Меню

Початок мертвого сезону чи Напередодні перерозподілу сфер впливу?

Спочатку декілька банальних уточнень. Українська революція вийшла на той рівень, коли потрібна не стільки внутрішня легітимація нового проекту держави, громадянського договору між суспільством та елітами, зрозумілого плану дій опозиції (тут є свої особливості), скільки їх зовнішнє визнання, передусім серед ключових світових гравців, міжнародних інституцій та – в першу чергу – кіперів акцій регіональної геополітики. Без такої підтримки будь-які зусилля по вирішенню внутрішньополітичної кризи втрачають будь-який сенс. Alter IdeaНе зважаючи на звільнення облдержадміністрацій, КМДА, розблокування в Києві вулиці Грушевського ситуація насправді консервується: влада, маючи в своєму розпорядженні тотальний силовий ресурс, не спроможна обнулити громадянський протест, а суспільство — легалізувати новий стан речей. Негативним чином позначаються і дефіцит  власних адміністративних інструментів, і відсутність реальних механізмів тиску на владу. Так, домовленості потрібно виконувати. Але… Янукович окрім сили нічого не розуміє. Згадаємо, що переговори стали можливими саме тоді, коли в руках опозиціонерів опинилися пара міністерств, а також дев’ять ОДА. Штурм ще трьох провалився. Саме після цього стало відчутно, що діалог між оточенням президента і народом цілком ймовірний. Після того, як натиск з боку людей призупинився, перемовини між владою та опозицією (на проведення яких, до речі, Майдан наклав своє вето) в одну мить перетворилися на обмін ультиматумами, висування апріорно нездійснених умов і взаємну імітацію парламентської діяльності. Одночасно опозиційна трійка декларує, що вже не може стримувати протестувальників, а влада відверто вичікує, коли сплине час на дозволені громадянам свободи, — а це може бути проміжок часу від 17 до 23 лютого, тобто до останнього дня олімпіади в Сочі. Сценарій примітивно простий. Маховик репресій знову запускається, на вулицях виникають локальні сутички, далі проводяться нові арешти, знову ведуться псевдопереговори, заарештованих випускають згідно амністії. І так далі по новому колу, аж до президентських виборів 2015 року. Звичайно, якщо Майдан не збунтується і змете в пострадянську корзину як владу, так і опозицію. Іншими словами, в країні останнім часом нічого принципово не відбувається. Опозиція лише зайнята самопіаром та просуванням власних персон на Заході. До речі, замість того, щоб заблокувати урядовий квартал та підготуватися до «конституційного» засідання парламенту, вона намилилися на оглядини в Берлін. Цілеспрямована суспільна діяльність тим часом паралізована. Така ситуація, судячи по останнім подіям, зрушиться з мертвої точки тільки тоді, коли Європа та США займуть більш активну позицію у вирішенні «українського питання». Як це вже зробила Росія, чітко задекларувавши своє «монопольне право» на українські землі. Але не все так склалося як гадалося… Власне, скандальна стаття Сергія Лаврова в «Комерсанті» не те щоб дуже здивувала, — адже всім давно відомо про те, що в Росії Україну вважають бездержавним і безсистемним об’єктом для конкурентної боротьби за територію без людей, себто без українців. Але російська зовнішньополітична декларація виявилася занадто відвертою навіть для обережних у публічному полі кремлівських неоімперіалістів. Україні насправді відмовили в праві позиціонувати себе і в якості суб’єкта міжнародних відносин, і в праві на внутрішню легітимність. Декларуючи нібито зовнішню самостійність пануючої еліти, голова МІС РФ насправді змалював державницький макет Малоросії, що має підтримуватися трьома геополітичними спаями: російським ціннісним простором (мається на увазі, звичайно, «руській мір»), енергетичною залежністю від Москви і наявністю покірливого «насєлєнія», без будь-яких проявів громадянської позиції. Його завдання — лише безмовно сприймати «легітимну» владу. Звідси спротив побудови «України без українців» сприймається Москвою як прояв активності екстремістських рухів, терористичної діяльності, войовничого націоналізму і т. інш. Разом із тим реальних економічних аргументів, окрім геоенергетичного контролю з боку «Газпрому», Росією не запропоновано. Це й недивно: неконкурентноздатна індустріальна економіка 19 сторіччя, що була зведена політичними в’язнями завдяки неймовірній експлуатації людських та природних ресурсів, нікому не потрібна. Все орієнтовано або на ВПК або на експорт ресурсних полуфабрикатів. До того ж подібна пропозиція (в разі її прийняття) транзитній державі, якою, безумовно, являється Україна, призведе до повної переорієнтації на замкнутий ринок гіпотетичного євразійського союзу, без будь-яких перспектив технологічної та інфраструктурної модернізації. Не говорячи вже про наявність реальних механізмів правового захисту своїх національних інтересів. Ясна річ, мажоритарний акціонер Росія диктуватиме своїм «молодшим братам» свою волю, а ті будуть постійно відкуповуватися власними територіями, заводами та цілими галузями національних економік. Як це вже зробив Янукович в грудні минулого року. За таких умов отримання Москвою української ГТС – лише справа часу. Потрібні тільки перманентний тиск на українського президента і… відсутність громадянської активності в самій Україні. Тобто відсутність Майдану, свободи і сором’язливе мовчання псевдоукраїнської еліти. А це, в свою чергу, означає тільки одне: подальше існування України як політичного кладовища, де стабільність виступає гарантом воскресіння нової Великої Росії. Тільки таким чином відбудеться онтологічна прив’язка України до російського імперського простору. Але в цій ситуації з’являється одна проблема – сам Віктор Федорович Янукович. Зрозуміло, що він і є персональною гарантією реалізації запропонованого Кремлем сценарію. Ніхто інший в теперішній Україні цього не зробить. Питання лише в тому, чи розуміє сам ВФЯ, що апетити московського ведмедя з часом тільки зростатимуть. І колись, приблизно в 2015 році, він, ВФЯ, стане просто непотрібним. Точніше кажучи, його виживуть. Земельні, промислові, ресурсні активи Путін отримає – і тоді залишиться поставити тільки свого управлінця. Януковичу це потрібно? Чотири роки він приватизувував державні інституції, вибудовував персонально-корпоратизовану систему управління, монетизуючи всі адміністративні активи тільки для того, щоб за одну мить все здати кремлівському правителю? Звичайно, що ні. Але після того, як політична система держави Україна була переорієнтована на поповнення окремих банківських рахунків, виявилось, що протистояти агресивному московському натиску просто нічим. Здача національних позицій в цьому відношенні ні до чого не призвела. Так, можна якось тишком-нишком протягнути до омріяних президентських виборів, і то не факт. Далі що? Гарантій тотального панування у ВФЯ немає, — влада давно вже себе делегітимізувала. А Москва гарантій персональної безпеки після 2015 року не надавала. Янукович загнаний в кут. Йому залишається або відіграти ситуацію (після пролиття людської крові), або дійсно здати все в обмін на зовнішні гарантії власної безпеки. Ясна річ, що ці сценарії не будуть сприйняті ні суспільством, ні Майданом. А тому залишається лише затягувати час. Може, якось розсмокчеться… З другого боку, Європа останнім часом зацікавлена у видаленні американців із європейського геополітичного ландшафту. Так, створення зони вільної торгівлі з США, але без жодної політики. ЄС занадто консервативний і зосереджений на мирних досягненнях останніх 60 років, щоб ризикувати вибудованою системою політичних прав, громадянських свобод і соціального захисту. Тому ніякого зайвого зближення з «їхнім» Заходом, ні тим більше Сходом не передбачається. І в цьому відношенні збереження України в якості геостратегічного буфера між «цивілізованою» Європою та «дикою» азійською Росією є цілком зрозумілим кроком. Звідси – й геостратегічні полювання на українському полігоні, і занадто м’яка позиція Єврокомісії, і намагання домовитися з Москвою поза спиною і Януковича, і опозиції. Але тут, як і на прикладі з Росією, теж є одна проблема. Проблема свободи, якої не буває занадто багато. Свобода або є, або її немає. Третього не дано. І допустивши українців до європейських цінностей, ЕС буде вимушений виступити гарантом їх збереження. Перед російським викликом. Інакше ризикує «здати» Київ, як свого часу Європа вже «здала» Білорусь. А це — ризик зростання в Україні не стільки демократичних, скільки націоналістичних настроїв. І не в благій, «тихій» інтерпретації як сьогодні. Скажіть, Брюсселю це потрібно? Щоправда, активізація німецької зовнішньої політики останнім часом вселяє певний оптимізм. Берлін, не зважаючи на дружбу з Кремлем, починає критично реагувати на правовий нігілізм української влади. Інше питання, а зможе ФРН розпочати власну гру в обхід Європейської комісії і Кремля? І від імені кого виступатиме німецький канцлер? До того ж певні побоювання виникають, спостерігаючи за візитом голови німецьких дипломатів Штайнмайера до Москви. Адже Володимир Путін заради цієї зустрічі терміново виїхав до столиці. Крадеться думка: чи не заради перерозподілу сфер впливу на позасуб’єктній території під назвою Україна?
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-02-17 Раздел: Блог-пост
socialfacebooktwitterpinterest