Меню

Не чекайте на доброго пана

Анексія Криму поступово набуває форм національної зради. З боку Києва. А також демонструє, що партійна номенклатура, яка отримала портфелі в печерських кабінетах, лише скористалася і Майданом, і людськими жертвами, і прагненнями мільйонів громадян змінити пануючу до теперішнього часу систему державної влади. Мета? Дуже просто: отримати в електоральне користування тільки ту частину територій сучасної України, яка б своїми майбутніми голосами гарантувала перемогу на президентських і майбутніх парламентських виборах. Проблема лише в тому, що цей самий майдан не хоче бачити при владі колабораціоністів будь-якого ґатунку – від колишніх менеджерів «режиму Януковича» до бізнесменів від геополітики, які сподіваються, що за рахунок власної бездіяльності, здачі Криму і так званого Південного Сходу вони здатні зберегти корупційну модель купівлі-продажу державних та адміністративних посад, місць у партійних списках, керівних лежбищ у різного роду державних компаніях і корпорацій.  

Post factum

Не чекайте на доброго панаВласне, виникає питання: а яка різниця між двома епохами – Януковича та Яценюка-Турчинова? Якщо Віктор Федорович плідно і протягом всього президентського терміну готував підґрунтя для вторгнення російських військ і подальшої окупації України, то Арсеній Петрович разом із Олександром Валентиновичем мовчки склали лапки, протягли ніжки і чекають на цю саму, як зараз представляється, повну окупацію. Звичайно, можна припустити, що попередній договір з росіянами полягав в тому, що Януковича завдяки Майдану відстороняють, ЮВТ випускають, поки вона лікується, Москва без жодного пострілу та спротиву займає Крим, а далі Причорномор’я та іншу частину Південного Сходу. Далі екс-прем’єрка повертається до України, неформально (адже вона не має ні державних, ні депутатських посад) приймає на себе спочатку керівництво всією опозицією, а потім і державою. Минаючи безпорадні і мертві політичні та економічні інституції. А далі сама, без особливих посередників, домовляється з імператором Пу, — на яких умовах можна тільки здогадуватися, — після чого де-юре «бунтарські» регіони нібито залишаються в юридичному лоні України, а практично передаються, скажімо, під лізингові схеми ВВП. Такого роду трансмитна операція залишить після себе багато питань, але в правовому сенсі «не докопаєшся». Плюс гарантовані дивіденди на президентських перегонах – на менше не погодимся, враховуючи технологічний програш 2010 року. А що за результатами? ЮВТ повертається. Коли вже здали Крим, підписаний договір про входження до складу РФ, росіяни зайшли на континентальну частину України, а в самому Криму російська влада під українофобські оргії тероризує українських громадян. Коли всі чекають наземну операцію і коли – в Харківській, Луганській, Донецькій, Одеській та Запорізькій областях місцеве населення блокує військових, тим самим допомагаючи окупанту. Коли вірогідність проведення президентських виборів в зазначений термін, а саме 25 травня, з кожною годиною зменшується. Одним словом, звичайний «кидок» та втрачений час. А опинитися між двома вогнями – майдановим та путінським – лідерці «Батьківщини» не дуже хочеться. Тим більше, що робити з програним сценарієм, — йти на поводу Москви чи переписувати його на власну користь, — залишається питанням. Просто так відсторонити людей, проігнорувати Майдан та суспільство, вже не вистачить ні сил, ні бажання. Ресурсів для подолання сепаратистських рухів в умовах, коли половина складу МВС та СБУ відверто працюють на ворога, теж не вистачає. Пустити ситуацію напризволяще – для цього потрібен час та натхнення. Якого немає – моральний параліч всіє влади шокує. Особливо коли Європа не бачить бажання самих українців чинити опір російській нацистській окупації. І тут виникає логічне запитання: міняючи шило на мило (або коректніше – Януковича на Турчинова/ЮВТ), чого ми, власне говорячи, добилися? Якщо ВФЯ готував країну до окупації, то для чого боротися з корупцією, щоб після революції замінити одне елітне корупційне угрупування на інше? Тим більше, що на прикладі Януковича питань залишається більше, ніж відповідей. Ми не виправдовуємо колишнього президента, але проблема полягає в тому, чи намагався Віктор Янукович дійсно «здати» Крим чи намагався проскочити між «хотєлками» Путіна і бажанням надалі безмежно панувати в пограбованій ним країні.

In principio

Колишній радник Путіна Андрій Ілларіонов каже, що Путін готувався до вторгнення майже 6 років. Себто з часів грузино-російської війни 2008 року. Можливо. Але активна фаза інтервенції, на наш погляд, почалася у липні 2012 року, під час так званого Ялтинського саміту, який запам’ятався тим, що ВВП більше спілкувався зі своїм кумом Медведчуком та байкером Хірургом, ніж з українським президентом. Саме тоді російський імператор висунував ультиматум: або повноцінна участь держави Україна в Тайожному союзі, а згодом і в ЄврАзЕС, або передача Криму в російську оренду на 99 років. На сприятливих для Москви умовах. Янукович зумів тоді відхреститися від таких планів і активно просував ідею формули «3+1», за якою Україна «співтоваришує» з Росією, Біларусью та Казахстаном окремими секторами економіки. Такий непослух мав свої наслідки: - По-перше, був підписаний договір про інвентаризацію всіх озброєнь, які розташовані в Севастополі і в Криму; - По-друге, підписаний міжурядовий меморандум по «боротьбі за тероризмом», звичайно, на теренах України, наслідком якого стало запровадження програми «співробітництва» правоохоронних органів та спецслужб; - По-третє, введений в дію меморандум між українським Міністерством економічного розвитку і торгівлі та російським Міністерством економічного розвитку - Четверте, підписаний меморандум про інтеграцію в сфері енергетики, в результаті чого Росатом отримав унікальні адміністративні (рахуй – корупційні) інструменти фактично безкоштовного придбання українських підприємств в таких галузях, як енергетика та машинобудування. Окремо слід зазначити меморандум між державним агентством з питаннь науки, інновацій та інформатизації України та Федеральною службою гідрометеорології та моніторингу навколишнього середовища. Щоправда, домовленості стосувалися досліджень Антарктики. Офіційно. Але в даному випадку як з Харківськими домовленостями по флоту – потім з’ясується, що Росія має право на 25-тисячний контингент в Криму і вільно пересуватися по всій території півострова. До цих домовленостей додамо ще й меморандум про взаємопорозуміння між державною реєстраційною службою і Федеральною службою державної реєстрації, кадастру та картографії Росії, в результаті чого Москві був переданий детальний план всіх земельних ресурсів України, реєстр прав на нерухомість, в тому числі стратегічного значення. В результаті Кремль отримав всю попередню інформацію, необхідну для повноцінного вторгнення. Яке розпочалося у четвертому кварталі 2012 року – на Київ одночасно нагрянули економічна, енергетична і санепідеміологічна війни. Як наслідок, відміна Януковичем запланованої зустрічі на вищому рівні в грудні 2012 року. Наслідок – підключення «важкої артилерії» у вигляді «Газпрому». Саме в січні 2013 року перед ВФЯ ребром поставили питання: або ТС — або Крим, що мав стати «вічною» базою російського Чорноморського флоту Але Януковичу вдавалося ухилятися від зобов’язань, що постійно нав’язувалися. Зірвані в березні 2013 року контракти по модернізації ЧФ РФ тільки погіршили незавидне становище колишнього конституційного гаранта. І в той же час для Європи стало очевидним: якщо Брюссель активно не включиться в ігри за український геополітичний полігон, то програють всі. Тому в березні 2013 року був взятий чіткий курс на листопад. Затягування часу не мало сенсу, в противному випадку Київ ризикував покірно опинитися у ТС. Москва теж не гаяла часу, — модернізувати свій ЧФ власним коштом вона явно не збиралася. Щоправда, чинник газового тиску виявився малоефективним, коли ЄС висловив неабияке бажання «підключитися» на паритетних началах до питання створення газотранспортного консорціуму. Росія таким чином автоматично втрачала значимі механізми впливу на Банкову, до того ж перспективи отримати ГТС за білоруським сценарієм знижувалися до нуля. Який вихід? Звичайно, зрив проекту «Європейська Україна» та ліквідація взагалі можливості підписання договору про асоціацію з Євросоюзом. А в цьому відношенні потрібно сказати, що планувалося підписання повного пакету – без секвестру економічної частини. Тим часом геоенергетичні ігрища навколо української ГТС продовжувалися. Всі три сторони не могли домовитися з простого питання – власності української «труби». Янукович наполягав на тому, щоб ГТС залишалася в державній власності. Максимум, на що могли розраховувати партнери, — оренда. Не приватизація і тим більше не лізинг. Такий підхід «Газпрому» був явно не до вподоби. З Кремля посипалися аргументи на кшталт штрафних санкцій за «недобір» газу в розмірі $7 млрд. та… перегляд умов фінансування ЧФ РФ. Наполегливість Москви можна зрозуміти: якщо Україна зіскочить з газового крючка і тим більше проігнорує таємні зобов’язання по Харківським угодам, то який тоді сенс Путіну визнавати будь-яку українську владу легітимною?

Нові військові округи і блокування проекту «Європейська Україна»

Паралельно Янукович власноруч змінив військову доктрину України. Якщо до осені 2013 року Київ опирався на все ще радянську наступальну концепцію оперативного командування ВСУ, що припускала існування трьох військових округів (Львівського, Одеського та Київського), то після президентських указів 2 вересня все оперативне командування миттєво перебазовувалося до Рівного і Дніпропетровська. Зі всіма штабами, комунікаціями, засвіченими ззовні документами. Все це супроводжувалося невиразними тезами про зміну природи «національних загроз». Що трапилося з 2006 року, коли була затверджена попередня військова доктрина, не уточнювалося. Єдине, що можна припустити, — прихід самого Януковича до влади. Щоб там не трапилося, але після відповідних мутацій під незадоволений шепіт професійних військових Україну акурат розділили по лінії Дніпра – на ОК «Захід» та «Схід». Таким чином, Південний військовий округ був ліквідований, а південний схід планомірно почав готуватися до російського вторгнення. Благо, були ліквідовані навіть управлінські перешкоди для московського бліц-кригу. Недарма ВФЯ «оголив» весь південь, а командування ВМС України перекинув до Києва, до Генерального штабу Міноборони. Іншими словами, оперативне командування військово-морськими силами України було повністю заблоковано. На економічному фронті тиск Росії на не завжди покірливого Януковича досяг свого апогею. Справа навіть не в імітації «євроінтеграційних прагнень» України з боку групи Клюєва, у відсутності самої можливості підписання договору в умовах неформальної політико-військової та економічної блокади Києва з боку Кремля. ВФЯ того часу в певному сенсі можна зрозуміти. З одного боку, Москва повністю закриє всі ринки якщо Україна піде «на поводу у Брюсселя», і тоді куди дівати неконкурентну продукцію донецьких олігархів. При всіх сприятливих умовах це означає поглинання Європою українського ринку та закриття підприємств, а значить нівелювання електоральної бази Сходу. З другого боку, входження до зони вільної торгівлі з Європою означає, що ті ж самі неконкурентноздатні підприємства внаслідок відсутності системних економічних реформ закриють, разом із шахтами та нелегальними копанками. Куди потім діти масу безробітних – не зрозуміло. Вбитий малий та середній бізнес, відсутність кредитних програм, податковий тиск та державний рекет – не кращі умови ведення бізнесу. Так що будування олігархічної економіки та каральної поліцейської державної машини в цьому відношенні зіграли злий жарт, Янукович опинився в жорсткій пастці. Думаючи, що й надалі зіграє «в дурника», він рішенням Азарова «призупиняє» євроінтеграційні процеси. Саме призупиняє, а не відмовляється, сподіваючись, що ще зможе вийти з патової ситуації. Але – ні Брюсселю, ні Москві «позаблоковий» Янукович, як і дезінтегрована Україна непотрібні. Проблема лише в тому, що якщо Київ перескочить на російську платформу, ЄС сприйме такий крок як вибір української держави. А якщо Київ підпише повноцінний договір з ЄС, це призведе до делегітимації російської державності. Зауважимо, що спочатку ніхто не звернув особливої уваги на геополітичний кульбіт Януковича. Ну, відмовився – так відмовився. Хто б сумнівався у російському виборі лідера ПР, який і до того власні політичні уподобання ставив вище за національні інтереси Української держави. Ніхто не звернув особливої уваги на пікет студентів та активної молоді – до цього протестували і підприємці, і «чорнобильці», і «афганці». Нічого надзвичайного для «епохи Януковича». Але раптом в ніч з 30 листопада на 1 грудня розганяють протестувальників на Майдані, що й спричинило переростання локальної акції в грандіозну громадську акцію, до речі, непідконтрольну ні владі, ні опозиції. Друга спроба розгону тільки зцементувала протестувальників і сформулювала чіткий суспільний запит на зміну системи державної влади. Питання: для чого потрібно було це робити, якщо було заздалегідь відомо про обмеженість ресурсів і без того продажної опозиції. Все одно Новий рік та різдвяні свята анулювали би протести. Але спрацювала провокація, в результаті чого влада та народ остаточно розмежувалися по обидві сторони громадської барикади. Питання залишалося лише в тому, чий бік візьме опозиція, — адже вона була і залишається зацікавленою у збереженні корупційного статус-кво. Саме підключення опозиції з її безпорадними діями поступово збивало градус опозиційності. Майдан ще в грудні 2013 року чітко зафіксував: суспільні очікування на антикорупційну революцію, яка згодом отримала назву Революція Гідності, несумісні з декларативними намірами опозиції, що прагнула змінити політичний режим, а не систему державної влади. Тому можна говорити про певний консенсус між владою і опозицією: певні зрушення в конструкції «вертикалі влади» за умови несилового контролю протестними рухами. Обидві сторони – і оточення Януковича, і оточення Яценюка – не були зацікавлені у націоналізації протестів, тобто в переростанні останніх в революцію. Пам’ятаєте постійну мантру «ми мирні протестувальники, ми мирні протестувальники…» Навіть коли почалася бійня на Грушевського, коли беззахисні люди рушили до Верховної Ради, все одно опозиція продовжувала говорити про якийсь «мирний наступ»… Тим часом Росія приймає свою нову воєнно-політичну доктрину – концепцію миттєвого військового удару. Інакше кажучи, програму імперського бліц-кригу, під яку вона «заточила» більш ніж 240 тисяч військових. І яку, звичайно, потрібно «відпрацювати». На прикладі України. До того ж і привидів достатньо. Недарма ще до Нового року в Кремлі було заявлено про те, що у випадку «загострення політичної ситуації в Україні» Росія отримає право на 99-річну оренду Криму в обмін на українські «борги». Тим самим одночасно вирішуються дві стратегічні задачі. Перша – залишити Україну в російському правовому та геоекономічному просторі. Друга – зберегти власний політичний формат режиму «суверенної демократії» в ментальному космосі «русского міра». В цьому контексті прийняття законів 16 січня під «російську кальку» укладається в схему російського антикризового політичного менеджменту. Переростання протестів в революцію необхідно було для остаточної політичної дестабілізації, а «війна всіх проти всіх», як відомо, непоганий привід для введення «миротворчих сил». Однак Путін в цьому відношенні прорахувався – українці вийшли проти системи, а не проти прихильників інтеграції з Росією. Євромайдан дійсно розігнали 1 грудня, а тому виникла жорстка необхідність спровокувати громадянську війну. Звідси й поява російських снайперів, і «сафарі» 20 лютого, і не підписання мирної угоди 21-го. Час для анексії Криму вибрали вдало. Нові органи влади не сформовані, частина опозиції явно мала намір модернізувати «вертикаль», але не відмовлятися від неї, на сході і півдні «працювали» російські агенти, оперативного реагування на події внаслідок зруйнованих військових комунікацій не передбачалось, спецслужби без «чистки» від проросійських елементів просто лежали, якщо не виступали (і досі виступають) в ролі поліцаїв «русского міра». Звичайно, що дії Києва з початком агресії виявилися занадто неадекватними і толерантними. Тому й часу для швидкої агресії у Москви виявилося достатньо для того, щоб паралізувати будь-які дії Банкової. Інша справа – проблема легітимності. Путін після Південної Осетії та Абхазії не припускав доволі жорсткої реакції Заходу. Розрахунок робився на «м’які санкції», але не на ймовірний перерозподіл газового ринку. Що робити зараз – не дуже зрозуміло. До того ж і ЮВТ не повністю контролює ситуацію. Звичайно, останнім часом намагаються «зачистити» сотні Майдану. Але… Схоже на те, що антикорупційна революція, на яку не розраховували ні в Москві, ні в Києві продовжується. І в новій ідеологічній реальності уже немає «старих» політиків, які живуть дореволюційними тезами і патерналістськими підходами, як гадають в Кремлі. Суспільство здатне само захистити політичний клас, а не навпаки. Крім того, нові політики не мають наміру здавати здобуті на Майдані позиції і просто так, за «старі заслуги» і не зовсім прозорі цілі, віддати перемогу. Боротьба триває. Третій майдан на порозі.
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-03-22 Раздел: Блог-пост