Меню

Президентські вибори 2014 року: диктат одного регіону

За українською традицією вибори президента – сакральна і навіть в деякому сенсі інтимна місія вітчизняних еліт. Так вже сталося історично:скривджена на економічну політику Москви радянська номенклатура проголосила в 1991 році незалежність держави, причому мало розуміючи, який саме політичний проект вона запропонує народові; потім, оминаючи думку громадян і прямі інтереси суспільства, створила для себе корупційні інституції, що мали забезпечити власне безболісне і безтурботне існування понад правами та свободами громадян; паралельно конструювалася система маніпулювання громадською думкою – поступово, протягом більш ніж 20 років українцям нав’язувався міф про існування ментальних, історичних, мовних та інших протиріч. Мета — трансференція соціального конфлікту з класичного виміру «суспільство – влада» в плоскість ідеологічного протистояння «Схід-Захід», наслідки чого ми спостерігаємо в Криму, Донецьку і Луганську. Потім, уже в нульових роках, елітам захотілося закріпити своє олігархічне панування, в результаті чого корупція стала нормою українського права, укорінившись як у практиках блукаючого голосування, так і в перетворенні парламенту з фабрики продукування законів на біржу з купівлі-продажу прав та привілеїв для обмеженого кола обраних. В цьому відношенні Майдан 2004 року тільки підтвердив штучність олігархічного буття нашої еліти, тоді як Українська Революція 2013-2014 років заклала фундамент для нової, громадянської, позаелітарної державності. Проблема лише в одному: чи будуть, вважаючи в тому числі на фактор російського зовнішнього вторгнення, суспільство та еліти надалі вибудовувати паралельні моделі політичного панування, чи все ж таки українці знайдуть єдину точку відліку і таким чином легітимізує власну державність?

 Екстремізм обставин

 Три базові проекції, які позначають контури поточних президентських перегонів. Перша – вибори в умовах миру, тобто за звичайним сценарієм і аджендою. Для України це означає існування в подвійному просторі: з одного боку, еліти нібито видають громадянам «дозвіл» на проведення політичних заходів, одночасно примушуючи їх агітувати за окремі персони; з другого боку, самі громадяни – і це реальність виборів-2014 – формують президентську повістку, в межах якої діятимуть всі елітні угрупування. Звідси виникають, наприклад, теми антикорупційних законів, люстрації суддів, лобіювання інтересів ТЕКу і особливо «Нафтогазу України». Друга проекція – вибори в умовах війни. Тут все зрозуміло: російське військове вторгнення та політична анексія Криму актуалізувала питання воєнно-стратегічної, енергетичної та інформаційної безпеки. Крім того, нового сенсу набуває питання державної ідеології. Парадокс ситуації полягає в тому, що еліти, паразитуючи на темі «бандерівщини», так і не змогли за 20 років запропонувати щось цілісне і «прочитане» усіма регіонами країни, тоді як жителі Півдня і Сходу за 2 місяці після революції сформували основні принципи нового українського націоналізму, причому в більш радикальній інтерпретації, ніж той, що пропонувався Степаном Бандерою. Наші еліти просто вимушені рахуватися з такою інтелектуальною ситуацією. Третя проекція – сепаратизм. Звичайно, вона пов’язана з особливостями напіввоєнного стану. Однак в той же час видно, що запускаються громадські інструменти внутрішнього, міжрегіонального діалогу. Україна стає більш взаємопов’язаною, об’єднаною загальними ідеями та вимогами до влади. Тобто сьогодні спостерігається визначення контурів єдиної метапрограми державного будівництва. І якщо ми переможемо в третій україно-російській війні останніх ста років, то вийдемо на кордони національної парадигми державності. Після чого жодний з політиків, жодна з політичних сил не зможе запропонувати «іншу» доктрину держави, — суспільство не дозволить. Громадський контроль за владою почнеться тільки тоді, коли національна повістка і національна ідея стануть приватною власністю для всього українського суспільства, а не тільки для позанаціональної колабораціоністської еліти. Вибори в умовах миру. Припустимо, що не було Української революції, майдану 2013-2014 років. Що тоді виходить? Президентські вибори відбуваються в 2015 році, тоді ж проводяться вибори обласних і місцевих рад, мерів всіх рівнів. Простіше кажучи, за стандартним планом 2015 рік мігстати ключовим для пануючих еліт: не всім угрупуванням судилося б утриматися наверху, деяких янголів точно б скинули з небес. Радикальний сценарій в принципі передбачав тотальне оновлення правлячого класу. Для системи, яка базується на владній корупції, адміністративному управлінні економікою і приватизації бюджетних потоків, заплановані вибори виглядали смертельно небезпечними. Це стосується як влади, що пішла, так і опозиції. Словом, для всього правлячого класу. Нерви не витримали: перші вже не могли контролювати суспільство, інші не знали (і не знають), з якого боку підійти до фінансово знекровлених громадян. В результаті суспільство озброїлось булижниками і брущаткою, нагадуючи про час зміни системи. Не потьомкінськими засобами, а за допомогою політико-правового переформатування країни – першочерговими задачами залишаються прийняття повного пакету антикорупційного законодавства, відміна феодальних правовідносин в економіці та політиці, відновлення соціального розвитку. Питання часу: що переможе – аверсний рух в Європу чи реверс російської моделі монаршого правління? Вибори в умовах війни. Росія, точніше кажучи, московська анексія Криму насправді зіграла позитивну роль при вирішенні питання націоналізації української держави. Війна не просто гуртує, вона відкидає в минуле теми історичного, ментального, релігійного та інших розколів, попутно створюючи соціальні класи зсередини нашого суспільства. Коли країна знаходить паритет з геополітичних питань, коли визначається хто друг, а хто ворог, тоді порядок денний набуває внутрішнього сенсу і перетворюється на технологію громадянської дискусії про майбутнє. Не ворожнече дискурсивне протистояння між регіонами, як то було до Української революції. Націоналізація в цьому плані представляє собою народження політично активного громадянина, який не дозволяє елітам будь-якого розливу виходити за межі того державного проекту, який був намальований суспільством. Інша справа, що стан війни не дозволяє повноцінно націоналізувати всі політико-правові інституції, а тому вони підмінюються громадськими рухами і організаціями, як ми бачимо на прикладах Автомайдану та Правового сектору. Позначається і фактор «неповноцінності» виборів у не зовсім мирний час: замість того, щоб вирішувати питання конституційного редизайну країни, уряд вимушений перекинути всі зусилля на «військовий фронт». А тут вже інше питання: старі інститути вимерли, нових в умовах війни ще не створили, легітимність влади умовно часткова з урахуванням деконструктивної позиції місцевих феодальних еліт. Як наслідок, зберігаються основні непублічні корупційні схеми, а повістка дня залишається подвійною – внутрішня, для еліти, і зовнішня – для бунтівного суспільства в цілому. Президентська кампанія «зависає», реальних перегонів не відчувається, а боротьба компроматів від кандидатів на вищу державну посаду  розгортається у Фейсбуці та на інформаційних сторінках популярних інтернет-видань. Вибори в умовах сепаратизму. Бездіяльність влади, подібно курсу гривні, б’є всі рекорди. Миролюбність Яценюка важко пояснити: або він ігнорує складність ситуації, яку спровокували українофобські дії Росії, або нова влада не здатна контролювати силовиків. Відомо, що облдержадміністрації Харкова, Донецька, Луганська були зайняті завдяки прямим діям міліціянтів. Іншими словами, проголошення всякого роду донецьких республік було б неможливим, якби сепаратисти не мали підтримки з боку МВС та СБУ. А це, в свою чергу, означає підконтрольність даних відомств «іншим», недержавним структурам на чолі з металургійними олігархами. Тобто сепаратизм виникає на місцях «провалів» української державності, а тому підстави для консервації сепаратистських настроїв дійсно існують. Хоча тут проявляється момент первинного авторства «розкольництва»: суспільство, навіть оброблене російською пропагандою, не зацікавлене у відокремленні від Великої України. Навряд чи проблеми жителя Слов’янська або Северодонецька чимось відрізняються від проблем жмеринчанина або мешканця Збаража. Тоді питання: чому Україна повинна приймати без обговорень проект регіональної державності Сходу, ігноруючи інтереси і цінності громадян інших областей, територій? Тільки тому, що 23 роки саме Південний Схід як нав’язував, так і продовжує нав’язувати власну модель спочатку номенклатурно-кланового, а потім вже олігархічного панування? Вся політична історія України тільки і кружляє навколо думки, як не пошкодити моральний стан шахтаря. А, може, все простіше? Декілька дуже багатих людей хочуть зберегти «систему Януковича», а зараз відбуваються торги – кому і за якими умовами залишити діючі досі корупційні схеми? Загроза російського вторгнення – лише засіб для шантажу центральної вади. Який, на жаль, діє достатньо ефективно, — замість того, щоб придушити у зародку сепаратизм, Київ дає задній хід і вже говорить про місцевий референдум, пролонгацію закону Колесніченко-Ківалова, «язик», etc. А де тут президентські перегони, спитаєте ви? Там же, у Фейсбуці, їх не існує в реальному політичному просторі.

 Електоральні трансферти

 Майдан-2004 і Майдан-2014 позначили фізичний час існування певного електорального циклу. Наслідком першого майдану стало абсолютистське панування Партії регіонів в головах та серцях жителів Південного Сходу, що постійно призводило до відтворення президентського протистояння вже на парламентських виборах 2006-2007 років. Тоді ПР отримала монопольне право представляти жителів Донбасу та Причорномор’я в парламенті, переважно за рахунок абсорбції проросійськи налаштованих голосів КПУ. Відносна конкуренція залишалися тільки серед партій «демократичних» блоків, однак і тут спостерігалася тенденція до монополізації, спочатку з боку «Нашої України», потім БЮТ. Потрібно сказати, що афера з перебудовою багатопартійної в двопартійну систему зазнала поразки саме тому, що на рівні партій, фінансово та ідейно залежних від олігархів, це ще можна було зробити, але примусити електорат голосувати за нав’язаним «образом і подобою» виявилося вже неможливим. Політики залишалися контрольованими, суспільство вже ні. Майдан-2014 декласував сам принцип будь-якої монополії – партійної, економічної, політичної. Донбас вперше в житті зіштовхнувся з ситуацією життя без державного патерналізму – нікуди піти поскаржитися, спихнути власну недієздатність на бездіяльність влади, а то й звинуватити в своїх бідах «бандерівців», «западенців» чи інших ворогів. Донбас не звик жити самостійно, в конкурентному середовищі. А відтак – не здатний обирати, він може тільки голосувати згідно заданого ззовні алгоритму. Що зараз робити він не знає. Повернути назад партійну і політичну монополію, звичайно, можна. Засобами сепаратизму і керованого тероризму. Але чи потрібно це всій іншій Україні? Чи потрібно українцям постійно борсатися в болоті радянського патерналізму? Чому один-єдиний регіон повинен диктувати волю всій країні? Ще одна особливість Майдану-2014 – руйнація Південного Сходу як електорального принципу. Власне, повернення до партійної, а значить й ідеологічної конкуренції вигідно лише південним регіонам, які, щоправда, постійно знаходяться під тиском можливого російського вторгнення. Залишається лише питання вибору: старі гравці не відповідають новим прагненням народу, а постмайданівські партії, якщо і виникли, то знаходяться в зародковому стані і не в змрзі боротися з монстрами, які, до речі, за виключенням «Батьківщини», сформувалися в лоні режиму Януковича. Звичайно, збереження логіки технологічних виборів, коли висуваються як «реальні», так і «допоміжні» кандидати, надає можливості більш активно працювати на місцях, але разом із тим виборчий процес контролюється старими корупційними схемами. Яким чином новий напіввоєнний порядок денний зможе вплинути на ход кампанії, сказати важко, адже і часу на підготовку виборів не залишилося, голосувати за «старих героїв» вже неможливо. Очевидно лише те, що Південь буде голосувати за конкурентним сценарієм, і тут можливі сюрпризи, наприклад, значні електоральні трансферти для «націоналістичних» кандидатів. Що стосується Донбасу, то тут проблема лише в тому, скільки виборців прийде на дільниці і чи зможуть місцеві еліти «загнати безправний та покірний люд в кабінки з вже заготовленими бюлетенями «під Добкіна». А тому затягнути до 25 травня сепаратистські акції, зберегти практики захоплення адмінбудівель та висування абсурдних вимог для донецького олігархату – вкрай важливе завдання. Всі прекрасно розуміють, що в умовах миру примусити голосувати «правильно» дуже важко, а стан «війни», хай і штучної, — непоганий відволікаючий маневр задіяти підмочений адміністративний ресурс. Так що справедливість донецьких виборів тепер залежить цілком від силового блоку, контрольованого Києвом. Якщо вдасться ізолювати донбаські еліти і місцеві МВС, СБУ, прокуратуру, то Схід вперше відчує кайф справжніх конкурентних виборів. Якщо ні, то почнеться повноцінна російська окупація. І вже не за кримським сценарієм, що ми вже спостерігаємо на прикладі Слов’янська. Київ, в якому пролилася кров, нічого не вирішить. Боротися проти режиму – справа столиці, бо в ній знаходяться всі державні установи. Але війна, тим більше за ксенофобськими мотивами, — справа віддалених від печерських пагорбів регіонів. Південь вже довів, що його вибір – суто український. Який вибір Донбасу – російський чи ні – вирішиться на цьому тижні. І якщо все ж таки російський, то й президентські перегони трансформуються на звичний за останні 20 років геополітичний формат. І тоді будемо змушені обирати геостратегічний розвиток Української держави, а не програму інституціональних реформ.
Добавил: Alter Idea Дата: 2014-04-12 Раздел: Блог-пост
socialfacebooktwitterpinterest