Меню

Політичний щоденник, 9 квітня 2014

Захоплення обласних державних адміністрацій у Донецьку, Луганську та Харкові в вкотре підтвердили, що Україна не володіє достатніми адміністративними або навіть силовими ресурсами для фінального придушення сепаратистських рухів. Більше того, Київ продовжує діяти за нечітким і доволі розмитим планом «мирного наступу», сподіваючись на «конструктивний діалог» з непідконтрольними бізнес-угруппованнями Східної України та Росією, яку одночасно вважає окупантом частини своєї території. Однак саме радикалізація дій опозиції наприкінці січня 2014 року призвела до падіння режиму Януковича і Української революції. Сам по собі «мирний наступ» не призвів до конкретних результатів, окрім посилення з боку тодішньої влади силового тиску на суспільство. В ситуації напіввійни-півмиру така технологія виявилася подвійно неефективною: з одного боку, Кремль демонстративно відмовляється від принципів європейського і міжнародного права та проголошує власні імперські амбіції causaprimaзовнішньої політики, а з другого боку стає очевидною помилка українських керманичів, які думали, що з режимом Путіна необхідно боротися тими же засобами, як і з режимом Януковича. Але в тому-то й річ, що де українець знаходить демократію, там росіянину чудиться фашизм. В цих умовах розмовляти в позитивному ключі ні з ким. Та й вести будь-які розмови не має сенсу. Alter Idea Разом із тим головна проблема безпорадності української влади перед контрольованим ззовні сепаратизмом полягає у відсутності інституційної моделі української державності. По-перше, наявність двох різних центрів впливу – під умовним управлінням Тимошенко та Яценюка – нівелює і так несміливі дії Києва по відношенню до бунтуючих регіонів. За відсутності правової та політичної повістки з боку офіційного Києва реальний actionplanформулює Донецьк, Харків і Москва, але ніяк не центральний уряд. До того ж темними залишаються ролі ЮВТ і Р.Ахметова у «східній» справі, — як люди, що не володіють формальними інструментами впливу на прийняття державних рішень, допускаються до проведення найважливіших перемовин? Або потрібно визначити: політичні інституції не працюють, вони перебувають у стані системного некрозу, а тому їх роль виконують позаформальні механізми і лідери. Як ті ж Тимошенко, Ахметов, Самооборона Майдану, Правий Сектор. А чому б і ні? По-друге, так звані правоохоронні органи спроможні діяти тільки в логіці силових структур. Звідси виходить, що їх ефективність ґрунтується на самолегітимації до певної групи впливу, а не до держави Україна, і тим більше до українського народу, від імені якого вони виступають. Іншими словами, саме «силовики» легітимізують владу, а не навпаки, як то має бути. Тому недивно, що місцеві відділки МВС прямим образом сприяють захопленню офіційних будівель. Чому? Все просто: для ментів Донецька, Луганська, Харкова «народні губернатори» та не менш «народні мери» репрезентують справжню легітимну владу. Тим самим офіційний Київ «виштовхується» за межі реальної політики. Як кажуть сепаратисти, у вас своя влада, у нас – своя. І не заважайте нам жити за своїми правилами. По-третє, Київ навіть не намагається формалізувати вимоги сепаратистів та надати ім. адекватну, в тому числі і правову, відповідь. Наприклад, традиційне «язик», «церква», «пам’ятники». Скільки українських шкіл в Донбасі, а скільки російських? В яких навчальних закладах викладають українською, а в яких – російською? Яким чином відбувається вибір мови навчання? Чи існує тиск на вибір мови навчання і з боку кого? Дайте конкретні цифри і факти! Або ви збираєтесь взагалі заборонити вживання української мови? Тоді питання не в правах місцевого населення, а в несприйнятті українців як нації та України як окремої держави. Подібні питання постають і по відношенню до діяльності церковних об’єднань. Скільки церков Московського патріархату? А скільки Київського? Чи мають вони рівні права? Чи лобіює місцева влада інтереси окремої релігійної групи чи ні? Чи ведеться агітація з боку державних установ і на чию користь? Давайте порахуємо і зведемо цифри. А потім будемо робити висновки. Але ніхто цього не робить. Аргументи для початку діалогу не підбираються. Що стосується пам’ятників, то звідки взялася теза про нав’язування історичної пам’яті? До речі, як можна нав’язати спільне розуміння історії, якщо системна пропаганда продовжується тільки з одного боку. Розуміється, не державного. Інакше кажучи, відсутність спільного бачення минулого, сучасного і майбутнього означає відсутність політичної ідентичності. А якщо це так, то чому позадержавне, поза аціональне і позаментальне існування сепаратистів має бути детермінуючим по відношенню до іншої частини українців? До речі, без урахування рівня впливу російської пропаганди та кількості «політичних туристів», хто може сказати, від імені якої групи вони виступають? І чому в тому ж Харкові або Донецьку 2000 озброєних кримінальників мають нав’язувати  волю цілому місту? Тільки тому, що дехто Гепа хоче гарантувати собі недоторканість, а його друг Допа намагається уникнути покарання за державну зраду? Те ж саме й Єфремов у Луганську: після блокування рахунків, що знаходяться в західних банках, потрібно було вилучити документи по власній кримінальній справі. Це так, приватна місія захоплення СБУ. А тепер подивимось на інституційні вимоги сепаратистів. Таких небагато. Перше – прямі вибори губернаторів і голів міст, селищ. Друге – вибори своїх депутатів, тобто проведення парламентських і регіональних кампаній за сценарієм пропорційних виборів за відкритими списками. Проти яких, до речі, виступає та ж ЮВТ. Не сепаратисти! Третя вимога — більше податкових та фінансових повноважень. Все це з того боку називається федералізмом. Тоді як насправді мова йде про реальні адміністративну, бюджетну і податкову реформи. Все, не більше і не менше, якщо, звичайно, прибрати інформаційні «накрутки» російських ляльководів. Тепер питання: а звідки, власне, береться тема федералізму? Без врахувань розмитих тез про «бандерівську» Україну, світле майбутнє у складі РФ та терористів з Правого сектору. Маємо два джерела. Перше — місцевого олігархату, який таким чином намагається законсервувати феодальні відносини між собою та кріпаками – без прав на власність, гідність, достойну зарплату, соціальний захист та інш. До речі, парадокс: саме кріпаки, ведучи перемовини з тим же Ахметовим, нібито погоджуються на пролонгацію такого роду взаємовідносин. Замість того, щоб добиватися разом із ненависним Майданом відновлення відібраних олігархами прав і свобод. Інтереси насправді однакові! Друге джерело – регіональна ідентичність. Справа не в проросійськості або в проукраїнськості. Справа в «регіональному» способу мислення, чим і скористалася на свою користь Москва. І тут, вибачте, іншого варіанту, аніж українізація або русифікація не існує. Окремий ментальний регіон в межах однієї держави існувати не може. Це історичний нонсенс, гідний для Бельгії, яка сплющена двома хедлайнерами ЄС – Німеччиною та Францією. Україна не має таких захисників. До того ж номінальні кіпери української безпеки або виступають в ролі агресора та провокатора громадянської війни, або залишаються нейтральними, намагаючись вирішити більш важливі задачі, ніж потурання незалежності напівдержави на околицях нової російської імперії.
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-04-09 Раздел: Блог-пост