Меню

Партійно-електоральна система України. Деконструкція

Події останнього тижня – вбивство Олександра Музичко, спроба силової зачистки «Правого сектору», наростання кадрової та професійної напруженості навколо МВС і персонально міністра А.Авакова, проблематичне проштовхування закону про доступ до публічної інформації, введення під натиском суспільства антикризових поправок до податкового законодавства, фактичний секвестр бюджету, спричинений російсько-українською війною, — чітко засвідчили, що політичні інституції в Україні або не працюють, або працюють вкрай неефективно. Причина тому, як парадоксально це не звучить, полягає у використанні новими старими владними елітами звичних для них практик квотного перерозподілу повноважень, посад, міністерств, відомств, державних корпорацій, тощо. Тобто Янукович разом із своєю Сім’єю нібито пішов, революція відбулася, люди своїм життям заплатили за надію на зміну системи, але режим Януковича продовжує жити. Тільки він переоформлений на нових власників, які, в свою чергу, спираючись на демократичні процедури, також не бажають добровільно відмовлятися від отриманих владних повноважень.

А відтак проблема полягає в тому, що перед громадськістю постає непростий вибір: або сприйняти факт системної самоізоляції політичного класу, щоправда, постійно відвойовуючи власні права та свободи, або продовжити Українську Лютневу революцію і, нарешті, змінити збанкрутілу генерацію можновладців і перезапустити конституційний проект «Держава Україна». Насправді часу залишилося дуже мало. Інакше під військово-інформаційним натиском новітньої Російської імперії жовтень змінить лютий. І тоді вже, в залізних тисках «русского міра», точно ніхто не буде займатися перебудовою партійної, політичної, судової, податкової системи. Будуть вирішуватися інші питання, передусім екзистенціального виживання української нації.

Чому зараз потрібно вирішити питання політичної конструкції партійно-електоральної системи

Партійна система завжди відображає латентну конфігурацію політичного режиму. Принаймні в тих суспільствах, де демократичні принципи та засади публічної політики, скажемо так, мають певний дефіцит громадської довіри. Зокрема, в Україні. Чого вартий, наприклад, перехід у 1998 році до напівпропорційної моделі виборів із закритими списками, який не стільки застовпив в політичному та юридичному полях олігархічно-кланову систему, що була збудована Леонідом Кучмою, скільки продемонстрував, що партії, які раптово і масово окупували українську політику, — лише приватна власність певного вождя. І не тому, що вони такі погані. Просто функціонально всі партійні структури орієнтувалися на президента, як гаранта міжелітних, міжкланових домовленостей. В цьому сенсі конкуренція між різними «групами впливу» була лише проявом своєрідного українського конституціалізму, за яким політика конструювалася за допомогою неформальних практик «кулуарних домовленостей», але ніяк не правовими механізмами. Іншими словами, проект «держава Україна» благословили зверху і для «верхів», тоді як для всього іншого суспільства діяли туманні і нечіткі юридичні норми, закріплені в офіційному законодавстві. Таким чином громадяни опинилися в ситуації обездержавленої держави, коли єдиним «коридором можливостей» залишалися парламентські та президентські вибори, звичайно, на умовах, запропонованих псевдо українським олігархатом.

А з точки зору формальної інституційної топології підконтрольні «партії» буквально заштовхали до абсолютно безправного парламенту, який не мав ані реальних механізмів впливу на прийняття державних рішень, ані будь-яких інструментів виробництва консенсусних політико-правових моделей, вигідних як для пануючих еліт, так і «простого люду». Вибори 2002 року в цьому відношенні нічого не змінили. Більше того, програш «Нашої України» як партії-переможця в торгах за новий уряд лише засвідчив, що парламент на той час перетворили в біржу міжелітних торгів, де ключову роль грали брокерські контори (такі, як АП і мажоритарні акціонери режиму Кучми), які знаходилися поза межами парламенту-біржі. Головна проблема полягала в тому, що сенс існування таких партій – незалежно від їх «ідеологічного» спрямування – обмежувався лише потребами агітаційної роботи і політичного маркетингу під час виборчих компаній. Або в лобіюванні комерційних, фінансових чи інформаційних інтересів обмеженого кола людей. Все. Ні уряду, ні коаліції, ні парламентської більшості, ні політичної/економічної відповідальності.

А потім грянули президентські вибори 2004 року. Після пенсійних проводів Леоніда Даниловича стало очевидним, що партійно-олігархічні монстри на кшталт «Нашої України» та БЮТу в умовах відсутності внутрішнього порядку дня не спрацьовують, — вони просто не спроможні вести агітаційну та інформаційну роботу в ситуації зміни політичного режиму. Тим більше, коли предмет публічної дискусії підмінюється нав’язаною проблематикою зовнішнього, якщо не цивілізаційного вибору – між Росією та Заходом. Інакше кажучи, замість того, щоб дискутувати про власні проблеми, українці в 2004 році вимушені були робити геополітичні ставки, що чітко асоціювалися між двома кандидатами. Власне, вибір як такий залишився невизначеним, в результаті чого одночасно сформувалися дві моделі України: відносно конкурентна європейська, яка крутилася навколо геостратегічного дискурсу, запропонованого Віктором Ющенком та, відповідно, монополізована проросійська модель «України без українців», провайдером якої проголосили Януковича.

Питання було лише в тому, чия модель переможе після 2010 року, а відповідно, на скільки партії виявляться життєздатними після отримання політичного інструментарію у вигляді конституційної реформи зразка 2004 року. І тут весь фокус полягав у тому, що партійні лобі працювали лише в межах системи олігархічного конституціалізму, зробленого «під Кучму». Для наближених до президентського тіла ФПГ це означало політико-правове існування на розі між всіма моделями політичного, економічного, культурного, соціального, а головне – геостратегічного – розвитку. Точніше кажучи, в умовах перманентної невизначеності та відсутності будь-якого розвитку. Просто задля підтримки ілюзії стабільності та сталості всього суспільства. Коли ж омріяна «стабільність» була порушена, то «європейська» модель партійної і взагалі політичної системи не спрацювала, адже не була налаштована на роботу за коабітаційною логікою, коли було необхідно долати постійні конфлікти між своїми (президентсько-прем’єрське протистояння) і чужими (політико-економічний саботаж Сходу під диригуванням Партії регіонів і Януковича).

Власне, тут необхідно уточнити: конверсія ПР в партію-монополіста стала можливою лише завдяки зовнішньому російському втручанню, — до моменту президентських перегонів 2004 року і сумнозвісних конституційних змін ця політична сила перебувала в «болоті» провладних штучних об’єднань і, власне, нічого не сповіщало про неймовірний електоральний скачок у 2006-2007 роках. Найцікавіше, що і «східняки» не мали повноцінної програми дій: частина з них голосувала за «язик», і в цьому електоральному секторі успішно працювали комуністи, частина – за «відродження» радянської індустрії (без явного фаворита, цілком конкурентне партійне середовище), частина – «за владу», надаючи всім президентським агітаційним машинам 13-15% гарантованих адміністративним ресурсом голосів. ПР саме завдяки жорсткому геополітичному та ментальному протистоянню вдалося поєднати ці три компоненти, в результаті чого Донбас та Південь опинилися в електоральному сенсі відрізаними від іншої України, сконцентрувавшись лише на просуванні власного, «донецько-русского» проекту державності. Тоді як інша частина українського політикуму фактично займалася самоліквідацією: партії не могли продуктувати ідеологічні смисли, а відійти від моделі структурної організації за лідерським принципом вони не могли, — для цього потрібно було відмовитися від ззовні нав’язаного геополітичного дискурсу внутрішньої політики і перейти на дискурс ідейної конкуренції переосмислення суті української державності.

В цьому відношенні епоха Януковича з її чітким курсом на «побудову іншої країни» взагалі анігілювала стару партійну систему. Партійні гравці не були пристосовані до політичної і адміністративної монополії, до того ж дефіцит ідей не міг заповнити вакуум лідерства, особливо коли рупори опозиції опинилися за тюремними брамами.

В результаті партійна система «попередників» просто-напросто «впала». І в цьому відношенні бульдозерна політика донецької влади зіграла позитивну роль, реанімуючи спочатку громадські протести, а потім вже – відкривши шлях для нових гравців, напряму не пов’язаних з кучмістською епохою. Проблема полягала лише в тому, що ці проекти, — а мова в першу чергу йде про ВО «Свобода» і УДАР Кличка, — існували лише завдяки протистоянню з «вертикаллю влади» і кримінальним практикам донецького клану. Так, політика 2010-2013 років тихо трансформувалася в юридично-корупційне обслуговування режиму, але саме такий підхід «регіоналів» заново відродив внутрішню дискусію про конфігурацію майбутнього, «постянуковського» державного проекту. Не обговорення побудови «іншої країни», де лідер «почує кожного», а саме державності, з іншими державними інституціями і логікою розвитку. Тобто такий новий проект вже не припускав існування ПР як позасистемної політичної сили.

Що ж трапилося після Української революції? По-перше, демократичні партії не без допомоги російської військової агресії автоматично реанімували олігархічну модель панування. Розуміння необхідності європейського курсу без зміни елітами своєї інтерпретації державності не означає насправді вибору демократії як принципу існування. Так само, як відродження конкуренції не означає, що вона стає чесною та прозорою. По-друге, спроба «Батьківщини» і «Свободи» монополізувати владу, оминаючи ідейні положення Майдану та ідеологічні претензії УДАРу, означає, що в Україні політика досі залишається в тисках адміністративного ресурсу. Кроків до публічної політики фактично не відчувається. По-третє, поки залишається незміною система донецького, позаполітичного конституціоналізму, існує великий ризик інституціалізації радикальних сил на Південному Сході. І це вже буде розкол не по лінії «Європа-Росія» або навіть «президентська республіка – парламентська республіка», що ми вже спостерігаємо. Інша справа, що путінська нацистська риторика і окупація Криму вже призвели до зворотного ефекту: Причорномор’я та Донбас поступово повертаються в лоно українського політичного дискурсу.

Контури нової партійно-електоральної системи: геополітика чи громадський діалог?

В цілому можна виділити пару факторів, які в подальшому будуть впливати на конфігурацію партійної системи нашої держави.

Структурна дихотомія «старі системні партії – постмайданівські об’єднання». Проблема наступна: старі гравці, такі, як «Батьківщина», ПР, навіть «Свобода» і УДАР звикли працювати в умовах адміністративного маніпулювання електоральними правами українців. Партії не звикли до вільної конкуренції ідей. Нарощування електоральних рейтингів під час виборчих кампаній, звичайно, не можна вважати їх головним завданням в нових, постмайданівських умовах. І тут якраз виникає головна проблема: «інших» партій в Україні немає, часу на їх оформлення – теж. Саме з цієї точки зору не дуже дивним виглядає «космічне» зростання популярності і Порошенка, і його паперової партії «Солідарність». Але без належної «агітаційної машини» виграти вибори неможливо, спиратися виключно на персональний рейтинг «прокотить» тільки під час президентських перегонів. Також недивною виглядає домовленість між Кличком і Порошенком та висування останнього від імені УДАРу. Крім цього, питання ще в тому, що відсутність розвинутих партійних структур і неприйняття практик прямого діалогу між громадянами і партіями фактично повертає технології голосування за лідера, проти чого виступав Майдан. Тобто ці травневі президентські, а також ймовірні жовтневі парламентські вибори можна вважати прохідними і такими, що спрямовані на легітимацію нових владних еліт. Завдання останніх – доробити партійне і виборче законодавство, відкрити списки, знайти модель присутності в легальному політичному полі всіх зацікавлених гравців, а також зреалізувати проект публічної політики. І тільки потім провести конструюючі вибори, по результатах яких можна буде судити про контури нової партійної та електоральної системи.

Електоральна географія України. Судячи з характеру та особливостей проведення так званих проросійських акцій, а також вважаючи на чинник кризи президентського лідерства (занадто великий рейтинг Порошенка ставиться під сумнів експертами, не пов’язаними з владними контактами), українська територія умовно поділена на чотири умовні макрорегіони зі своїми особливостями партійного будівництва.

Перший макрорегіон – Донбас і частково Харківська область, де відчувається конкуренція між радикальними сепаратистами та поміркованими федералістами. Причому якщо зі сторони перших «малоросійського» провайдера подібних ідей явно немає, то лідером «поміркованих» виступає Р.Ахметов, який таким чином намагається політично та економічно захистити свій приватний бізнес від ймовірних реприватизаційних втрат, а також гарантувати собі пролонгацію діючих корупційних схем збагачення, звичайно, засобами адміністративного маніпулювання бюджетними потоками.

Другий макрорегіон – Центральна та північна Україна, де відчувається політичне тяжіння до київського владного центру. В даному випадку маємо справу з проявами партійної турбулентності, цілком залежної від геополітичного та геоекономічного флюгерів, розташованих на печерських пагорбах. Це зона прямої конкуренції між «Батьківщиною», УДАРом і «Свободою». Проблема лише в тому, чия внутрішня партія отримає перемогу – угрупування на чолі Тимошенко-Авакова (проросійський вектор) або група Яценюк-Ярема (проєвропейський вектор). В сенсі геоекономіки зараз вирішується, який сектор буде диктувати політику – газ (точніше кажучи, «Газпром») чи банки, переважно європейські.

Третій макрорегіон – Західна Україна. Тут відчувається певне розчарування в «Свободі», яка разом із іншими «демократами» підписала мирову угоду з Януковичем 21 лютого, в результаті чого, на думку потенційного виборця, Крим доволі впевнено перейшов до російських рук. Крім того, практично трирічне панування партії в місцевих радах не привнесло відчутних позитивів в комунальній та соціальній сферах, а відтак налаштовує місцевих активістів шукати альтернативи серед постмайданівських рухів або навіть націоналістичних радикалів. Необхідно також враховувати, що президентські вибори вважаються більш принциповими, ніж парламентськими. А тому за відсутності явного фаворита яким чином відреагує місцева електорально публіка буде залежати від поточної політичної ситуації: якщо «Правий сектор» буде повністю «зачищений», а проросійські «газовики» отримають перемогу, то умовний вибір звузиться до дилеми між поміркованими радикалами та відвертими нацистами, що в нинішній ситуації напіввійни – напівмиру дуже небезпечно. Якщо ж тотальна зачистка все ж таки провалиться, то вибір сконцентрується між партіями Яроша і Тягнибока. Цілком ймовірне «підключення» постмайданівських рухів, але за умови агітаційної активності останніх.

Четвертий макрорайон – Південь. Сьогодні Причорномор’я найбільш проблематичне серед всіх регіонів Великої України. Позбавлення ПР права на монопольну електоральну присутність в регіоні призвело до втрати «свого» бачення політичного вибору. Звичайно, російський фактор залишається відчутним, але не настільки, щоб диктувати зовнішню волю потенційним виборцям. Прогнози в такій ситуації зараз робити важко. Скоріше за все, позитивну роль зіграє чинник «нові – старі» партії. Але для цього потрібен деякий час. Фактори окупації Криму та територіальної близькості до півострова також вплинуть на контури партійної системи – і тут все залежить від того, чи зуміють основні гравці запропонувати компроміс між регіональним та загальноукраїнським патріотизмом. Без жодних радикальних рішень.

Добавил: Alter Idea Дата: 2014-04-01 Раздел: Госстрой