявними запобіжниками проти будь-якої монополізації, чи то з боку влади, чи то з боку суспільства. Первинність конституційних норм та раціоналізація бюрократичного апарату. Власник держави – народ, а не корпорація чиновників. Принцип другий – панування права, що  проявляється у продукуванні законів, заснованих на праві (конституції). В тому числі відповідно до норм міжнародного права і вимог Майдану, тобто громадянського суспільства. Принцип третій – інституційна незалежність законодавчої, судової та виконавчої гілок влади. Це означає запровадження постійно діючих правових механізмів, що гарантують організаційну автономію парламенту, судів та уряду. В нашому же випадку ми бачимо, що «Батьківщина» робить ставку на нову Верховну Раду як тотально контролюючий орган, а Кличко взагалі збільшує можливості політичного тиску на судову систему з боку Президента. Практика конструювання «єдиної та неподільної» адміністративної вертикалі зберігається. Принцип четвертий — суспільний консенсус. Попередній політичний лад без суспільної легітимації проіснував чотири роки. На більше його не вистачило. Донецькі просто не розуміють що держава, а тим більше складна Україна – це не завод і не підприємство, де можна у робітників забрати паспорти і перетворити їх у рабів. Держава не може існувати завдяки приватизації суспільного інтересу, без урахування максимальної кількості громадських думок та громадянських вимог. Громадянський договір – це не казочка для пануючого класу, це об’єктивна реальність, в межах якої існує будь-яка держава. А що наразі пропонується з боку влади і опозиції? Майдан не враховуємо – він вже існує поза межами цієї пострадянської політичної системи. І, нарешті, принцип легітимності, що витікає з принципу консенсусу. Він полягає у тому, що суспільство приймає запроваджені конституційні норми і діє за встановленими правилами гри. Тобто всі законі і державні інституції сприймаються як такі, що мають конституційний характер. Це, в свою чергу, означає, що політика сприймається як конкурентне поле для різних суспільних груп, які намагаються таким чином подолати існуючі соціальні, економічні, культурні і навіть ментальні розколи. Адже ціль існування держави сприймаються практично всіма громадянами однаково. Якщо ж суспільні розколи і ментальні кліважі існують на рівні політичної еліти, то з проектом такої державності щось не так. Тоді виникає конституційна необхідність революції.
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-02-12 Раздел: Блог-пост
socialfacebooktwitterpinterest