Меню

Економічне районування України: принципи та постановка проблеми

Постановка проблеми у загальному вигляді та її зв’язок із важливими науковими чи практичними завданнями. В умовах соціальної та економічної нестабільності та світової економічної кризи в Україні все більше зростає увага до питань підвищення ефективності системи державного управління в зв’язку з активізацією адміністративного реформування, що включає в себе реформування адміністративно-територіального устрою, основною метою якого є наближення отримання якісних адміністративних послуг до населення.

Серед проблем адміністративно-територіального характеру в Україні провідне місце належить питанням формування адміністративно-територіального устрою на обласному рівні. З набуттям нашою державою незалежності та в умовах переходу до ринкової економіки і самостійного економічного розвитку виникла необхідність у розробленні і затвердженні мережі районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку економіки України.

Аналіз останніх досліджень і публікацій, в яких започатковано розв’язання даної проблеми і на які спирається автор, виділення невирішених частин загальної проблеми, котрим присвячується означена стаття. Протягом всього періоду незалежності України багато вчених займалося розробкою нових схем районування території України на найвищому щаблі. На думку Ф. Заставного, метою цього було звільнення від нашарування старих ланок територіального управління, підвищення його ефективності, подолання труднощів при територіальному прогнозуванні та управлінні на регіональному та національному рівнях [1]. Тож питання районування території України є досить міждисциплінарними та актуальними сьогодні, так як окрім географів цими питаннями займалися економісти, політики, історики, етнографи та інші вчені, а саме: Ф.Д. Заставний, В. А. Поповкін, О.І. Шаблій, М. Д. Пістун, М.М. Паламарчук, С.І. Дорогунцов, А.М. Федорищева, А. Колодій, В. Нудельман, В. Тихонов, В. Медведчук.

Формулювання цілей статті. Тож завданням даної статті є проаналізувати основні ідеї фахівців відносно питань районування території України починаючи з часів незалежності України.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів.

В даному дослідженні під терміном «районування» ми розуміємо своєрідну територіальну систематизацію, процес членування території на відносно цілісні частини [2]. Початок еволюції схем районування території України припадає на 90-ті роки ХХ-го століття.

У 1990 році О.М. Мариничем було розроблено наступну схему районування, що включала дев’ять районів: 1) Донбас (Луганська, Донецька); 2) Промислове Придніпров’я (Дніпропетровська, Запорізька); 3) Українські Карпати (Закарпатська, Івано-Франківська, Чернівецька, гірська частина Львівської області); 4)Лівобережне Придніпров’я (Полтавська, Сумська, Харківська); 5) Київське Придніпров’я (Житомирська, Київська, Черкаська, Чернігівська); 6) АР Крим; 7) Західне Полісся (Волинська, Рівненська, рівнинна частина Львівської області); 8) Поділля (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 9) Причорномор’я (Кіровоградська, Миколаївська, Одеська, Херсонська) [3].

Нові регіони України за Мариничем

Також на початку 1990-х pp. проблемою економічного районування України займався Національний інститут стратегічних досліджень під керівництвом професора В.А. Поповкіна. Вчені виділили п’ять внутрішньо-республіканських макрорайонів: 1) Центрально-Український; 2) Донбас і Придніпров'я; 3) Слобідська Україна; 4) Причорноморський; 5) Західноукраїнський. Цей поділ враховував природні, економічні, соціально-демографічні та історико-етнічні умови і фактори, які так чи інакше впливають на регіональне районування. Вчений вважав, що мережа макро- і мезорайонів сприяла б регулюванню основних економічних пропорцій, вдосконаленню територіального поділу праці, слугувала б науково-аналітичним та прогностичним цілям.

Макрорегіони України за Поповкіним

Натомість у 1993 році В.А. Поповкін розробляє наступну схему економічного районування України з виокремленням десяти районів: 1) Донбас – Донецька, Луганська області; 2) Катеринославське Придніпров'я – Дніпропетровська, Запорізька області; 3) Слобідська Україна – Полтавська, Сумська, Харківська області; 4)Київське Полісся – Житомирська, Київська, Чернігівська області; 5) Одесько-Таврійський (Північне Причорномор'я) – Миколаївська, Одеська, Херсонська області; 6)Українські Карпати – Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Чернівецька області; 7) Поділля – Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області; 8) Середнє Придніпров'я – Кіровоградська, Черкаська області; 9) Волинське Полісся – Волинська, Рівненська області; 10) Крим – Автономна Республіка Крим [4].

Одна з перших концепцій реформи адміністративно-територіального устрою незалежної України, опублікована в 1992 p., містила пропозицію формування в межах держави 11-12 регіонів-країв (не враховуючи Республіки Крим) [5].

У свою чергу, професор Ф.Д. Заставний (1994 р.) виділив дев’ять мезорайонів у складі трьох макрорайонів – Східного, Західного та Південного, у межах яких виділені райони другого рівня – внутрішньо республіканські економічні райони. У складі Східного – 1) Північно-Східний, 2) Донецький, 3) Придніпровський; у межахЗахідного – 4) Центрально-Поліський, 5) Західно-Волинський, 6) Карпатський, 7) Подільський, 8) Центрально-Український; Південному великому економічному районові відповідає 9) Причорноморський внутрішньо республіканський економічний район [6].

Макрорегіони України за Завтавкіним

Основною ідеєю Ф. Заставного було залишити мережу макрорайонів в межах України, але з уточненням меж мезорайонів. Науковець вважав, що необхідно за економічним принципом враховувати господарську однорідність територій, відмінності між регіонами за рівнем розвитку та профілем господарства, обсягами виробництва товарної продукції з розрахунку на одного жителя.

В 1994 р. М.М. Паламарчук розробив проект схеми районування з поділом України на дев’ять районів: 1) Донеччина (Донецька, Луганська); Придніпров’я(Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); 3) Слобожанщина або Харківщина (Харківська, Сумська, Полтавська); 4) Київщина (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська ); 5) Галичина і Закарпаття (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Тернопільська); 6) Поділля і Буковина (Вінницька, Хмельницька, Чернівецька); 7) Волинь (Волинська, Рівненська); 8) Причорномор’я (Миколаївська, Одеська, Херсонська); 9) АР Крим.

Макрорегіони за Паламарчуком

Також, у 1994 р. професор О.І. Шаблій розробив наступну схему соціально-економічного районування України, де виділив шість районів: 1) Центральний район у складі Київської, Житомирської, Чернігівської, Черкаської та Вінницької областей; 2) Західний – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька, Тернопільська, Хмельницька, Рівненська, Волинська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Сумська, Полтавська області; 4) Східний – Донецька та Луганська області; 5) Центрально-Східний – Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська області; 6) Південний – Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим [7].

Макрорегіони України за Шаблієм

Шаблій О.І. соціально-економічні райони виділяв за п'ятьма головними ознаками. По-перше, такі райони мають свої соціально-економічні ядра та відповідні «регіональні столиці». По-друге, у кожному районі формується своя регіональна територіальна соціально-економічна система, що поєднує населення, природу, господарство, соціальну, економічну та екологічну сфери життєдіяльності регіону. Третьою ознакою є спеціалізація регіону в загальнодержавному поділі праці. Кожен регіон виступає інтегративною ланкою народногосподарського комплексу України і виконує певні загальнодержавні функції у сферах виробництва та послуг. Соціально-економічний район повинен мати принаймні потенційну можливість регіонального регулювання та координації соціально-демографічних, економічних, етносоціальних процесів, що відбуваються у його межах, управління господарським комплексом регіону. Це четверта ознака районування. П'яту ознаку автор називає «гіпотетичною»; у перспективі, за умови зміцнення нашої унітарної держави, може ставитись питання і щодо федеративного статусу районів [8].

За аналогічним принципом В. Баштанник запропонував виділяти в Україні п'ять макрорегіонів: 1) Західний (Волинська, Закарпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільська, Хмельницька, Чернівецька області); 2) Північний (Житомирська, Київська, Сумська, Чернігівська області та м. Київ); 3) Південний(Автономна Республіка Крим, Миколаївська, Одеська та Херсонська області); 4) Центральний (Вінницька, Кіровоградська, Полтавська, Черкаська області); 5) Східнийрегіон (Дніпропетровська, Донецька, Запорізька, Луганська, Харківська області) тощо [9].

Макрорегіони за Баштатником

Професор М. Д. Пістун поділяє Україну на дев'ять суспільно-географічних районів: 1) Столичний (Київський) у складі Київської, Житомирської та Чернігівської областей; 2) Центральний – Черкаська та Кіровоградська області; 3) Північно-Східний – Харківська, Полтавська, Сумська області; 4) Донецький – Донецька та Луганська області; 5) Придніпровський – Дніпропетровська та Запорізька області; 6) Причорноморський – Автономна республіка Крим (АРК), Одеська, Миколаївська та Херсонська області; 7) Подільський – Вінницька, Тернопільська та Хмельницька області; 8) Прикарпатський – Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області; 9) Північно-Східний – Волинська та Рівненська області.

Макрорегіони за Пістуном

Райони були виділені Пістуном М.Д. в результаті синтезу даних наукової та навчальної літератури з соціально-економічного районування. Такий поділ території на суспільно-географічні райони, автор вважає макрорегіоналізацією. А основу мезорайонування, на його думку, складають адміністративно-територіальні одиниці – області та АР Крим, межі яких потребують певного уточнення. На рівні мікрорайонів М.Д. Пістун розглядає промислові, агропромислові, транспортні, рекреаційні вузли та райони [10]. Схема районування М.Д. Пістуна найбільшою мірою враховує соціально-економічні внутрішньорайонні зв'язки. Райони є порівняними за площею, виділені відповідно до принципів територіальної цілісності, історичності, перспективності та адміністративного устрою.

У 1995 р. В. Каспрук запропонував об'єднати області у вісім країв: 1) Галицький, 2) Подільський, 3) Волинський, 4) Поліський, 5) Наддніпрянський, 6) Сіверський,7) Східний та 8) Південний [11].

Концепція І. Коліушка передбачала ліквідацію областей і утворення замість них дев’яти-дванадцяти  країв (наприклад, Волинь, Галичина, Закарпаття, Буковина, Слобожанщина, Донбас, Причорномор'я, Крим, Центральна Україна).

Поділ території України на дванадцять країв запропонував А. І. Доценко [12].

В 1996 році було розроблено декілька схем нового районування території України в таких варіантах:

Гурєєвим В.М. (1996 р.) було запропоновано наступну схему районування із виділенням восьми районів: 1) Донецький (Донецька та Луганська області); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровоградська); 3) Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); 4) Центральний (Київська, Черкаська);  5) Поліський(Волинська, Житомирська, Рівненська, Чернігівська); 6) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 7) Причорноморський (АР Крим, Миколаївська, Одеська, Херсонська); 8) Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька) [13].

Головним недоліком даної схеми районування території України, є те, що Поліський район розірвано на дві частини Центральним районом , а це не коректно, тому що район має бути обов’язково цілісним утворенням.

У 1996 році вчені Дорогунцов С.І. та Федорищева А.М. розробили поділ України на дев’ять районів: 1) АР Крим; 2) Донецький (Донецька та Луганська області); 3)Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька); 4) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 5) Поліський (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Чернігівська); 6) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька); 7) Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська); 8)Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); 9) Центральний (Кіровоградська, Черкаська) [14].

Макрорегіони України за Дорогунцовим

Вчені Київського університету імені Тараса Шевченко Масляк П.О.та Шищенко П.Г. у 1996 році запропонували районування України у складі дев’яти районів: 1) Донецький (Донецька та Луганська області); 2) Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька); 3) Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська); 4)Столичний (Київська, Чернігівська, Житомирська); 5) Центральний (Кіровоградська, Черкаська); 6) Подільський (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 7) Північно-Західний (Волинська, Рівненська); 8) Карпатський (Закарпатська, Львівська, Івано-Франківська, Чернівецька); 9) Причорноморський (Миколаївська, Одеська, Херсонська, АР Крим) [15].

Макроркгіони України за Шищенком

Симоненком В.К. у 1996 році було запропоновано поділити територію  України на дев’ять районів: 1) Центральний (Київська, Кіровоградська, Черкаська); 2)Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька); 3) Донецький (Донецька та Луганська області); 4) Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська); 5) Подільський(Вінницька, Тернопільська, Хмельницька); 6) Поліський (Волинська, Рівненська, Житомирська, Чернігівська); 7) Кримський (АР Крим); 8) Карпатський (Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька); 9) Причорноморський (Одеська, миколаївська, Херсонська) [16].

20 серпня активісти Руху «Український вибір» провели круглий стіл «Федералізація України: погляд молоді», на якому дійшли висновку, що федералізація здатна стати основою для подальшої модернізації економіки та згладити гострі кути протиріч між східними та західними регіонами [34].

Ще одним з варіантів районування території України є створення ще більшої кількості областей шляхом розукрупнення деяких існуючих. Автори, які пропонують розукрупнити області, це – М. Горинь, М.С. Дністрянський, П. Маслак, певні ідеї з цього приводу мав Інститут трансформаційного суспільства [35]. Так, на думку М.С. Дністрянського пропонується, додатково створити Уманську, Криворізьку, Маріупольську та Краматорську області, що на думку автора дозволить зменшити відстань для одержання послуг в адміністративному центрі для 5,5 млн. українських громадян [36].

Були ідеї створення районів спираючись на історичний досвід  формування адміністративно-територіальних одиниць (М. Дністрянський), але, на нашу думку, на даному етапі розвитку країни ці ідеї є методологічно і практично неприйнятними.

Висновки з даного дослідження і перспективи подальших досліджень у даному напрямі. З вищенаведеного видно, що питання районування цікавило багатьох вчених, але й досі немає єдиної загальноприйнятої схеми районування. З цього робимо висновок, що це питання й досі вимагає уточнення та удосконалення. Провівши аналіз різних варіантів схем районування території України видно, що в науковій літературі виділяють такі види районування:

  • економічне районування;
  • соціально-економічне районування;
  • соціальне районування;
  • історико-етнографічне районування.

Також слід відзначити, що останнім часом все більше використовується термін «макрорегіоналізація». Проте, незалежно від назви, районування є досить важливим чинником територіальної та просторової організації, а також управління господарством країни.

Багато суперечок точиться навколо термінології, по-перше, як називати укрупнену одиницю – регіон, макро- регіон, паланка, край, земля, економічний район чи ін.; та по-друге, в назвах самих регіонів (так, наприклад, такі автори, як А. Доценко та В. Малиновський пропонують називати укрупнені регіони за історичною приналежністю, як то Галичина, Буковина, Поділля та ін.).

Одним із питань з яким стикаються науковці при поділі України на великі райони – це відчутна різнорідність території, тому при віднесенні тієї чи іншої області до певного «району» деякими показниками треба нехтувати, підбираючи найбільш важливі для кожного дослідження параметри.

Дискусійним залишається й питання кількості та меж існуючих в Україні районів. Різні дослідники, спираючись на різні методики та критерії, виділяють в Україні від 2 до 12 великих районів. В основі більшості розроблених схем лежить районоутворююче значення великих міст як ядер господарських вузлів, в яких склалася специфічна соціально-економічна система. Нові схеми районування базуються, здебільшого, на наявному адміністративному поділі. На сьогодні, найбільшої популярності набуло шестичленне районування, що ґрунтується на об'єктивній інтеграції території навколо найбільших українських міст: Києва, Харкова, Дніпропетровська, Одеси, Донецька та Львова. В середньому ж автори виділяють від 6 до 9 великих районів (Табл. 1).

Досить розповсюдженою є думка про те, що районування має стати основою для нового адміністративно-територіального устрою. При цьому нові великі райони повинні мати потужний природно-ресурсний, економічний та демографічний потенціал та бути досить великими за розміром. М. Паламарчук та О. Паламарчук чітко відзначають, що адміністративно-територіальний устрій має ґрунтуватися на соціально-економічному районуванні. Схожої думки притримується Н. Нижник, яка вважає, що в основу розробки нового територіального поділу має бути покладено оновлене економічне районування. В. Онищенко відзначає, що передумовами виділення регіональної ланки є традиційно сформовані соціально-економічні структури з відповідною територіальною спільністю людей. Активним прихильником цієї ідеї є А. Доценко, який стверджує, що "держава має спиратися не на численні дрібні області, а на потужні регіони, спроможні в умовах децентралізації господарського управління і влади ефективно функціонувати як самодостатні території. На необхідності покладання економічних районів в основу нової мережі великих адміністративно-територіальних утворень для координації їх розвитку наголошує також А. Григорович [37]. Але на нашу думку, такий варіант наразі неможливий для України. Це може бути реалізовано лише за умови досягнення Україною відповідного соціально-економічного рівня та виходу з кризи.

Підсумовуючи думки науковців можна зробити певні висновки, про те, що існують два основні підходи до районування території України в контексті реформування адміністративно-територіального устрою – укрупнення, тобто зменшення кількості областей та формування на їх основі більших за розмірами районів та розукрупнення областей

Принципи макрорайонування України

При цьому можна виділити п’ять основних варіантів районування регіонів України:

І. Розукрупнення регіонів;

В рамках укрупнення регіонів нами були виділені наступні варіанти:

ІІ. Створення четвертого рівня управління над третім обласним рівнем із наданням цим великим районам статусу окремих адміністративно-територіальних одиниць, які будуть мати свої органи управління;

Варіанти, що базуються на існуючому трирівневому поділі:

ІІІ. Об’єднання областей у більш великі формування з наданням цим об’єднанням статусу федерації;

  1. Об’єднання областей у більш великі формування в межах унітарної держави з наданням цим великим районам статусу нових адміністративно-територіальних одиниць;
  2. Об’єднання областей у більш великі формування без виділення в окремий рівень управління (без утворення органів управління четвертого рівня) та без надання статусу окремих адміністративно-територіальних одиниць, але із законодавчо закріпленими управлінськими стратегічними цілями та завданнями для кожного з великих районів (за прикладом Болгарії) та чітко розробленим організаційно-економічним механізмом управління розвитком цих територій.

Нижче проаналізуємо виділені нами варіанти щодо ідей районування в контексті визначення позитивних та негативних тенденцій та наслідків для України на даному етапі соціально-економічного  розвитку.

І. Розукрупнення областей. Варіанти районування території України на основі формування більшої кількості областей, тобто розукрупнення областей, на нашу думку не призведе до бажаних результатів. Так, наразі досвід Франції показує, що управляти дуже великою кількістю областей стає вкрай важко.

В рамках укрупнення регіонів:

ІІ. Створення четвертого рівня управління над третім обласним рівнем із наданням цим великим районам статусу окремих адміністративно-територіальних одиниць, які будуть мати свої органи управління. На нашу думку створення ще одного – четвертого – адміністративного рівня значно ускладнить отримання управлінських послуг населенням та управління регіонами. На думку О. Кучабського, це може призвести до посилення відцентрових тенденцій, імовірності зародження на базі нових потужних адміністративних утворень політичного сепаратизму або ж зниження ефективності управління.

ІІІ. Об’єднання областей у більш великі формування з наданням цим об’єднанням статусу федерації. На даному етапі розвитку України, федералізація може посилити протиріччя всередині країни, що може призвести до її розпаду. Ще одним аргументом проти федералізації є те, що виходячи зі спеціалізації та економічного потенціалу країни при федеративній державі відмінності в економічному розвитку в регіонах будуть ще більше загострюватись.

До того ж на думку Президента Віктора Януковича: "Україна – унітарна держава. Унітарна й демократична. І це надасть більше прав регіонам". З цією думкою погоджується й Артем Щербань, представник правлячої партії: "на даному етапі політичного розвитку федералізм – це неприйнятно. На мій погляд, як не парадоксально, однак федералізм можливий тільки в стабільній, економічно сильній державі. Федеральні землі треба ще вміти втримати, щоб одні не побігли в Росію, а інші – у Євросоюз" [38].

Тож, можна зробити висновок, що всі варіанти федералізації недостатньо обґрунтовані та виважені, тому в найближчій перспективі необхідно шукати інші альтернативні шляхи вирішення питань зміни адміністративно-територіального устрою та шляхів покращення ефективності управління регіонами.

ІV. Об’єднання областей у більш великі формування в межах унітарної держави з наданням цим великим районам статусу нових адміністративно-територіальних одиниць. Проти питання змін в адміністративно-територіальному поділі обласного рівня наразі виступає той факт, що ці зміни викликають дуже великий суспільний резонанс. Необхідно враховувати, що спротив буде виявляти не тільки населення, а й керівництво обласного рівня. Такої думки притримуються такі вчені, як В.А. Смолій, П.Я. Слободянюк [39]. Якщо області занадто великі, тоді значно зменшується рівень доступності адміністративних послуг. До того ж, об’єднання областей вимагає наявності фінансування цих змін, що в умовах кризи на даному етапі стає неможливим.

Об’єднання областей у більш великі формування без виділення в окремий рівень управління (без утворення органів управління четвертого рівня) та без надання статусу окремих адміністративно-територіальних одиниць, але із законодавчо закріпленими управлінськими стратегічними цілями та завданнями для кожного з великих районів (за прикладом Болгарії) та чітко розробленим організаційно-економічним механізмом управління розвитком цих територій. Цей варіант наразі є найбільш прийнятним для України особливо в умовах кризи. Наразі однією з задач, що стоять перед розробниками схем районування є виявлення закономірностей регіонального розвитку. Нова мережа районів забезпечить більш ефективне територіальне планування та прогнозування регіонального розвитку та сприятиме прийняттю ефективних управлінських рішень щодо просторового соціально-економічного розвитку регіонів.

Застосування такого управлінського підходу до районування території України, на нашу думку, сприятиме більш ефективному просторовому соціально-економічному розвитку регіонів України шляхом:

  1. Покращення територіального управління і регулювання.
  2. Полегшення проведення державної регіональної політики.
  3. Приведення у відповідність до європейських стандартів (система NUTS) статистичної звітності регіонів України.
  4. Реалізації Державної Стратегії регіонального розвитку України до 2020 р. та Стратегії економічного та соціального розвитку України «Шляхом європейської інтеграції» на 2004 – 2015 роки.

На думку Ж. Марку наразі для України універсальним має бути перехід до «регіональної» держави, тобто це дещо середнє між унітарною та федеративною формами устрою, коли держава враховує інтереси регіонів за рахунок розширення економічної самостійності [40]. Для України найбільш оптимальною може стати модель регіоналізації, яка передбачає поступове подальше розширення повноважень регіонів при збереженні цілісності держави.

Виходячи з цього, бажаним і продуктивним має бути врахування схем районування при реформуванні адміністративно-територіального устрою держави за запропонованим нами підходом. В межах єдиного великого району має проводитись спільна політика та вироблятись єдині стратегічні напрямки розвитку. Тобто, наразі для України основною задачею має бути вдосконалення унітарного устрою держави не шляхом внесення змін в адміністративно-територіальний устрій вищих ланок управління, а перерозподіл владних повноважень між центральними та регіональними органами влади та  посилення фінансово-економічної автономії регіонів шляхом удосконалення системи бюджетних відносин між центром і регіонами.

Література:

  1. Заставний Ф.Д. Економічні райони України. Реалії та перспективи/ Заставний Ф.Д. – Львів: Апріорі, 2010. – С.6.
  2. Регіональна економіка. Словник-довідник. О.Д. Богорад, О.М. Тевелєв, В.М. Падалка, М.В. Підмогильний. – Київ, 2004. – 211 С.
  3. Маринич A.M., Горленко И.А., РуденкоЛ.Г. и др. Конструктивно-географические основы рационального природопользования в Украинской ССР. Теоретические и методологические исследования (Отв.ред. Маринич A.M., Паламарчук М.М.) // Наук.думка. - К., 1990. - АН УССР. - Отделение географии Института геофизики им. С.И.Субботина. - С. 94.
  4. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці // Наукова думка. — К., 1993. -С.97.
  5. Кучабський О.Г. Макрорегіональний рівень у системі територіального управління України// Теорія та практика державного управління. – Вип. 2 (25) – 2009.
  6. Заставний Ф.Д. Географія України у двох книгах // Світ. - Львів, 1994. -С. 355.
  7. Социально-экономическая география Украины (Пер. с укр.) / Под ред. О.Шаблия // Світ. -Львів. 1995. -640 с.
  8. Регіональна  економіка:  Навчальний  посібник  /  Олійник  Я.  Б.,  Запотоцький С.П., Кононенко О.Ю., та ін.; за ред. Я. Б.Олійника. – К. : КНТ, Видавець Фурса С.Я., 2007. – 444 с.
  9. Баштанник В. Державна регіональна політика в контексті європейської інтеграції: політичний аспект: матер, наук.-практ. конф., м. Київ, 30 трав. 2000 р. -Вип. 2. - Ч. І ("Державна регіональна політика та місцеве самоврядування") / В. Баштанник /за заг. ред.В. І. Лугового, В. М. Князева.-К., 2000.-С. 9-15.
  10. Коваль  Я.В.  Регіональна  економіка:  Навчальний  посібник  /  Коваль  Я.В., Антоненко I.Я. – К.: ВД «Професіонал», 2005. – 272 с.
  11. Каспрук В. Край: крок до новоготериторіальногоустрою / В. Каспрук // Час-Тіме. – К., 1995. – 11 березня.
  12. Доценко А.І. Адміністративно-територіальний устрій та розселення в Україні / А.І. Доценко. – К., 2003. – 63 с.
  13. Гурєєв В.М. Удосконалювати правові засади управління регіональною економікою //Регіональна економіка.-Львів, 1996.-№ 1-2.-С.30.
  14. Дорогунцов С, Федорищева А. Устойчивость развития эколого-экономического потенциала Украины и ее регионов // Экономика Украины. - К., 1996. - № 7. - С.7.
  15. Масляк И.О., Шищенко П.Г. Географія України (Пробний підруч. для 8-9 кл. серед, шк.) // Зодіак. - ЕКО.— К., 1996. - С.267.
  16. Симоненко В. К. Українське Причорномор'я (Монографія)//Вища шк.-К., 1996. — С.27.
  17. Паламарчук М.М. Соціальне районування України як основа її адміністративно-територіального устрою//Адміністративно-територіальний устрій України крізь призму інтересів регіону та держави. - Тези допов. - Харків: Вид-во Харк. ун-ту, 1994. - С.5-6.
  18. Долішній М.І., Паламарчук М.М., Паламарчук О.М., Шевчук Л.Т. Соціально-економічне районування України /Долішній М.І., Паламарчук М.М., Паламарчук О.М., Шевчук Л.Т./ НАН України. Інститут регіональних досліджень. -  Львів, 1997. – 50 с.
  19. Адміністративно-територіальний устрій України. Історія та сучасність. – С. 263-264.
  20. Телешун С. Окремі аспекти реформування адміністративно-територіального устрою в контексті останніх урядових позицій // Право України. – 2003. – № 1. – С. 8–11.
  21. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність: Монографія / Олуйко В. М., Слободянюк П. Я., Балюк М. І. / За заг. ред. Смолія В. А,. Слободянюка П. Я. – Хмельницький, 2005. – 400 с.
  22. Белебиха І. О., Бакум В. В. Адмніністративно-територіальна реформа в регіонах України. – Х.: ХНТУСГ, 2007. – 156 с.
  23. Телешун С. Конституційні засади територіального устрою України. Альтернативи і перспективи // Віче. - 2000. - №5. - С. 17-18.
  24. Колодій Антоніна. Радянська іден­тичність та її носії в незалежній Україні // «Україна в сучасному світі. Соціальні, етнічні і культурні аспекти глобалізації та Україна». Конференція для українських ВИПУСКНИКІВ програм наукового стажування у СІЛА. - Ялта. 12-15 вересня 2002 р. -Київ: Стилос. - 2002. - С 36-37.
  25. Мельник І. Національний склад населення та мовна ситуація в Україні// Державність. – 1992. - № 2. – С. 44-50.
  26. Нудельман В. Вдосконалення адміністративно-територіальногоустрою України  / В.Нудельман // Регіональна економіка. – 2001. – № 3. – С. 126-130.
  27. О.Г. Кучабський Макрорегіональний рівень у системі територіального управління України// Теорія та практика державного управління. – Вип. 2 (25) – 2009.
  28. Белецкий М.И., Толпыго А.К. Национально-культурные и идеологические ориентации населения Украины. По дан­ным социологических опросов // ПОЛИС. - 1998. - № 4. - С. 75
  29. Регіоналізація України набирає сили [Електронний ресурс] / Главред. – Доступний з:
  30. Юго-Восточная Украинская Автономная Республика (проект) [Електронний ресурс] / Википедия – Доступний з:
  31. Немченко Л.В. Совершенствование административно-территориального устройства - основа рационализации регионального управления // Матеріали науково-практичної конференції "Актуальні проблеми управління територіями в Україні". -К., 1993. - С.86
  32. Финансовая защита. Новости экономики и бизнеса. – [Електронний ресурс] – Доступний з:
  33. Медведчук приступил к работе по федерализации Украины [Електронний ресурс] / Подробности. – Доступний з:
  34. Украинский выбор. – [Електронний ресурс] – Доступний з:
  35. Ткачук П. М. Адміністративно-територіальний устрій сільського району: Дис. ... канд. юрид. наук: 12.00.02 / Українська академія держ. управління при Президентові України. — К., 1999. — 204 с.; Вовканич С. Й., Цапок С. О., Шевчук Я. В., Щеглюк С. Д., Шевчук О. І. Аналіз існуючих моделей адміністративно-територіального устрою України, запропонованих вітчизняними науковцями // Зарубіжний і вітчизняний досвід реформування адміністративно-територіального устрою / За ред. Л. Т. Шевчук. – Л., 2007. – С. 78–85.
  36. Дністрянський М.С. Перспективи вдосконалення територіального політико - адміністративного устрою України: методологічні і прикладні аспекти // Регіональна економіка. - 1997. - №2. -С. 97
  37. Кучабський О.Г. Макрорегіональний рівень у системі територіального управління України// Теорія та практика державного управління. – Вип. 2 (25) – 2009.
  38. Соратник Януковича: Федерализация Украины - "вариант отдаленной перспективы" [Електронний ресурс] / Регнум. – Доступний з:
  39. Адміністративно-територіальний устрій Поділля. Історія і сучасність: Монографія / Олуйко В. М., Слободянюк П. Я., Балюк М. І. / За заг. ред. Смолія В. А,. Слободянюка П. Я. – Хмельницький, 2005. – 400 с.
  40. Марку Ж. Регионы в странах Европейского Союза // Европейская интеграция: современное состояние и перспективы. Сб. научн. ст. - Минск: ЕГУ, 2001. - С.71

Джерело: Економічна наука

Добавил: Alter Idea Дата: 2015-05-14 Раздел: Госстрой