Меню

Політичний щоденник, 24 березня 2014 року. Питання без відповідей

Що дивує в нинішній ситуації Третьої україно-російської війни і військової окупації Криму, — повна відсутність об’єктивної інформації. Взагалі інформації як такої. Коли Міністерство оборони України в прямому телеефірі стверджує, що Київ все тримає під контролем, потрібно читати навпаки: Росія диктує свої умови, а Банковій залишається лише заспокоювати громадську думку. Яким чином? Тільки гробовим мовчанням, а то й перекручуванням неіснуючих фактів. Чисто радянський підхід: офіційно не проголошена інформація створю другорядну реальність неіснуючого віртуального світу, в якому нам доводиться жити.

Звичайно, що під час війни потрібна раціональна цензура. З точки зору суспільної мобілізації доволі сильний крок, враховуючи актуальність перезапуску державності після антикорупційної революції. Але ж ні КМУ, ні Міноборони, ні АП взагалі нічого виразного не говорять. Чого варті пусті промови того ж Міноборони, коли через півдня – словами його ж речника і міністра – з’ясовується, що половина особистого складу ВМС України вже немає, особистий склад перейшов на бік ворога або здався в полон, або не виконав наказ. Або його частина, за неофіційними даними, загинула в бойових діях. Про які, включно з журналістськими колами, мовчать. Щоб не турбувати тих же громадян, для яких залишаються незрозумілими декілька речей.

Перше. Чому Київ ніяково реагував на події 26 лютого, коли російський спецназ захопив кабмін АРК і парламент автономії? Адже тоді можна було спокійно зреагувати і не допустити щонайменше анексію Криму. Взагалі, як потрапила до Сімферополя російська диверсійна група? Де були ті військові, прикордонники та інші морпіхи, які зараз вважаються героями?

Друге. Навіть коли прогаяли донецьких в Криму, чому не можна було перекрити кордони, повітряні та морські дороги, на крайній випадок затопити паром, що згодом транспортував окупантів та військову техніку? Чому Київ зайняв принципово позицію відстороненого спостерігача?

Третє. Міноборони каже, що були надані чіткі накази нашим військовим у Криму. Добре. А чому тоді самі військові говорять про зворотне? А не тому, що запізніле розпорядження про використання зброї ніхто не збирався виконувати? Або, — про що існують серйозні підозри, — ці накази виконували, але ми, громадяни України, нічого не знаємо про наслідків цих самих наказів.

Деякі експерти говорять, що «мирний спротив» російській окупації — вимога Європи. Добре. В обмін на що? Підписання вступу договору про Асоціацію з ЄС? Вибачте, але це навіть не політична частина документа, який був підготовлений наприкінці 2012 року. Якщо це так, то існують таємні домовленості між Росією, Європою та новою старою українською елітою. Якщо це так, тоді мова йде про Мюнхенський зговір 2.0. Тоді для чого весь цей цирк з персональними і не дуже санкціями, які не мають ніякого економічного, та  й політичного сенсу?

Судячи з європейської та особливо американської реакції, західні лідери дійсно не знають, що робити з російськими «партнерами». Воювати з Кремлем, звичайно, ніхто не збирається. Але як поступати з Україною, яка мовчить і здає свої активи, території та громадян, враховуючи «забутих» на півострові кримських татар. А може, потрібно говорити про зговір між Києвом та Москвою?

Хтозна які документи вивіз Янукович із Межигір’я і чому хоч якийсь дії почали прийматися із запізненням на три тижні?

Добавил: Alter Idea Дата: 2014-03-24 Раздел: Блог-пост