Меню

Просив, щоб новинам не вірили

— Коли поїхала в морг забирати тіло, сильно плакала. Підійшов капелан і сказав: “Зараз твоєму батькові легко. Він звільнився від війни і всіх проблем. Не плакати, а пишатися ним треба, бо він — герой”. Із тих пір плакати за батьком не можу. Просто знаю, що він десь є — якщо не тут, то на небі, — каже 25-річна Ольга Безносікова з міста Біла Церква на Київщині. Її батько Володимир Козак загинув внаслідок вибуху в терміналі Донецького аеропорту 20 січня. Мав 47 років, повідомляють Патріоти України. З Ольгою Безносіковою зустрічаємося на залізнич­ному вокзалі в Білій Церкві. — Батько хотів іти воювати ще весною, коли почалися події в Криму, — Ольга сідає на лавку в залі очікування. Ставить на коліна велику бежеву сумку. — Ходив у військкомат. Але повістку отримав лише 28 серпня. Нам про це сказав увечері перед від’їздом. Мама відмовляла його, а я — ні. Це б нічого не дало. Батько був упертим. Уранці повісив на хаті величезний український прапор і поїхав у військову частину до Яворова на Львівщині. Там пробув 2,5 місяця. Раз їздили до нього. 30 жовтня сам вирвався додому, а 1 листопада поїхав назад. Став ще більш мужнім і мускулистим. У середині листопада Володимира Козака відправили в зону АТО. — У ніч із 13 на 14 січня разом з іншими хлопцями з боєм прорвалися в Донецький аеропорт. За кілька днів подзвонила батькові й кажу: слава Україні! Не відповів на привітання, тільки говорить: у нас все дуже погано. Розповів, що їх сильно обстрілюють, техніки не вистачає. На прощання сказав: “Не знаю, чи доживемо до ранку. Якщо подзвоню, значить — вистояли”. Всю ніч із мамою молилися, а вранці пішли до церкви. Батько таки зателефонував. Майже тиждень після цього дзвонив двічі на день — уранці та ввечері. Просив, щоб новинам не вірили. “От сьогодні передали, що за ніч трьох наших хлопців убили, — розповідав. — Та зараз біля мене десятеро вбитих лежать”. Говорив тихо через гази, якими їх труїли. Востаннє, вранці 20 січня, від нього почула: “Скоро має прийти підмога й нас вивезуть”. Після цього зв’язок пропав. Увечері з новин дізналася, що аеропорт підірвали вдруге. — Батька розшукували три місяці. Командир військової частини казав, що його слід шукати в полоні банди “Сомалі”. Зверталися в Міноборони й СБУ. Просили волонтерів допомогти. Ніхто батька не бачив. 27 березня у Дніпропетровськ привезли 22 тіла з аеропорту. Звідти подзвонила волонтерка, сказала, що є чоловік, схожий на нього. Зразу ж туди поїхали. Правої руки не було. Нижче грудної клітки все підірвалося — останки тіла змішалися з одягом. У глибині душі розуміли, що то він. Але вірити в це не хотіли. Вирішили дочекатися результатів ДНК-експертизи. За півтора тижня прийшло підтвердження. Тіло родина забрала в цинковій труні. Поховали Володимира Козака 17 квітня у рідному селі Мала Антонівка Білоцерківського району. — Перед похороном розмовляла з Артемом. Він був із батьком в аеропорту. Розказував: “Раптово стало дуже тихо, і ми відчули, що має щось статися. Володимир Миколайович заспокоював: не переживай, ще зустрінемося, будемо їздити один до одного в гості. В останні хвилини говорили з ним про свої родини. Він розповідав про тебе, твою сестру і маму”. На похороні дізналася, що в Пісках, перед від’їздом в аеропорт, батька поранило в руку. Нам про це нічого не казав. Мав їхати в госпіталь, але не зробив цього. В аеропорту його ще раз поранило в ту ж руку. Один хлопець розповів: “За кілька днів до вибуху звідти забирали поранених. Дав твоєму батькові потримати свій автомат і сказав: “Зараз загрузимо важкопоранених, а тоді й ви заскочите”. Не встигли всіх погрузити, як почали обстрілювати. Машина поїхала, аби хоч когось врятувати. Батькові твоєму кричав, щоб заскакував. Та він з місця не рушив. Так і залишився стояти з моїм автоматом”. Джерело: Патріоти
Добавил: Alter Idea Дата: 2015-05-18 Раздел: Блог-пост